Ці питання часто виникає в практиці земельних та містобудівних спорів. Особливо актуальним воно стає у випадках самочинного будівництва, встановлення тимчасових споруд, гаражів, кіосків або інших об’єктів без правовстановлюючих документів.
У цій статті ми з’ясуємо, яке саме рішення — про демонтаж чи про знесення — може приймати міська або сільська рада в межах своїх повноважень (суб’єкт владних повноважень), а в яких випадках потрібне рішення суду. Ми розглянемо ключові положення законодавства України та судову практику Верховного Суду.
Цей матеріал стане у пригоді юристам, забудовникам, представникам органів місцевого самоврядування, а також власникам майна.
Термінологія
Різниця між “демонтажем” і “знесенням” здається суто термінологічною, однак коли мова заходит про майно, то різниця стає значнішою, а коли мова ще і йде про примусовий демнтаж або знесення, то з’являється ше більше нюансів, в яких варто розібратися. Тож давайте з цього і почнемо.
Окремо самі терміни “демонтаж” та “знесення” в даному випадку ми не будемо розглядати, бо, фактично, обидва означають процес в результаті якого об’єкт “зникає”.
Нам важливо врахувати, що в цій статті мова буде йти про майно – об’єкти нерухомого майна або тимчасові будівлі та споруди, оскільки саме щодо них і приймаються відповідні рішення місцевими органами та судами. І мова буде йти про “примусовий” демонтаж або знесення, як наслідок порушення чинного законодавства власником того чи іншого об’єкту.
Як правило “демонтаж” згадується в нормативно-правових актах, які стосуються тимчасових будівель та споруд (наприклад, в Наказі №244 від 21.10.2011 року Про затвердження Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності). Поруч із цим, з початком повномасштабного сторгнення російських військ на територію України, в нормативно-правових актах з’вилися положення про “демонтаж об’єктів, пошкоджених або зруйнованих внаслідок надзвичайних ситуацій, воєнних дій або терористичних актів” (Постанова КМУ №474 від 19.04.2022 року Про затвердження Порядку виконання робіт з демонтажу об’єктів, пошкоджених або зруйнованих внаслідок надзвичайних ситуацій, воєнних дій або терористичних актів).
Відповідно до Постанови №474, демонтаж — це особливий різновид будівельних робіт, що виконуються на пошкоджених або зруйнованих об’єктах з метою ліквідації (видалення) частини або всіх їх конструктивних елементів.
А от “знесення” як правило згадується в випадках самочинного будівництва (ст. 376 Цивільного кодексу України: Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.).
Навіть по тому, в якому контексті законодавець використовує кожен з цих термінів, ми можемо зробити висновок, що демонтаж більше відноситься до тимчасових об’єктів та об’єктів, пошкоджених або зруйнованих внаслідок надзвичайних ситуацій, воєнних дій або терористичних актів, а знесення стосується об’єктів нерухомого майна (ми поки не будемо окремо виділяти випадки, коли об’єкт не введено в експлуатацію та/або не зареєстровано в установленому порядку).
Хто уповноважений приймати рішення про демонтаж та знесення?
Чітку відповідь на це питання нам дасть судова практика.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у Постанові від 26 травня 2025 по справі №160/2346/21 прийшов до наступних висновків:
Відповідно до частини 3 статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Зазначені конституційні положення деталізовані, зокрема у статті 319 Цивільного кодексу України, яка гарантує, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону та відповідають моральним засадам суспільства; держава не втручається у здійснення власником права власності, але діяльність власника може бути обмежена чи припинена у випадках і в порядку, встановлених законом.
Вирішальне значення для вирішення питання щодо наявності повноважень на прийняття відповідачем (прим. суб’єктом владних повноважень – міською радою) рішення щодо демонтажу майна має віднесення відповідного майна до нерухомого майна чи до тимчасових споруд, у зв`язку з чим перш за все слід ідентифікувати спірні об’єкти на місцевості.
За визначенням частини другої статті 28 Закону України “Про регулювання містобудівної діяльності” тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності – одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.
Згідно з частиною першою статті 5 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” у державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення.
Також відповідно до приписів статті 181 Цивільного кодексу України, статті 1 Закону України «Про іпотеку» та статті 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлюється комплекс кваліфікуючих ознак для нерухомого майна.
Так, згідно із статтею 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
За приписами частини 2 цієї статті рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.
Отже, на відміну від нерухомого майна, переміщення якого неможливе без їх знецінення та зміни призначення, тимчасові споруди мають відмінності, зокрема, виготовляються з полегшених збірних конструкцій та встановлюється без улаштування заглибленого фундаменту тощо.
Відповідно до статті 38 Закону України “Про регулювання містобудівної діяльності” у разі виявлення факту самочинного будівництва об’єкту, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об`єкта та компенсацію витрат, пов`язаних з таким знесенням.
Зі змісту наведених вище положень законодавства вбачається, що порядок та реалізація суб’єктом владних повноважень щодо демонтажу тимчасової споруди залежить від виду об’єкту, що підлягає демонтажу.
Суб’єкт владних повноважень має повноваження приймати рішення про демонтаж об’єктів, якщо такі належать до тимчасових споруд у розумінні Правил благоустрою.
Якщо об’єкт не є тимчасовою спорудою, його може бути примусово знесено в порядку, встановленому Законом України “Про регулювання містобудівної діяльності” за судовим рішенням, ухваленим за позовом органу державного архітектурно-будівельного контролю.
Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі № 465/249/15-а, від 13 березня 2020 року у справі № 161/14543/16-а, від 13 квітня 2022 року у справі № 852/2а-1/19.
