Не сховаєш: як суди застосовують інститут визнання недійсними правочинів боржника

Дата публікації: ср, 04/28/2021 - 16:25

 

Судді переконані, що можна успішно боротись з виведенням майнових активів напередодні чи під час банкрутства з метою не потрапляння їх до ліквідаційної маси

 

Застосування інституту визнання недійсними правочинів та витребування відчуженого недобросовісним боржником майна спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедур неплатоспроможності (банкрутства) – максимально можливого і справедливого задоволення вимог кредиторів. Про це у своїй доповіді на круглому столі«Правозастосування та судова практика у процедурах банкрутства і неплатоспроможності», організованого Касаційним господарським судом ВС у співпраці з Проектом ЄС «Право-Justice», говорила суддя, заступник голови Господарського суду Дніпропетровської області Ніна Камша.

 

Історія питання

Становлення інституту визнання недійсними правочинів та витребування майна у процедурах банкрутства відбувалося протягом останніх 30-ти років. Початкові спроби були зроблені ще в першому Законі України «Про банкрутство» від 1992 року. Була введена норма (стаття 15), що арбітражний суд за поданням прокуратури, клопотанням боржника, розпорядника майна або кредиторів міг визнати недійсною будь-яку угоду щодо продажу майна, здійсненого протягом трьох місяців до початку провадження у справі про банкрутство, якщо її укладено на користь зацікавленої особи з боку боржника, або якщо продаж здійснювався з метою приховування майна. Щоправда, на практиці ця норма фактично не застосовувалась.

Прийнятий у 1999 році Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у статті 17 надав можливість керуючому санацією звертатись у межах справи про банкрутство із заявою про визнання недійсними угод боржника, якщо угода укладена боржником із заінтересованими особами та в результаті якої кредиторам завдані або можуть бути завдані збитки. Ця норма уточнювалась в редакції Закону від 07.03.2002 № 3088-ІІІ, знову поверталась до попередньої версії в редакції Закону від 03.04.2003 № 672-ІV, але не стала достатньо ефективною, і цим користувались недобросовісні боржники.

Ситуація змінилася після ухвалення Верховною Радою 22.12.2011 Закону №4212-VІ, яким Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» був викладений у новій редакції. Зокрема, там з’явилась стаття 20 про визнання правочинів недійсними та спростування майнових дій боржника.

Згідно положень цієї статті право на звернення до суду за спеціальними підставами мали арбітражні керуючі та конкурсні кредитори, а «підозрілий» період становив 1 рік до відкриття провадження у справі про банкрутство.

У разі визнання недійсними правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника на підставах, передбачених частиною першою цієї статті, кредитор зобов’язаний повернути в ліквідаційну масу майно, яке він отримав від боржника, а у разі неможливості повернути майно в натурі – відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент здійснення правочину або вчинення майнової дії.

Була у статті 20 цікава частина третя, якою також користувались недобросовісні учасники господарських правовідносин, яка, зокрема, передбачала, наступне. Кредитор за недійсним правочином або спростованою майновою дією мав право вибору: погашення свого боргу в першу чергу в процедурі банкрутства або виконання зобов’язань боржником у натурі після закриття провадження у справі про банкрутство.

Крім того, суттєвим недоліком статті 20 було те, що заставні кредитори не мали права на звернення до суду із такими заявами, що, очевидно, було порушенням їх прав.

За цією статтею донині розглядаються ще заяви кредиторів та арбітражних керуючих про визнання недійсними угод, укладених до 21.10.2019 – дати набрання чинності Кодексом України з процедур банкрутства.

У новому Кодексі питання визнання недійсними правочинів боржника регламентує стаття 42. Нею нарешті урівняно в правах усіх кредиторів, як конкурсних, так і заставних. Тепер і заставні кредитори вправі подавати відповідні заяви. Крім того, встановлена обов’язкова умова визнання правочинів недійсними – наявність завдання збитків боржнику або кредиторам. Розширений також до трьох років «підозрілий» період укладення зазначених правочинів.

Щодо повноважень арбітражного керуючого, то окрім права подавати до суду в межах провадження у справі про банкрутство заяви про визнання недійсними правочинів боржника:

  • ч.9 ст.44 КУзПБ визначає додаткові повноваження розпорядника майна щодо визнання недійсними правочинів боржника;
  • ч.5 ст.50 КУзПБ визначає додаткові повноваження керуючого санацією щодо визнання недійсними правочинів боржника;
  • ч.1 ст.61 КУзПБ визначає додаткові повноваження ліквідатора щодо визнання недійсними правочинів боржника.

Таким чином, інститут визнання недійсними правочинів боржника в процедурі банкрутства стає все більш ефективним засобом відновлення платоспроможності боржників та задоволення вимог кредиторів. Втім, все одно він потребує подальшого законодавчого вдосконалення.

 

Коли кредитори набувають права на звернення?

До цього часу існують різні думки стосовно даного питання: право на звернення до справи про банкрутство із заявами про визнання правочинів недійсними набувається відразу після подачі заяви про грошові вимоги до боржника чи вже після визнання вимог даного кредитора у попередньому судовому засіданні?

Ніна Камша згадала, що свого часу в Рекомендаціях ВГСУ від 04.06.2004 року вказувалось на доцільності надання особі, яка заявила грошові вимоги до боржника, всіх матеріалів справи про банкрутство для ознайомлення (заяв інших кредиторів про грошові вимоги) з тим, щоб у попередньому судовому засіданні подавати заперечення по вимогах інших кредиторів. З огляду на це, вважає суддя, доцільно саме в попередньому судовому засіданні поєднувати як розгляд заяв про визнання правочинів недійсними, так і розглядати по суті грошові вимоги і реєстр.

 

Чи достатньо трьох років «підозрілого періоду»?

Позитивом нового Кодексу є ще і те, що збільшився від одного до трьох років так званий «підозрілий період», тобто період укладання боржником правочинів, що передував відкриттю провадження у справі про банкрутство.

Однак, переконана суддя, і цей строк є замалим, оскільки, як свідчить судова практика оптимальним є строк від 5 до 10 років. «Думаю, що в майбутньому законодавці це врахують і більш тривалі строки «підозрілого періоду» будуть закріплені і в нашому законодавстві про неплатоспроможність», – впевнена вона.

 

Хитрощі «дружніх» кредиторів

Відомо, що «підозрілі» угоди можуть укладатися боржником для досягнення, як правило, таких цілей:

  • формування «штучної» кредиторської заборгованості для отримання контролю над процедурою банкрутства зі сторони «дружніх» кредиторів;
  • виведення майнових активів напередодні чи під час банкрутства з метою не потрапляння їх до ліквідаційної маси.

Досить часто, готуючись заздалегідь до процедури банкрутства, для підтвердження кредиторської заборгованості такі «дружні» кредитори отримують судові рішення у позовному провадженні. Посилаючись на преюдицію, в попередньому судовому засіданні вони наполягають на визнанні своїх вимог і відхиляють доводи інших кредиторів щодо можливих підстав для недійсності договору, стверджують, що суд, який розглядає справу про банкрутство, не може вдаватись до оцінки договору, за яким стягнуто борг судом.

Між тим, стверджує Ніна Камша, у Господарському суді Дніпропетровської області є відповідна судова практика (справа № 904/10044/13). «По цій справі судом визнано недійсним договір, і, відповідно, сума боргу, яка була підтверджена судовим рішенням, прийнятим у позовному провадженні до початку процедури банкрутства, не включена до реєстру вимог кредиторів. Апеляційною інстанцією залишено в силі ухвалу в частині визнання недійсним договору, однак суму вимог включено до реєстру вимог кредиторів (4 черга). Обґрунтовано це тим, що рішення суду є обов’язковим для виконання. Кредитор тоді звернувся до апеляційної інстанції із апеляційною скаргою на рішення суду, за яким стягнуто борг і апеляційна інстанція скасувала рішення про стягнення заборгованості. Після цього переглянуто за нововиявленими обставинами ухвалу суду про затвердження реєстру вимог кредиторів і вимоги даної особи виключені з реєстру. З цього можна зробити висновок, що рішення суду про стягнення заборгованості у позовному провадженні не є перешкодою для визнання недійсним у справі про банкрутство того договору, за яким стягнуто борг. Це поширюється і на ініціюючих кредиторів», – розповіла суддя.

 

Куди повертати майно в разі визнання правочину нечинним

Частина третя статті 42 Кодексу містить положення про те, що наслідком визнання недійсним правочину є обов’язок контрагента правочину повернути майно у ліквідаційну масу.

«Вважаю це законодавче визначення не зовсім вдалим, оскільки ліквідаційна маса формується лише на стадії ліквідаційної процедури. Виходячи із загальної спрямованості Кодексу про банкрутство, очевидно законодавець мав на увазі повернення майна та коштів боржнику, не чекаючи відкриття ліквідаційної процедури», – зазначає Ніна Камша.

Якщо господарським судом, переконана вона, прийнята ухвала про визнання недійсним правочину із застосуванням наслідків недійсності (зобов’язання повернути майно чи гроші) на стадії розпорядження майном чи санації, то ця ухвала підлягає негайному виконанню. Адже можна допустити, що сторона за недійсним правочином до часу відкриття ліквідаційної процедури відносно боржника у справі може перепродати, знищити майно або сама збанкрутує.

Зважаючи на це, наполягає суддя, арбітражним керуючим та кредиторам при подачі заяв до відкриття ліквідаційної процедури доцільно вимагати застосування наслідків недійсності правочинів та повернення коштів чи майна саме боржникові.

Коли сторона по договору поверне боржнику майно чи кошти, останній за наявності фінансових можливостей зможе розрахуватись з таким поточним кредитором (під контролем зі сторони арбітражного керуючого) на стадії розпорядження майном чи санації. Якщо ж розрахунок з такою особою на зазначених стадіях не проведено, то подати заяву про грошові вимоги до банкрута сторона за недійсним правочином зможе лише в межах ліквідаційної процедури, як і всі поточні кредитори і її вимоги підлягають включенню до четвертої черги задоволення. До того часу, поки ця особа не поверне майно за недійсною угодою боржникові та не матиме визнаних господарським судом грошових вимог до боржника, її неможливо називати кредитором.

Зважаючи на вищеозначене, підсумовує Ніна Камша, необхідно внести зміни до Кодексу України з процедур банкрутства та замінити у частині третій статті 42 слова: «кредитор зобов’язаний повернути до складу ліквідаційної маси майно» на слова: «сторона за недійсним правочином зобов’язана негайно повернути боржнику (банкруту) майно».

 

Глушко Сергій, borgexpert

Схожі публікації

відео / фото галерея