Рішення НАЗК з порушенням процедури та строків підлягають скасуванню навіть при недостовірних відомостях у декларації

Дата публікації: чт, 08/13/2020 - 18:49

 

ВС/КАС: Не зважаючи на встановлення судом недостовірних відомостей у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, рішення Національного агентства з питань запобігання корупції (далі по тексту-НАЗК) є незаконним у разі встановлення порушення НАЗК процедури та строку прийняття рішення про перевірку декларації  такої особи. (Постанова ВС/КАС у справі №807/270/18 від 23.06.2020 р.) 

 

Фабула судового акту: Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Однак, не всі державні органи погоджуються діяти в спосіб та в порядку передбаченому чинним законодавством, оскільки «тлумачать» порядок у спосіб, прийнятний для них.

Так, незважаючи  на непоодинокі судові рішення, прийняті не на користь НАЗК і у більшості випадків із встановленням порушення процедури та строків прийняття рішень за результатами повної перевірки декларації осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, НАЗК вперто продовжує наполягати на тому, що чинне законодавство не передбачає строків для прийняття рішення про результати проведеної перевірки декларації.

Ще одним підтвердженням недолугості доводів НАЗК та підтримання затвердженого порядку та встановлених строків є розглядуване рішення Верховного Суду у адміністративній справі про визнання протиправним та скасування рішення НАЗК.

Так, рішенням суду першої інстанції було задоволено позов та скасовано рішення НАЗК із мотивів неправомірності прийнятого відповідачем рішення та висновку про наявність ознак правопорушення передбаченого статтею 3661 Кримінального кодексу України за відсутності всіх порушень та за відсутності наявності у відомостях різниці, що перевищує 250 прожиткових мінімумів для працездатних осіб.

Рішенням апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким визнано протиправним рішення НАЗК частково, а саме у частині відомостей, які суд вважає внесеними до декларації достовірно.

При цьому, варто зазначити, що суд апеляційної інстанції встановивши процедурні порушення прийняття оскаржуваного рішення НАЗК, а саме прийняття його поза строком для прийняття відповідного рішення за результатами перевірки, не надав цьому факту належної оцінки та не врахував при прийнятті рішення.

Ситуація була виправлена Верховним Судом та підтримуючи правильність прийнятого рішення судом першої інстанції, а саме про задоволення позову, суд змінив мотивувальну частину рішення суду вказавши на те, що Національне агентство зобов`язано діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, які передбачають встановлену Порядком проведення контролю та повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що затверджений Рішенням Національного агентства з питань запобігання корупції 10.02.2017 № 56, процедуру та строки.

Таким чином, вкотре,  Верховний Суд з посиланням на практику ЄСПЛ, вказав на  помилковість позиції Національного агентства про відсутність чітких строків прийняття рішення за результатами повної перевірки декларації та зазначив, що тривале неприйняття передбаченого законом рішення за наслідками проведеної перевірки ставить суб`єктів декларування у стан правової невизначеності, чим порушує принцип верховенства права, закріплений у статті 8 Конституції України.

 

Аналізуйте судовий акт:


ПОСТАНОВА

Іменем України

23 червня 2020 року

Київ

справа №807/270/18

адміністративне провадження №К/9901/15393/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача — Соколова В.М.,

суддів: Єресько Л.О.,  Загороднюка А.Г.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Національного агентства з питань запобігання корупції на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03 квітня 2019 року (судді Ільчишин Н.В., Гуляк В.В., Коваль Р.Й.) у справі №807/270/18 за позовом ОСОБА_1 до Національного агентства з питань запобігання корупції (далі — НАЗК, Національне агентство) про визнання протиправним та скасування рішення,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просив:

— визнати частково протиправним та скасувати пункт 1.1 рішення НАЗК від 09 лютого 2018 року №212 «Про результати здійснення повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2015 рік, поданої ОСОБА_1 , прокурором прокуратури Закарпатської області» з приводу встановлення в діях ОСОБА_1 при поданні декларації за 2015 рік недотримання вимог Закону України «Про запобігання корупції», щодо подання недостовірних відомостей у декларації, що відрізняється від достовірних на суму, що перевищує 250 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, та наявності в його діях ознак правопорушення, передбаченого статтею 3661 Кримінального кодексу України (далі — КК України).

На обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що відповідачем було проведено перевірку декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, поданої за звітний 2015 рік, та винесено оскаржуване рішення у якому встановлено, що ОСОБА_1 зазначив недостовірні відомості у електронній декларації за 2015 рік. Вказані факти, на думку позивача, не відповідають дійсності. Крім того, такі факти не свідчать про наявність різниці між достовірними даними та даними, зазначеними в декларації на суму, що перевищує 250 неоподатковуваних мінімумів для працездатних осіб, станом на дату подання декларації. Так, згідно примітки до статті 3661 КК України, відповідальність за цією статтею за подання суб`єктом декларування завідомо недостовірних відомостей у декларації стосовно майна або іншого об`єкта декларування, що має вартість, настає у випадку, якщо такі відомості відрізняються від достовірних на суму понад 250 прожиткових мінімумів для працездатних осіб. Водночас, позивач наголошує, що розбіжність, про яку зазначено у рішенні НАЗК, не відрізняється від достовірної на суму, за якою настає відповідальність визначена у статті 366 КК України, а тому висновки НАЗК у цій частині є незаконними. Перевірку, вважає, проведено поверхнево. З огляду на викладене, позивач звернувся із вказаним адміністративним позовом до суду та просить скасувати рішення в частині.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Закарпатський окружний адміністративний суд рішенням від 26 жовтня 2018 року адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнив повністю. Визнав протиправним та скасував пункт 1.1 рішення Національного агентства з питань запобігання корупції №212 від 09 лютого 2018 року.

Таке рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що в декларації позивача зазначено не повністю достовірні дані, частково не дотримано пункти частини першої статті 46 Закону України «Про запобігання корупції», які визнаються і позивачем та в подальшому були виправлені ним особисто шляхом подання виправленої декларації суб`єкта декларування, однак загальна сума розбіжностей не перевищує 250 прожиткових мінімумів для працездатних осіб. З урахуванням наведеного та за відсутності у відомостях поданих суб`єктом декларування різниці між достовірними даними та тими, що зазначені в декларації, не перевищує 250 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, висновок відповідача про наявність у декларанта ознак правопорушення передбаченого статтею 3661 КК України є передчасним.

Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 03 квітня 2019 року частково задовольнив апеляційну скаргу НАЗК, скасував рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 26 жовтня 2018 року та ухвалив нове — про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Суд апеляційної інстанції визнав протиправним та скасував пункт 1.1 резолютивної частини рішення НАЗК від 09 лютого 2018 року № 212 в частині, а саме:

«Суб`єкт декларування при складанні та поданні декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2015 рік не дотримав вимоги пунктів 2 (в частині користування житловим будинком, що належить на праві власності дружині суб`єкта декларування), 3 (в частині відомостей про цінне рухоме майно — транспортні засоби), 5 (в частині відомостей про корпоративні права ТОВ «Оріана ЛТД») та 51 частини першої статті 46 Закону України «Про запобігання корупції».

У декларації зазначено недостовірні відомості, що відрізняються від достовірних на загальну суму, що перевищує 250 прожиткових мінімумів для працездатних осіб.

У діях суб`єкта декларування вбачаються ознаки правопорушення, передбаченого статтею 3661 Кримінального кодексу України».

Відмовив у задоволенні позовної вимоги про визнання протиправним та скасування пункту 1.1 резолютивної частини рішення НАЗК від 09 лютого 2018 року № 212 в частині, а саме:

«Суб`єкт декларування при складанні та поданні декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2015 рік не дотримав вимоги пунктів 2 (в частині не відображення у декларації відомостей про користування гуртожитком та відомостей про земельну ділянку, яка на праві приватної власності належить дружині суб`єкта декларування), 5 (в частині відомостей про корпоративні права ТОВ «Фенікс») та 7 (в частині не відображення доходу дружини) частини 1 статті 46 Закону України «Про запобігання корупції».

Суд апеляційної інстанції вказав, що відповідач безпідставно констатував порушення ОСОБА_1 достовірності задекларованих відомостей в частині користування житловим будинком, що належить на праві власності дружині суб`єкта декларування, щодо відомостей про цінне рухоме майно — транспортні засоби та щодо корпоративних правах ТОВ «Оріана ЛТД». Відтак, оскільки загальна сума задекларованих недостовірних відомостей не перевищує 250 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, — суд дійшов висновку, що в НАЗК були відсутні правові підстави для визначення у діях суб`єкта декларування ознак правопорушення, передбаченого статтею 366КК України.

Крім того суд зазначив, що оскаржуване рішення НАЗК прийнято поза межами строку, встановленого для перевірки декларацій, передбачених пунктом 14 Порядку проведення контролю та повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, від 10 лютого 2017 року № 56. НАЗК порушено правову процедуру проведення повної перевірки.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги. Позиція інших учасників справи

Не погоджуючись із судовим рішенням апеляційної інстанції, НАЗК звернулося з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 та прийняти нове рішення у цій частині, яким відмовити в задоволені позовних вимог повністю.

Касаційна скарга мотивована тим, що судове рішення апеляційної інстанції в частині задоволених позовних вимог суперечить вимогам чинного законодавства у сфері запобігання корупції. Скаржник зазначає, що спірне рішення прийняте в межах строку для перевірки декларацій. Чинне законодавство у сфері запобігання корупції лише формулює перелік дій, які має вчинити Національне агентство для проведення повної перевірки декларації, але жодним чином не визначає, що у строк, визначений для перевірки декларації, мають бути прийняті рішення про затвердження її результатів. Законодавством не встановлено граничних термінів для опрацювання отриманих у межах здійснення повної перевірки матеріалів та складення і прийняття рішення.

Заперечення на касаційну скаргу від ОСОБА_1 не надійшли.

Рух касаційної скарги

Ухвалою від 06 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії Касаційного адміністративного суду відкрив провадження у справі за касаційною скаргою Національного агентства.

Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 05 березня 2020 року справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження.

У зв`язку з карантинними заходами, встановленими постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» розгляд справи неодноразово відкладався.

30 березня 2020 року та 16 червня 2020 року до Верховного Суду від позивача подані клопотання про розгляд справи за його відсутності.

Відповідач, належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, у судове засідання не з`явився.

Відповідно до частини першої статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України) неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

За правилами частини дев`ятої статті 205 КАС України відсутність потреби заслухати свідка чи експерта і перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, коли всі належно повідомлені учасники справи не з`явилися у судове засідання, є підставою для розгляду адміністративної справи в письмовому провадженні.

За таких обставин, в судовому засіданні 18 червня 2020 року колегія суддів Верховного Суду постановила ухвалу про розгляд справи у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Рішенням НАЗК від 29 червня 2017 року № 248 «Про проведення повної перевірки декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2015 та 2016 роки» призначено повну перевірку декларацій       ОСОБА_1. — прокурора прокуратури Закарпатської області за 2015 та 2016 роки.

Рішенням НАЗК від 31 серпня 2017 року № 637 «Про продовження строку повної перевірки декларацій особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2015 та 2016 роки, поданих ОСОБА_1 » продовжено строки проведення перевірки.

За результатами проведення повної перевірки декларації ОСОБА_1 за 2015 рік рішенням НАЗК від 09 лютого 2018 року № 212 встановлено недотримання останнім вимог пункту 2 частини першої статті 46 Закону України «Про запобігання корупції», про що свідчить невідображення позивачем у розділі 3 «Об`єкти нерухомості» декларації за 2015 рік, а саме:

— відомостей про право користування житловим будинком загальною площею 182,0 кв.м у м. Ужгород, що належить на праві власності члену його сім`ї — дружині, зазначивши відомості про такий будинок у розділі 2.1 «Інформація про суб`єкта декларування» декларації як місце фактичного проживання;

— відомостей про право користування об`єктом нерухомого майна у м. Ужгород (житловим приміщенням — гуртожитком), який відповідно до розділу 2.1 «Інформація про суб`єкта декларування» декларації за 2015 рік є місцем його реєстрації;

— відомостей про земельну ділянку загальною площею 351,0 кв.м, розташовану в            м. Ужгород, Закарпатської області, яка належить на праві власності члену його сім`ї — дружині.

Крім цього, встановлено недотримання позивачем вимог пункту 3 частини першої статті 46 Закону України «Про запобігання корупції», про що свідчать недостовірні відомості зазначені у розділі 6 «Цінне рухоме майно — транспортні засоби» щодо автомобіля марки «Лада-21099», 2006 року випуску, так, у даті набуття права власності на такий автомобіль позивачем вказано « 20 червня 2016 року» замість              « 20 червня 2006 року».

Оскаржуваним рішенням також установлено недотримання позивачем вимог пункту 5 частини першої статті 46 Закону України «Про запобігання корупції», свідченням чого є невідображення у розділі 8 «Корпоративні права» декларації за 2015 рік відомостей про наявність корпоративних прав у члена сім`ї (дружини) на загальну суму 432 000,00 грн. У ТОВ «Оріана ЛТД» (код ЄДРПОУ 31247739) частка дружини суб`єкта декларування у статутному фонді 14% від загального статутного капіталу, розмір внеску до статутного фонду 420 000,00 грн та в ТОВ «Фенікс» (код ЄДРПОУ 04956474) частка у статутному фонді 4% від загального капіталу, розмір внеску до статутного фонду 12 000,00 грн.

Рішенням від 09 лютого 2018 року №212, крім іншого, встановлено недотримання позивачем вимог пункту 51 частини першої статті 46 Закону України «Про запобігання корупції», а саме: не відображено у розділі 9 «Юридичні особи, кінцевим бенефіціарним власником (контролером) яких є суб`єкт декларування або члени його сім`ї» відомості, що дружина є кінцевим бенефіціарним власником ТОВ «Оріана ЛТД» (код ЄДРПОУ 31247739).

Оскаржуваним рішенням відповідача встановлено недотримання позивачем вимог пункту 7 частини першої статті 46 Закону України «Про запобігання корупції», так у розділі 11 «Доходи, у тому числі подарунки» декларації за 2015 рік позивачем відображено суму отриманого доходу дружини у вигляді заробітної плати за основним місцем роботи в розмірі 5 536,00 грн, натомість, дружина позивача за          2015 рік отримала дохід у сумі 39 455,14 грн ( 39305,47 грн — у вигляді заробітної плати та 149,67 грн — у вигляді соціальних виплат). Сума зазначеного доходу відрізняється від достовірного (нарахована/отримана) на 33 919,14 грн.

За результатами проведеної перевірки, рішенням НАЗК від 09 лютого 2018 року №212 встановлено відображення ОСОБА_1 у декларації за 2015 рік недостовірних відомостей, що вищеописані, та недотримання вимог пунктів 2, 3, 5, 51 та 7 частини першої статті 46 Закону України «Про запобігання корупції».

Зміст пункту 1.1 резолютивної частини рішення НАЗК, що фактично є предметом розгляду в дані справі, є таким:

«Суб`єкт декларування при складанні та поданні декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2015 рік не дотримав вимоги пунктів 2, 3, 5, 51 та 7 частини першої статті 46 Закону України «Про запобігання корупції».

У декларації зазначено недостовірні відомості, що відрізняються від достовірних на загальну суму, що перевищує 250 прожиткових мінімумів для працездатних осіб.

У діях суб`єкта декларування вбачаються ознаки правопорушення, передбаченого статтею 366-1 Кримінального кодексу України».

Незгода позивача із висновками, зробленими НАЗК у  рішенні №212 від 09 лютого 2018 року, зумовила його звернення до суду з цим позовом.

Застосування норм права, оцінка доказів та висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За правилами частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України у редакції чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі — Закон № 460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Приписами статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, виходить з наступного.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові та організаційні засади функціонування системи запобігання корупції в Україні, зміст та порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, правила щодо усунення наслідків корупційних правопорушень визначено Законом України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII (тут і надалі — Закон № 1700-VII у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

За частинами першою, четвертою статті 4 Закону № 1700-VIІ Національне агентство є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує формування та реалізує державну антикорупційну політику.

Пунктом 8 частини першої статті 11 Закон № 1700-VIІ передбачено, що до повноважень НАЗК належать здійснення в порядку, визначеному цим Законом, контроль та перевірка декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, зберігання та оприлюднення таких декларацій, проведення моніторингу способу життя осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

Відповідно до положень статті 1 указаного Закону суб`єкти декларування — це особи, зазначені у пункті 1, підпунктах «а» і «в» пункту 2, пунктах 4 і 5 частини першої статті 3 цього Закону, інші особи, які зобов`язані подавати декларацію відповідно до цього Закону.

Згідно із підпунктом «е» пункту 1 частини першої статті 3 Закону № 1700-VII суб`єктами, на яких поширюються дія цього Закону, є, зокрема, посадові та службові особи органів прокуратури.

За правилами частини першої статті 45 Закону № 1700-VII особи, зазначені у пункті 1, підпунктах «а» і «в» пункту 2, пункті 5 частини першої статті 3 цього Закону, зобов`язані щорічно до 1 квітня подавати шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (далі — декларація), за минулий рік за формою, що визначається Національним агентством.

Положеннями частини першої статті 50 Закону № 1700 визначено, що повна перевірка декларації полягає у з`ясуванні достовірності задекларованих відомостей, точності оцінки задекларованих активів, перевірці на наявність конфлікту інтересів та ознак незаконного збагачення і може здійснюватися у період здійснення суб`єктом декларування діяльності, пов`язаної з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, а також протягом трьох років після припинення такої діяльності.

Національне агентство проводить повну перевірку декларації, а також самостійно проводить повну перевірку інформації, яка підлягає відображенню в декларації, щодо членів сім`ї суб`єкта декларування у випадках, передбачених частиною сьомою статті 46 цього Закону.

Абзацом 5 частини першої статті 50 Закону № 1700 передбачено, що Національне агентство проводить перевірку декларації на підставі інформації, отриманої від фізичних та юридичних осіб, із засобів масової інформації та інших джерел, про можливе відображення у декларації недостовірних відомостей.

Порядок проведення контролю та повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, затверджено рішенням НАЗК від 10 лютого 2017 року № 56 (далі — Порядок №56), зареєстровано у Міністерстві юстиції України 13 лютого  2017 року за №201/30069, у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин.

Підпунктом 4 пункту 3 розділу ІІІ Порядку № 56 в редакції на дату прийняття оскаржуваного рішення, визначено, що рішення про проведення перевірки приймається на визначених Законом підставах у випадку, якщо Національне агентство отримало від фізичних чи юридичних осіб, із засобів масової інформації та інших джерел інформацію про можливе відображення у декларації недостовірних відомостей. Така інформація повинна стосуватись конкретно суб`єкта декларування та містити фактичні дані, що можуть бути перевірені.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІІ Порядку № 56 початком здійснення повної перевірки декларації є день, наступний за днем прийняття Рішення про проведення перевірки. Про прийняття Рішення про проведення перевірки Національне агентство письмово повідомляє суб`єкта декларування за допомогою програмних засобів Реєстру не пізніше дня його прийняття.

Пунктом 14 розділу ІІІ Порядку № 56 встановлено, що повна перевірка декларації здійснюється упродовж 60 днів з дня прийняття рішення про проведення перевірки. Строки проведення повної перевірки декларації можуть бути продовжені, але не більше ніж на сукупний строк у 30 календарних днів.

Відтак, перевірка повинна тривати не більше 60 календарних днів, а у виняткових випадках не більше 90 календарних днів.

При цьому, відповідно до пункту 15 розділу ІІІ Порядку №56 перебіг строку повної перевірки декларації зупиняється у випадках: звернення до суду з метою отримання інформації стосовно наявності та стану рахунків, операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи, фізичної особи — підприємця; направлення запиту на отримання від державних та інших органів влади іноземних держав інформації, що необхідна для проведення повної перевірки декларації.

Зупинення перебігу строку повної перевірки декларації можливе в межах строків, визначених абзацами першим та другим пункту 14 цього розділу.

Відповідно до пункту 6 розділу ІІІ Порядку № 56 повна перевірка декларації передбачає такі дії:

1) прийняття Рішення про проведення перевірки;

2) аналіз відомостей про об`єкти декларування (об`єкти нерухомості; об`єкти незавершеного будівництва (в тому числі інформація щодо власника або користувача земельної ділянки); цінне рухоме майно (крім транспортних засобів); цінне рухоме майно — транспортні засоби; цінні папери; інші корпоративні права; юридичні особи, кінцевим бенефіціарним власником (контролером) яких є суб`єкт декларування або члени його сім`ї; нематеріальні активи; доходи, у тому числі подарунки; грошові активи; фінансові зобов`язання; видатки та правочини суб`єкта декларування; посади чи роботи за сумісництвом суб`єкта декларування; членство суб`єкта декларування в об`єднаннях (організаціях) та входження до їх органів), зазначені в деклараціях суб`єкта декларування, та їх порівняння з відомостями з реєстрів, баз даних, інших інформаційно-телекомунікаційних систем державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, що можуть містити інформацію про об`єкти декларування, які мають відображатися в декларації;

3) створення, збирання, одержання, використання інформації, яка є необхідною для повної перевірки декларації, з використанням джерел інформації, визначених пунктами 8 — 11 цього розділу;

4) направлення Національним агентством відповідному суб`єкту декларування листа з пропозиціями надати письмові пояснення та/або копії підтвердних документів та розгляд і врахування наданих ним пояснень та/або копій підтвердних документів під час проведення повної перевірки декларації у порядку та на умовах, визначених пунктом 12 цього розділу;

5) прийняття Національним агентством Рішення про результати здійснення повної перевірки декларації.

Системний аналіз пункту 6 розділу III Порядку № 56 дає підстави для висновку, що повна перевірка декларацій розпочинається Рішенням про її проведення і закінчується Рішенням про результати перевірки.

Будь-яких підстав для винесення рішення про результати повної перевірки декларацій поза межами визначеного Порядком № 56 строку законодавством не передбачено.

Відповідно до пункту 8 розділу ІІІ Порядку № 56 під час повної перевірки декларацій Національне агентство використовує такі джерела інформації:

1) відомості, отримані з реєстрів, баз даних, інших інформаційно-телекомунікаційних систем державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також відомості з реєстрів, баз даних іноземних держав, що можуть містити інформацію, яка має відображатись у декларації;

2) відомості, надані суб`єктом декларування, стосовно якого проводиться перевірка, з власної ініціативи чи за запитом Національного агентства щодо документального підтвердження або пояснення зазначених у декларації відомостей;

3) відомості, що надходять (отримані) від державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, суб`єктів господарювання незалежно від форми власності та їх посадових осіб, громадян та їх об`єднань, а також від державних та інших компетентних органів влади іноземних держав;

4) відомості із засобів масової інформації, мережі Інтернет, які стосуються конкретного суб`єкта декларування та містять фактичні дані, що можуть бути перевірені.

При проведенні повної перевірки декларації Національне агентство зобов`язане забезпечити використання лише достовірної інформації, одержаної від суб`єктів господарювання незалежно від форми власності та їх посадових осіб, громадян та їх об`єднань, із засобів масової інформації, мережі Інтернет.

Відповідно до пунктів 9, 11 розділу ІІІ Порядку № 56 у разі необхідності з метою здійснення повної перевірки декларації Національне агентство має право направляти запити про надання документів чи інформації до державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, суб`єктів господарювання незалежно від форми власності та їх посадових осіб, громадян та їх об`єднань. Зазначені суб`єкти зобов`язані надавати запитувані Національним агентством документи чи інформацію упродовж десяти робочих днів з дня одержання запиту.

Для перевірки інформації про об`єкти декларування, що зазначені у декларації, Національне агентство має право отримувати інформацію з відкритих баз даних, реєстрів іноземних держав, у тому числі після внесення плати за отримання відповідної інформації відповідно до законодавства, якщо така плата вимагається для доступу до інформації.

З аналізу наведених вище правових норм слідує висновок, що повна перевірка декларації на предмет достовірності задекларованих відомостей проводиться НАЗК шляхом аналізу відомостей про об`єкти декларування, зазначені в декларації суб`єкта декларування, та їх порівняння з відомостями з реєстрів, баз даних, інших інформаційно-телекомунікаційних систем державних органів, органів місцевого самоврядування, а при прийнятті рішення за результатами повної перевірки декларації мають враховуватись також і відомості, надані суб`єктом декларування, стосовно якого проводиться перевірка, щодо документального підтвердження або пояснення зазначених у декларації відомостей.

Тобто, рішення НАЗК про результати повної перевірки декларації повинно бути об`єктивним, ґрунтуватись на достовірній і повній інформації та прийматись на підставі всебічного аналізу.

Водночас, проведення перевірки Національним агентством декларацій передбачає встановлену Порядком процедуру, яка визначає чітку послідовність дій, результатом якої є обов`язкове прийняття рішення про проведення перевірки декларацій.

Як зазначалось вище, позивачем подано декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2015 рік, шляхом заповнення відповідної форми на офіційному веб-сайті Національного агентства, у якій зазначено відомості, передбачені частиною першою статті 46 Закону України «Про запобігання корупції».

Повна перевірка декларації позивача розпочата Національним агентством відповідно до рішення НАЗК від 29 червня 2017 року № 248 —  з 30 червня 2017 року.

Рішенням НАЗК від 31 серпня 2017 року № 637 продовжено строки проведення перевірки.

В той же час, днем прийняття рішення про результати здійснення повної перевірки декларації є 09 лютого 2018 року, тобто більше ніж через шість місяців з дня початку проведення повної перевірки декларацій позивача.

Між тим, як вбачається із запитів до ГУ ДФС у Закарпатської області, НАЗК скеровано такі запити лише  28 січня та 08 лютого 2018 року. Вказане є свідченням того, що відповідач не чекав отримання відповідей на запити, а лише скеровував такі запити до органу ДФС через шість місяців після початку проведення повної перевірки декларацій позивача.

Ураховуючи строки, встановлені для проведення повної перевірки декларацій позивача, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що оскаржуване позивачем рішення прийняте поза межами строку, встановленого для перевірки декларацій.

Таким чином, колегія судів Верховного Суду вважає помилковою позицію Національного агентства про відсутність чітких строків прийняття рішення за результатами повної перевірки декларації та зазначає, що тривале неприйняття передбаченого законом рішення за наслідками проведеної перевірки ставить суб`єктів декларування у стан правової невизначеності, чим порушує принцип верховенства права, закріплений у статті 8 Конституції України.

У рішенні від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ визначив, що принцип «належного урядування», зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов`язків.

Важливість дотримання і неухильного виконання етапів процедури, зокрема, строків проведення повної перевірки та прийняття за її наслідками відповідного рішення, безпосередньо пов`язана із забезпеченням права особи, інтересів якої вона стосується.

Дії або рішення суб`єкта владних повноважень вважаються такими, що суперечать принципу верховенства права, не тільки у тих випадках, коли такими діями порушуються суб`єктивні права і процесуальні гарантії, прямо передбачені чинним законодавством, але й у тих випадках, коли такі дії не задовольняють правомірних очікувань осіб, стосовно яких вони вчиняються (ухвалюються).

Правомірне очікування виникає у особи в тому випадку, коли внаслідок правового регулювання зі сторони суб`єкта владних повноважень у особи наявне розумне сподівання, що стосовно неї суб`єкт владних повноважень буде діяти саме так, а не інакше.

Недотримання розумних строків при проведенні певних процедур суб`єктом владних повноважень порушує законні очікування особи на прийняття рішення у визначений законом строк, порушує принципи правової визначеності, викликає у особи сумніви щодо прозорості та відкритості проведення перевірки, прийняття за її наслідками безстороннього, законного рішення.

Недотримання відповідачем строків прийняття відповідних рішень позбавило позивача можливості передбачити наслідки, та, у випадку необхідності і з належною допомогою, узгоджувати свою поведінку, орієнтуватися на певний, своєчасний результат.

У контексті наведеного Верховний Суд відзначає, що доводи Національного агентства щодо необмеження будь-якими строками (або в межах поняття «розумного строку») компетенції на прийняття відповідного рішення щодо повної перевірки декларації, з урахуванням принципу верховенства права, не можуть бути прийняті до уваги. Національне агентство створюється відповідно до Закону № 1700-VII і зобов`язане діяти лише на підставі в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, про що зазначено у частині другій статті                      19 Конституції України.

Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2019 року у справі № 520/10698/18, від 07 листопада 2019 року у справі                              № 640/1221/19, від 25 липня 2019 року у справі № 826/13000/18.

Поряд із установленими процесуальними порушеннями, допущеними відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення, у межах правил визначених статтею 341 КАС України, Верховний Суд надає оцінку наступним доводам касаційної скарги НАЗК.

Так, з приводу невідображення ОСОБА_1 відомостей про право користування житловим будинком загальною площею 182,0 кв. м у м. Ужгород, що належить на праві власності члену його сім`ї — дружині, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 46 Закону № 1700 в декларації зазначаються відомості про об`єкти нерухомості, що належать суб`єкту декларування та членам його сім`ї на праві приватної власності, включаючи спільну власність, або знаходяться у них в оренді чи на іншому праві користування, незалежно від форми укладення правочину, внаслідок якого набуте таке право. Такі відомості включають, зокрема, дані щодо виду, характеристики майна, місцезнаходження, дату набуття майна у власність, оренду або інше право користування, вартість майна на дату набуття його у власність, володіння або користування.

Відповідно до частини першої статті 405 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Аналіз вищенаведених положень вказує на те, що фактичне проживання особи в об`єкті нерухомості (житло, квартира), який належить іншій особі, є правом користування таким об`єктом нерухомості, відтак, має бути відображено (задекларовано) у розділі 3 «Об`єкти нерухомості» у декларації.

При цьому, у розділ 3 «Об`єкти нерухомості» декларації зазначається інформація про об`єкти нерухомості, де фактично проживає суб`єкт декларування, навіть якщо такі об`єкти нерухомого майна не належать на праві власності суб`єкту декларування.

Отже, зазначення інформації про зареєстроване місце проживання або місце фактичного проживання у розділі 2.1 «Інформація про суб`єкта декларування» не звільняє від обов`язку зазначити відповідну інформацію (право користування) у розділ 3 «Об`єкти нерухомості».

Оскаржуваним рішенням НАЗК установлено, що ОСОБА_1 у розділі 3 «Об`єкти нерухомості» не зазначив відомості про право користування об`єктом нерухомого майна — житловим будинком у м. Ужгород, який є фактичним місцем його проживання, а отже, недотримався вимог частини першої статті 46 Закону №1700 щодо зазначення такої інформації.

З огляду на вказане, колегія суддів вважає помилковим висновок судів попередніх інстанцій про те, що оскільки право користування житлом дружини у ОСОБА_1 виникло не на підставі цивільно-правових відносин, а на підставі сімейних, і він зазначає про таке житло, як про місце свого фактичного проживання, то вказана інформація є достатньою і не зобов`язує позивача зазначати її у розділі 3 «Об`єкти нерухомості».

Такий висновок судів попередніх інстанцій не ґрунтується на вимогах закону.

Поряд із цим, під час перевірки декларації позивача, встановлено невідображення у розділі 8 «Корпоративні права» декларації за 2015 рік відомостей про наявність корпоративних прав у члена сім`ї — дружини на загальну суму 432 000,00 грн. Зокрема, в ТОВ «Оріана ЛТД» (код ЄДРПОУ 31247739) частка ОСОБА_2 у статутному фонді складає 14% від загального статутного капіталу, розмір внеску до статутного фонду 420 000,00 грн, а в ТОВ «Фенікс» (код ЄДРПОУ 04956474) її частка в статутному фонді 4% від загального капіталу, розмір внеску до статутного фонду 12 000,00 грн.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 46 Закону № 1700 у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування повинні зазначатись інші корпоративні права, що належать суб`єкту декларування або членам його сім`ї, із зазначенням найменування кожного суб`єкта господарювання, його організаційно-правової форми, коду Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України, частки у статутному (складеному) капіталі товариства, підприємства, організації у грошовому та відсотковому вираженні.

Корпоративні права — це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Згідно з абзацом 2 частини першої статті 12 Законом України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 року № 1576-XII (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі — Закон №1576-XII)) товариство є власником майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу.

При цьому, за статтею 13 названого Закону вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом. Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.

Із аналізу наведених норм та на підставі Рішення Конституційного Суду України від    05 лютого 2013 року (справа №1-3/2013) щодо офіційного тлумачення положень статей Закону України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 року №1576-XII (щодо розуміння статусу учасника товариства, який «реально не вносить внесок до статутного капіталу»), суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що суб`єкт декларування відображає у декларації наявні у нього та членів його сім`ї корпоративні права, що мають реальне відображення вкладу (частки) до статутного капіталу товариства.

Суди вказали, що відповідачем у справі не надано доказів, які б підтверджували внесення дружиною позивача до статутного капіталу ТОВ «Оріана ЛТД» частки у розмірі 420 000 грн, а позивач у своїх поясненнях стверджував, що статутний капітал ТОВ «Оріана ЛТД», у зв`язку із невнесенням засновниками жодних коштів, сформований не був, а відтак, НАЗК зроблено передчасний висновок про наявність корпоративних прав дружини у ТОВ «Оріана ЛТД». Позивач, у свою чергу зазначав, що дружина не повідомляла про наявність корпоративних прав у ТОВ «Оріана ЛТД», оскільки таке товариство зареєстровано до укладення шлюбу, тобто до 25 липня 2009 року.

Водночас, у Рішенні Конституційного Суду України від 05 лютого 2013 року (справа №1-3/2013) щодо офіційного тлумачення положень статей Закону України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 року №1576-XII роз`яснено розуміння статусу учасника товариства, який «реально не вносить внесок до статутного капіталу» та які наслідки очікують такого учасника в разі не внесення статутного капіталу чи його частки. Зокрема, Суд зазначив, що участь у Товаристві майном і узгодження між учасниками спільного управління ним наділяє учасника корпоративними правами, а тому відносини щодо цих прав мають характер корпоративних правовідносин (частини перша, третя статті 167 Господарського кодексу України).

Законодавець імперативно врегулював питання щодо строку сплати статутного капіталу (внесення вкладів до статутного капіталу) учасниками Товариства — до закінчення першого року з дня державної реєстрації Товариства (абзац перший частини третьої статті 144 ЦК України, частина перша статті 52 Закону № 1576-XII). Цей строк надається для поступового виконання кожним учасником свого корпоративного обов`язку перед Товариством щодо формування статутного капіталу (вносити свої вклади у розмірі, порядку та коштами (засобами), що передбачені установчими документами) (пункти 1, 2 частини першої статті 117 ЦК України, абзац третій частини третьої статті 88 ГК України, пункт „б» статті 11 Закону № 1576-XII). Формування учасниками статутного капіталу є їх юридичним обов`язком перед Товариством.

Отже, до закінчення першого року з дня державної реєстрації Товариства розмір часток кожного з учасників встановлюється виключно статутом. Протягом першого року з дня державної реєстрації Товариства його учасники мають кількість голосів, пропорційну розміру їх часток у статутному капіталі, незалежно від факту повного чи часткового внесення (сплати) вкладів.

Разом з тим, у разі невнесення (неповного внесення) учасниками своїх вкладів до закінчення встановленого річного строку, згідно з частиною третьою статті 144 ЦК України, частиною другою статті 52 Закону №1576-XII, загальні збори учасників Товариства приймають одне з таких рішень: про виключення із його складу тих учасників, які не внесли (не повністю внесли) свої вклади, та про визначення порядку перерозподілу часток у статутному капіталі; про зменшення статутного капіталу та про визначення порядку перерозподілу часток у статутному капіталі; про ліквідацію Товариства.

Таким чином, на учасника Товариства покладено імперативний обов`язок стосовно формування статутного капіталу (внесення (сплати) вкладів) протягом першого року з дня державної реєстрації для уникнення наслідків визначених згідно з частиною третьою статті 144 ЦК України, частиною другою статті 52 Закону №1576-XII.

При цьому, правові наслідки невиконання зазначеного обов`язку настають лише у разі прийняття відповідного рішення загальними зборами Товариства. В іншому випадку, правовий статус засновника товариства не зазнає змін. Вдтак, корпоративні права (що належать суб`єкту декларування або членам його сім`ї) повинні зазначатись у декларації, із зазначенням частки у статутному (складеному) капіталі товариства, підприємства, організації у грошовому та відсотковому вираженні, не залежно від фактичного внесення вкладу до статутного фонду засновником.  

Також є необґрунтованими твердження суду апеляційної інстанцій стосовно того, що відомості про юридичну особу, які містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань можуть бути використані лише для ідентифікації юридичної особи, а не для встановлення факту формування статутного фонду (капіталу), оскільки в силу положень пункту 8 розділу ІІІ Порядку № 56 під час повної перевірки декларацій НАЗК має право використовувати дані з реєстрів. При цьому, інформація отримана з відповідних реєстрів має аналізуватися з урахуванням даних отриманих з інших джерел, що в сукупності дасть можливість сформувати об`єктивні висновки.

Щдо невідображення в розділі 9 «Юридичні особи, кінцевим бенефіціарним власником (контролером) яких є суб`єкт декларування або члени його сім`ї» декларації за 2015 рік відомостей, що член сім`ї суб`єкта декларування (дружина) є кінцевим бенефіціарним власником ТОВ «Оріана ЛТД» (код ЄДРПОУ 31247739), Суд зазначає наступне.

Згідно із пунктом 51 частини першої статті 46 Закону №1700, у декларації зазначаються відомості про юридичні особи, кінцевим бенефіціарним власником (контролером) яких є суб`єкт декларування або члени його сім`ї.

Відповідно до підпункту 20 пункту 1 статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» від 14 жовтня 2014 року №1702-VII, кінцевий бенефіціарний власник (контролер) — фізична особа, яка незалежно від формального володіння має можливість здійснювати вирішальний вплив на управління або господарську діяльність юридичної особи безпосередньо або через інших осіб, що здійснюється, зокрема, шляхом реалізації права володіння або користування всіма активами чи їх значною часткою, права вирішального впливу на формування складу, результати голосування, а також вчинення правочинів, які надають можливість визначати умови господарської діяльності, давати обов`язкові до виконання вказівки або виконувати функції органу управління, або яка має можливість здійснювати вплив шляхом прямого або опосередкованого (через іншу фізичну чи юридичну особу) володіння однією особою самостійно або спільно з пов`язаними фізичними та/або юридичними особами часткою в юридичній особі у розмірі 25 чи більше відсотків статутного капіталу або прав голосу в юридичній особі.

При цьому, кінцевим бенефіціарним власником (контролером) не може бути особа, яка має формальне право на 25 чи більше відсотків статутного капіталу або прав голосу в юридичній особі, але є агентом, номінальним утримувачем (номінальним власником) або є тільки посередником щодо такого права.

Отже, при встановленні того, чи є суб`єкт декларування або член його сім`ї кінцевим бенефіціарним власником (контролером) юридичної особи, слід зважати на наявність можливості здійснювати фактичний контроль (вирішальний вплив) за діяльністю юридичної особи, навіть якщо такий контроль не ґрунтується на формальній власності корпоративних прав у такій юридичній особі.

Беручи до уваги наявність корпоративних прав ТОВ «Оріана ЛТД» у дружини ОСОБА_1 , слід вважати, що вона є кінцевим бенефіціарним власником у розумінні визначення, що закріплене у підпункті 20 пункту 1 статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення».

Отже, в цій частині висновки судів попередніх інстанцій є також помилковими.

Питання правомірності відображених суб`єктом декларування відомостей у розділі    11 «Доходи, у тому числі подарунки» не є предметом касаційного оскарження, а тому не аналізуються Судом. Не здійснюється також аналіз щодо недотримання позивачем вимог пункту 2 (у частині невідображення у декларації відомостей про користування гуртожитком та відомостей про земельну ділянку, яка на праві приватної власності належить дружині суб`єкта декларування).

Оцінюючи решту доводів касаційної скарги, Суд виходить з того, що вони не впливають на правильність оцінки спірних правовідносин та не піддають сумнівам  висновки суду апеляційної інстанції.

При цьому, Суд ураховує також положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Крім цього, за позицією Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованою, зокрема у справах «Салов проти України» (№ 65518/01; п. 89), «Проніна проти України»                   (№ 63566/00; п. 23) та «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04; п. 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Ruiz Torija v.Spain серія A. 303-A; п. 29).

Відповідно до частини першої, другої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Для правильного вирішення публічно-правого спору, предметом оскарження в якому є рішення суб`єкта владних повноважень, обов`язковим є перевірка такого рішення на відповідність критеріям, визначеним у частині другій статті 2 КАС України, а саме чи прийняте (вчинене) таке рішення: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Як зазначалось вище, Національне агентство зобов`язано діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, про що зазначено у частині другій статті 19 Конституції України. При цьому, проведення перевірки Національним агентством декларацій передбачає встановлену Порядком процедуру, яка визначає чітку послідовність дій, результатом якої є обов`язкове прийняття рішення про проведення перевірки декларацій.

За встановлених судами обставин та наведеного правого регулювання, Верховний Суд зауважує, що суд апеляційної інстанції правильно звернув увагу на порушення процедури та строку винесення оскаржуваного позивачем рішення НАЗК. Разом з тим, констатувавши таке порушення, апеляційний суд не вдався до оцінки його  відповідності критеріям, викладеним у частині другій статті 2 КАС України. Натомість, таке порушення є підставою для визнання протиправним і скасування оскарженого рішення НАЗК.

Таким чином, колегія суддів уважає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення частини другої статті 2 КАС Українипринципи Закону                   № 1700-VII у сукупності з приписами пунктів Порядку № 56.

Установивши неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, колегія суддів вважає за необхідне вийти за межі доводів касаційної скарги, що передбачено частиною третьою статті 341 КАС України, та скасувати оскаржуване судове рішення.

Водночас, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції прийняв правильне по суті рішення у частині визнання протиправним та скасування пункту 1.1 рішення Національного агентства №212 від 09 лютого 2018 року, проте викладені у цьому рішенні мотиви, є необгрунтованими.

Відповідно до частини першої, третьої та четвертої статті 351 КАС України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що судом першої інстанції прийнято правильне по суті рішення, проте з неправильним застосуванням норм матеріального права, у зв`язку з чим суд касаційної інстанції вважає за необхідне скасувати рішення апеляційної інстанції повністю і змінити постанову суду першої інстанції в частині мотивів її прийняття.

Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати не розподіляються.

Керуючись пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-IX та статтями 3345349351355356359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд, —

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Національного агентства з питань запобігання корупції — задовольнити частково.

Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03 квітня 2019 року — скасувати.

Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 26 жовтня 2018 року у справі №807/270/18 змінити в частині мотивів задоволення позову, а в решті — залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

В.М. Соколов

Л.О. Єресько

А.Г. Загороднюк ,

Судді Верховного Суду


Адвокат Андрій Шабельніков

Схожі публікації

відео / фото