Незабезпечення дистанційної роботи є підставою для розірвання трудового договору у визначений працівником строк: КЦС ВС

Дата публікації: пт, 05/14/2021 - 15:04

 

У справі № 569/9738/20 позивач (працівник) звернувся до приватного підприємства з позовом, у якому просив  визнати трудові відносини між ним та приватним підприємством припиненими з 05 травня 2020 року, у зв`язку із звільненням з посади техніка з планування за власним бажанням на підставі частини першої статті 38 КЗпП України.

Працівник подав заяву про звільнення за власним бажанням з 5 травня 2020 року у зв’язку зі станом здоров’я на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України. Роботодавець указав на необхідність відпрацювати два тижні, оскільки працівник не надав доказів, що підтверджують поважність причин для його звільнення з визначеної ним дати. 31 липня 2020 року працівника звільнили за прогули за п. 4 ст. 40 КЗпП України.

Суд першої інстанції задовольнив позов працівника про визнання трудових відносин припиненими з 5 травня 2020 року на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України з огляду на те, що заява про звільнення зумовлена неможливістю продовжувати роботу через оголошення карантину та запроваджені у зв’язку з цим обмежувальні заходи.

Апеляційний суд скасував рішення суду та відмовив у задоволенні позову, оскільки позивач не надав документів, які б підтверджували неможливість виконувати трудові обов’язки.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення місцевого суду, навівши таке правове обґрунтування.

Стаття 38 КЗпП України зобов’язує роботодавця звільнити працівника в строки, про які він просить, у тому числі за наявності інших поважних причин, ніж зазначені у ч. 1 цієї статті. Тобто перелік таких причин не є вичерпним. Поважність причин має вирішуватися в кожному конкретному випадку.

Відповідно до положень статті 60 КЗпП України в редакції Закону України  від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), погодженням між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом для працівника може встановлюватися гнучкий режим робочого часу на визначений строк або безстроково як при прийнятті на роботу, так і згодом.

На час загрози поширення епідемії, пандемії та/або на час загрози військового, техногенного, природного чи іншого характеру умова про дистанційну (надомну) роботу та гнучкий режим робочого часу може встановлюватися у наказі (розпорядженні) власника або уповноваженого ним органу без обов`язкового укладення у письмовій формі трудового договору про дистанційну (надомну) роботу.

Гнучкий режим робочого часу – це форма організації праці, якою допускається встановлення режиму роботи, що є відмінним від визначеного правилами внутрішнього трудового розпорядку, за умови дотримання встановленої денної, тижневої чи на певний обліковий період (два тижні, місяць тощо) норми тривалості робочого часу.

Дистанційна (надомна) робота – це така форма організації праці, коли робота виконується працівником за місцем його проживання чи в іншому місці за його вибором, у тому числі за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій, але поза приміщенням роботодавця.

Виконання дистанційної (надомної) роботи не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників.

При цьому, якщо працівник і роботодавець письмово не домовились про інше, дистанційна (надомна) робота передбачає оплату праці в повному обсязі та в строки, визначені діючим трудовим договором.

Листки непрацездатності свідчать, що позивач неодноразово хворів перед зверненням із заявою про звільнення. У службовій записці він звертав увагу керівництва на відсутність опалення в кабінеті, постійну низьку температуру, що негативно впливає на стан його здоров’я, просив забезпечити обігрів робочого місця.

Крім того, позивач пояснював свою відсутність на роботі припиненням транспортного сполучення Рівне – Здолбунів через запровадження карантину. Одночасно він просив забезпечити довезення його до місця роботи та розвезення додому, однак це прохання не було задоволено.

Апеляційний суд урахував службову записку, відповідно до якої позивачеві запропонували працювати дистанційно, але він відмовився. Водночас Верховний Суд указав, що поза увагою суду залишилася відсутність наказу власника про переведення позивача на дистанційну роботу та видачу у зв’язку з цим йому матеріально-технічних цінностей.

Суд першої інстанції проаналізував надані позивачем докази, зокрема: листки непрацездатності, службову записку позивача, врахував наявність транспортних обмежень на період карантину, відсутність реального забезпечення дистанційною (надомною) роботою та дійшов правильного висновку, що поважність причин звільнення за власним бажанням позивача підтверджена.

Тобто сукупність наведених позивачем конкретних обставин на обґрунтування заяви про звільнення свідчить про поважність причин звільнення за ч. 1 ст. 38 КЗпП України в строк, про який просив працівник, а саме з 5 травня 2020 року.

 

 Law firm "Marzoni"

Схожі публікації

відео / фото галерея