Згідно офіційних документів КНР з питань «соціального управління», основні завдання соціальної політики Китаю спрямовані на підвищення якості життя, скорочення нерівності, модернізацію соціальної сфери та задоволення прагнення народу до кращого життя в рамках побудови гармонійного суспільства. Ключові пріоритети соціальної політики включають стабілізацію зайнятості, створення робочих місць, підтримку літніх людей, забезпечення доступної освіти, охорони здоров'я, оновлення та реконструкцію житлових кварталів.
З початку 2010-х рр. в соціальній політиці Китаю виразно присутня кореляція між результатами економічного розвитку та підвищенням соціальних стандартів. Збереження високих темпів економічного зростання розглядалось як базова умова для розширення системи соціального забезпечення. Основна увага була спрямована на подолання бідності, скорочення безробіття, поліпшення матеріального становища вразливих верств населення, реформування системи освіти та медичного обслуговування, що в сукупності сприяло пом’якшенню соціальної нерівності.
З урахуванням низьких стартових умов та несприятливих історичних передумов шлях соціально-економічного розвитку сучасного Китаю виглядає унікальним і неповторним. За менше ніж півстоліття країна зі слаборозвиненою аграрною економікою перетворилася на сучасну передову державу, що займає лідируючі позиції в індустріально-технологічному розвитку. На цьому шляху Китай уникнув масштабних структурних криз та економічних спадів, які зазвичай ведуть до відкату назад і супроводжуються зростанням соціальної та політичної напруженості.
У політичній літературі докладно описано стратегію «реформ та відкритості», проголошену курівництвом КНР у 1978 році в рамках соціалістичної модернізації. Ухвалена тоді модель розвитку передбачала застосування ринкових механізмів та залучення іноземних інвестицій у поєднанні з економічним плануванням і масштабними інвестиціями в інфраструктуру та людський капітал. Зміни у соціальній структурі китайського суспільства привертали порівняно меншу увагу, хоча саме у цій сфері відбулися найбільш суттєві й динамічні зрушення. У концепції «мирного сходження» Китаю важлива роль відводилася підвищенню стандартів рівня життя населення та проведенню активної соціальної політики з урахуванням зростання економічного потенціалу країни та бюджетних можливостей уряду.
Висунута Ден Сяопіном ідея прогресу передбачала поетапне підвищення показників рівня життя більшості населення КНР з поступовим переходом від задоволення базових життєвих потреб до побудови суспільства середнього достатку («Сяокан»).
У програмних документах Компартії Китаю завдання побудови середньозаможного суспільства розглядалося як другий етап стратегії модернізації, який служив природним продовженням політики «реформ та відкритості», з прив'язкою досягнення конкретних результатів до 2020 року. Подальші орієнтири розвитку КНР визначені у формі побудови багатої, сильної та технологічно стійкої соціалістичної держави до 2049 року.
Досягнення показників середньорозвиненої держави вважалося неможливим без подолання бідності, що й стало найбільш вражаючим успіхом соціальної політики Китаю з кінця ХХ ст. Адже за офіційними оцінками, станом на 1978 рік рівень життя переважної більшості населення – бл. 770 млн із загальної чисельності в 956 млн осіб – знаходився нижче за межу бідності.
Реалізація програми подолання бідності
Унаслідок політичних експериментів доби Мао Цзедуна, на початку 1970-х років соціальна структура китайського суспільства мала яскраво виражений егалітарний характер. Переважна більшість населення країни (понад 80%) проживала у сільській місцевості. Селяни були прикріплені до народних комун. Для міського населення діяла система «даньвей» – адміністративна прив'язка робітників та службовців до своїх робочих місць, що забезпечувало їм надання житла, медичного обслуговування та права на отримання продовольчого пайку.
Політика «реформ та відкритості» позначила розворот до ринкової економіки та усвідомлену відмову від практики примусової зрівнялівки, що підривала стимули до зростання продуктивності праці. У цьому сенсі найважливіше значення мала зміна господарського устрою на селі. Результатом ліквідації системи народних комун став перехід до сімейного підряду, який розпочався у вигляді експерименту у 1978 р. і загалом завершився у 1982–1983 роках.
Перехід до сімейного підряду підвищив продуктивність, що зумовило зростання врожайності та створило надлишок робочої сили у селі. У нових умовах для обробітку землі було потрібно значно менше людей. В результаті мільйони селян (понад 100 млн на початок 1990-х рр.) стали переселятися до міст, забезпечивши резерви робочої сили для китайського «економічного дива».
З 1 січня 2006 р. за рішенням Постійного комітету Всекитайських зборів народних представників у країні повністю скасували сільськогосподарський податок, який у вигляді податку на землю збирався в Китаї протягом понад 2600 років. З прискоренням економічного зростання частка сільськогосподарського податку в бюджетних надходженнях неухильно знижувалась. У 1999 р. сільськогосподарський податок становив 4% доходної частини бюджету, а в 2003 р. – бл. 1%, що підтвердило недоцільність його збереження.
Швидке зростання економіки КНР супроводжувалося загальним збільшенням доходів та скороченням частки населення, яке перебувало за межею бідності. Індустріалізація та урбанізація призвели до зниження чисельності працівників, зайнятих у сільському господарстві (з 84,2% у 1952 р. до 67,4% у 1978 р. та 42,9% у 2001 р.). На тлі прискореного розвитку та зростання добробуту східних, приморських провінцій намітився суттєвий розрив з рівнем доходів населення північних та західних провінцій КНР. Зважаючи на несприятливі природні умови, відсутність розвиненої інфраструктури та низьку продуктивність праці становище значної частини населення відсталих сільських районів характеризувалося хронічною бідністю.
З 1982 р. у КНР розпочався розробка цільових програм боротьби з бідністю, в яких поєднувалися методи адресного розподілу допомоги та підтримки розвитку сільського господарства. Першу масштабну та планомірну програму боротьби з бідністю на національному рівні було затверджено в КНР у 1986 р., коли уряд офіційно створив «Провідну групу з економічного розвитку бідних районів» при Держраді КНР. У цьому ж році були встановлені перший національний стандарт бідності й задіяні спеціалізовані програми розвитку у низці провінцій та повітів.
У 1994 р. було затверджено «Програму боротьби з бідністю щодо забезпечення харчуванням та одягом 80 млн потребуючих» на 1994-2000 рр., – перша програма з чіткими термінами та цілями, яка засвідчила свідомий перехід від надання допомоги до стимулювання розвитку.
Програми та заходи державного апарату, спрямовані на збільшення доходів населення сільських районів, залежали від загальних результатів розвитку економіки, які визначали рівень реальних фінансових резервів та бюджетних можливостей уряду. Поряд із цим намітилися нові акценти в ідеології китайського керівництва, які відображали зміни в структурі китайської економіки та наголошували на необхідності проведення більш активної соціальної політики. Причиною для цього стало вичерпання екстенсивних резервів економічної моделі Ден Сяопіна, заснованої на ринковій лібералізації та використанні дешевих ресурсів. Ситуація вимагала розробки нової концепції економічного регулювання, яка б враховувала необхідність підвищення ефективності в державному секторі економіки.
У період керівництва Ху Цзіньтао (голова КНР у 2003-2013 рр.) у рамках державного сектору економіки китайський уряд спирався на групу великих компаній-конгломератів («національних лідерів»), покликаних забезпечувати контроль, інвестиційні можливості та позиції державної власності у стратегічно важливих секторах економіки. Утім, на межі 2010-х років економічний розвиток КНР зіткнувся з серйозними проблемами, що вимагали зміни стимулів розвитку. До них належали зростання вартості робочої сили, запровадження західними державами обмежень у сфері нових технологій, швидке поширення протекціонізму та посилення ресурсної конкуренції. З одного боку, розвиток КНР потребував залучення все більшого обсягу ресурсів, у тому числі за рахунок імпорту. З іншого боку, на тлі дефіциту сировини та зростання споживання енергії зростала потреба вирішення серйозних екологічних і соціальних проблем, зумовлених екстенсивним розвитком промисловості у попередні роки. Крім цього, стрімкий розвиток економіки КНР потребував більш точного визначення статусу країни в міжнародній системі. У своїй риториці влада КНР за інерцією зберігала основні акценти «політики неприєднання» епохи Ден Сяопіна і називала Китай найбільшою країною, що розвивається. З іншого боку, в умовах нової міжнародної ситуації, особливо з урахуванням наслідків світової фінансово-економічної кризи 2008-2009 рр., Китай сприймався як один з основних центрів сили та полюсів глобальної політики. При цьому слід брати до уваги завзятість, з якою політичні кола США доводили необхідність протидії розвитку КНР, розглядаючи цю країну як головного суперника у боротьбі за глобальне лідерство. У таких умовах подолання крайньої бідності у сільських районах розглядалося як важлива складова міжнародного іміджу КНР як великої цивілізації, яка закономірно є одним із важливих факторів та центрів стабільності у світовій системі завдяки своїм історичним досягненням та традиціям мирного поступального розвитку.
У 2013-2014 роках у КНР було завершено масштабний проєкт, результатом якого стали повний облік осіб, які проживали за межею бідності, їх місцезнаходження та визначення причин, які зумовлювали низький рівень доходів. За підсумками обробки даних «адресної системи» обліку рівня добробуту сільського населення було встановлено, що кількість громадян, чистий річний дохід яких становив менше ніж 2300 юанів (у цінах 2010 р.) складала 98,99 млн осіб. Дані щодо матеріального стану цієї категорії осіб враховували не лише їхні фінансові доходи, але також рівень забезпечення їжею, одягом та доступ до трьох соціальних гарантій (медичні послуги, обов'язкова освіта та наявність безпечного житла). Ухвалені КНР критерії визначення межі бідності були вищими за показники, які Світовий банк використовував для оцінки ситуації в країнах, що розвиваються [1].
В рамках кампанії з подолання економічної депресії та крайньої бідності у сільськогосподарських районах північних та західних областей урядові структури КНР застосовували різні методи, включаючи:
- Надання адресної допомоги окремим сім'ям, що ґрунтувалося на даних моніторингу ситуації в окремих повітах та населених пунктах.
- Розвиток інфраструктури (будівництво доріг, електрифікація, водопостачання та іригація, розширення доступу до інтернету).
- Переселення жителів віддалених та важкодоступних районів у нові населені пункти з доступом до послуг та забезпеченням можливостей для працевлаштування.
- Заохочення профільної спеціалізації сільського господарства та місцевих промислів у відсталих районах.
- Підтримка фермерства, створення кооперативів, розвиток переробки сільськогосподарської продукції, просування та популяризація місцевих брендів (чай Пуер, яблука Шеньсі, гриби Юньнані).
- Забезпечення доступності соціальних послуг, розвиток сфери медичного обслуговування, освіти, забезпечення мінімальних гарантій доходу.
- Підтримка вразливих груп населення (літніх, інвалідів, багатодітних сімей).
- Поєднання ресурсів держави та приватного бізнесу, кураторство з боку місцевих партійних організацій КПК, залучення волонтерів.
- Використання механізму «партнерства Схід-Захід» між багатими та бідними провінціями.
У низці провінцій було реалізовано програми переселення мешканців з гірських та важкодоступних районів на території з кращими природними умовами та інфраструктурою, розташовані поблизу міст і повітових центрів. Для розміщення переселенців будувалися нові багатоповерхові житлові комплекси, школи, дитячі садки, амбулаторії. Застосовувалися програми професійного навчання з подальшим працевлаштуванням на підприємствах та в індустріальних парках, створювалися центри зайнятості. За сумарними оцінками, з початку 1980-х рр. загальна кількість переселенців перевищила 20 млн осіб, у тому числі 9,6 млн осіб у рамках національної кампанії з ліквідації бідності, що проводилася в 2016-2020 рр.
Підбиваючи підсумки докладених зусиль, у лютому 2021 р. керівництво КНР офіційно оголосило про повну ліквідацію крайньої бідності. Протягом 2013-2020 років обсяг фінансування заходів, спрямованих на подолання крайніх форм бідності, становив бл. $246 млрд. Це дозволило виключити з переліку бідних територій 832 повіти та 128 тис. сіл у провінціях Гуйчжоу, Юньнань, Сичуань, Ганьсу, Шеньсі, Гуансі, Тибет та Цінхай.
Водночас завершення кампанії не означало припинення моніторингу соціального стану депресивних районів та територій. Влада встановила 5-річний перехідний період для запобігання рецидивам «повторного зубожіння». Було продовжено практику індексації прожиткового мінімуму та статистичного обліку доходів уразливих категорій населення. У 2020 році межа бідності була підвищена до 4000 юанів на душу населення на рік. У програмах розвитку районів з відносно низькими доходами зберігається пріоритет підтримки місцевих виробництв, переробних підприємств, фермерства, агротехнологій та електронної комерції. У повітах, які раніше перебували у списку бідних територій, наголошено на розвитку профілюючих видів господарської діяльності, які здатні забезпечувати та підтримувати зростання зайнятості. При цьому збережено механізми адресної підтримки вразливих категорій населення, що включають надання дотацій та матеріальної допомоги. Водночас, оцінюючи досвід КНР у подоланні бідності в цілому, можна відзначити поступовий перехід від «допомоги бідним» до «управління ризиками». У результаті, з урахуванням нинішніх можливостей держави соціальна політика КНР спирається на систему регуляторів, покликаних перешкоджати рецидивам соціальної деградації.
Нові орієнтири та можливості соціальної політики
Система централізованого планування у КНР реалізується у формі п'ятирічних програм народногосподарського та соціального розвитку. У документах 15-ї п'ятирічної програми на 2026-2030 роки обґрунтовано перехід від досягнення кількісних показників у формі високих темпів зростання до високоякісного розвитку з опорою на технологічні інновації, цифрову економіку, підвищення екологічних стандартів та гарантії безпеки у соціальній сфері.
Голосні цільові установки програми включають:
- Забезпечення технологічного суверенітету та прискорення інновацій у сфері виробництва. Ключова роль приділяється розвитку «індустрії майбутнього», включаючи квантові технології, біовиробництво, зелену, водневу та енергетику ядерного синтезу, інтерфейс мозку-комп'ютера, втілений штучний інтелект, шосте покоління мобільного зв'язку тощо. Зазначені напрямки вперше прирівняні до пріоритетів у сфері оборони. Керівництвом КПК поставлено завдання забезпечити перехід від практики «зроблено у Китаї» до практики «створено у Китаї».
- Зміцнення економічної безпеки з упором на внутрішні ланцюжки постачання, а також продовольчу та енергетичну безпеку в умовах нестабільності.
- Створення «нових високоякісних продуктивних сил» пов’язується з переходом від кількісного до якісного зростання економіки.
- «Зелений» розвиток має забезпечуватися зниженням вуглецевих викидів, розширенням частки екологічно чистої енергетики та «зеленою» трансформацією промислового виробництва з упором на зниження екологічних збитків та заходи щодо рекреації.
- У розвитку соціального забезпечення та зростання добробуту населення програма передбачає «підтримку громадян» на всіх етапах життєвого циклу (від народження до старості), удосконалення систем освіти, охорони здоров'я та покращення якості життя населення. Своєю чергою, створення «нових високоякісних продуктивних сил» вважається основою для модернізації економіки та стабільних умов суспільного розвитку.
Основне завдання соціальної політики КНР визначається як «сприяння досягненню загальної заможності населення», що розглядається як «кінцева мета китайської модернізації». У межах такого підходу розвиток середнього класу, чисельність якого перевищила 400 млн. чоловік, вважається однією з опор соціальної стабільності.
На нинішньому етапі увага уряду зосереджена на закріпленні мінімальних соціальних гарантій, задоволенні основних життєвих потреб населення, розширенні каналів соціальної мобільності та підвищенні загальнодоступності соціальних послуг.
У межах реалізації соціальної політики держави виділено 8 основних напрямів. Вони включають заходи, спрямовані на забезпечення високоякісної та повної зайнятості, вдосконалення системи розподілу доходів, всебічний розвиток освіти, розвиток системи соціального забезпечення, сприяння високоякісному розвитку сектора нерухомості, прискорення будівництва «Здорового Китаю», сприяння збалансованому демографічного розвитку, планомірний перехід до забезпечення рівного доступу до основних суспільних послуг [2].
У цьому переліку найбільше занепокоєння викликають питання демографії. Несприятливу демографічну ситуацію передбачається вирішувати за допомогою різних методів стимулювання, таких як формування позитивного ставлення до одруження та дітонародження, використання державних заходів підтримки та заохочення дітонародження, надання допомоги по догляду за дитиною та податкових пільг з метою зниження витрат сім'ї на народження, утримання та виховання дітей.
У Китаї створено найбільшу в світі систему базового пенсійного страхування, яка охоплює понад мільярд людей. Станом на 2022 рік доступ до базового медичного обслуговування був забезпечений для понад 95% населення. Для 90% сімей медичні установи перебувають у кроковій доступності, що дозволяє своєчасне отримання первинної медичної допомоги. Реалізовано рішення про інтеграцію традиційної китайської медицини до загальнонаціональної системи охорони здоров'я. В рамках експериментальної програми підтримки літніх громадян та осіб з обмеженими можливостями 190 млн осіб охоплено страхуванням щодо довготривалого догляду. Ця частина загальнонаціональної системи охорони здоров'я, яка стосується організації установ з догляду за літніми людьми, фінансується за рахунок державних та приватних внесків, забезпечуючи фінансування послуг з догляду, реабілітації та соціальної підтримки.
У сфера охорони здоров'я передбачається зміна цільових показників – від оплати за лікування хвороби до «оплаті за здоров'я». Вважається, що надмірні витрати на лікування стали однією з головних причин зубожіння людей. Відповідно, профілактика хвороб та доступне лікування стають найважливішими елементами запобігання загрозі повернення до бідності. Реформуючи систему оплати за медичне обслуговування, централізуючи закупівлі ліків та знижуючи ціни на високотехнологічні витратні матеріали, уряд КНР прагне усунути цю вразливість.
Заходи, здійснені з метою підвищення рівня життя незаможних верств населення на селі, призвели до скорочення розриву у доходах міських та сільських жителів, який становить 2,5:1. Однак реальне вирішення проблеми нерівності між «містом» та «селом» можливе лише внаслідок забезпечення доступу до якісних приватних та державних послуг, включаючи забезпечення освіти, медичного обслуговування, юридичних консультацій, працевлаштування та професійного навчання.
В ідеологічній доктрині КПК забезпечення соціальної справедливості відзначено як важлива передумова побудови гармонійного суспільства. Це передбачає вирівнювання можливостей різних соціальних верств, включаючи надання студентських кредитів для здобуття вищої освіти. З 1999 р. забезпечення доступності пільгових кредитів дозволило здобути освіту більш ніж 20 млн студентів із бідних сімей.
Розвиток системи соціального забезпечення перебуває у прямій залежності від успіхів у економічному розвитку та модернізації системи державного управління, яка у свою чергу залежить від якості кадрового апарату та раціонального бюджетного фінансування. Середня тривалість життя в КНР зросла з 66 років у 1978 р. до 76 років у 2018 р. Згідно з лінійним прогнозом, передбачається її збільшення до 81,3 р. до 2035 р.
Нинішні досягнення системи соціального забезпечення КНР розглядаються як проміжні, які відповідають етапу побудови «помірно заможного суспільства» – першої «столітньої мети розвитку» країни, про досягнення якої було оголошено у 2021 році.
Наступною важливою віхою має стати «Велике відродження китайської нації» – перетворення Китаю на багату, могутню та передову державу, присвячене 100-річчю утворення КНР.
Зростання показників ВВП на душу населення та якісні зміни в економіці
Результати економічного розвитку КНР за період 2012-2024 рр. продемонстрували подвоєння показника ВВП душу населення, як у номінальному вираженні, так і за індексом паритету купівельної спроможності (ППС). Номінальний ВВП на душу населення збільшився з $6,3 тис. у 2012 р. до $13,3 тис. дол. Відповідні показники за індексом ППС збільшилися з $12–13 тис. до $23,8 тис. (у міжнародних доларах) [3; 4].
Зазначена динаміка відображає не лише кількісне зростання економіки, а й якісні зміни в її структурі та інституційному середовищі, з опорою на активний розвиток промисловості та інфраструктури, ривок у застосуванні нових технологій та адресну соціальну політику. За індексом ППС показники КНР досягли рівня країн із рівнем доходу вищим за середній, до яких належить низка країн Центральної та Східної Європи (Болгарія, Сербія, Північна Македонія, Албанія, Боснія та Герцеговина). Для порівняння, у Молдові середньодушовий показник ВВП (за ППС) становить $16,38 тис., а в Україні – $16,32 тис. Китай залишається найбільшим учасником світової торгівлі з часткою 14,5% експорту та 10,5% імпорту (2024 р.). За рівнем інноваційно-технологічного розвитку країна увійшла до десятки передових економік світу.
Аналіз економічних процесів у КНР у період 2012-2024 років. дозволяє виділити 7 основних факторів, що забезпечували зростання ВВП:
- продовження індустріалізації у поєднанні з підвищенням технологічної складності виробництва. Китай зміцнив своє становище як світовий виробничий центр. На відміну від попередніх десятиліть, після 2012 р. акцент змістився від трудомістких галузей до високотехнологічних секторів: електроніки, машинобудування, телекомунікацій, виробництва обладнання для енергетики з використанням відновлюваних джерел. Зростання доданої вартості в промисловості стало ключовим фактором підвищення продуктивності праці.
- Інвестиції в інфраструктуру та капіталомісткі галузі економіки. КНР зберігає один із найвищих у світі рівнів валових інвестицій, які становлять бл. 40% ВВП. Це дозволяє реалізувати будівництво та реконструкцію масштабних інфраструктурних проектів (високошвидкісних залізниць, портів, логістичних центрів, енергетичних об'єктів), забезпечує зниження транзакційних витрат, покращення зв'язаності регіонів та зростання ефективності бізнесу. Інфраструктурний ривок став фундаментом розширення внутрішнього ринку.
- Урбанізація та перерозподіл робочої сили. В 2012-2024 рр. рівень урбанізації зріс з 53% до 66%. Перетікання трудових ресурсів із сільського господарства у промисловість та сферу послуг супроводжувалося значним зростанням продуктивності праці. Урбанізація стимулювала концентрацію капіталу, впровадження технологій, підвищення рівня кваліфікації робочої сили та інноваційної активності.
- Зростання внутрішнього споживання та зміцнення позицій середнього класу. Збільшення доходів домогосподарств, розвиток електронної комерції, цифрових фінансових сервісів та споживчих послуг сприяли розширенню внутрішнього ринку. У цьому сенсі перехід від експортно-інвестиційної моделі розвитку до моделі «споживання + інвестиції та інновації» покликаний забезпечувати внутрішній попит та стійкість економічного зростання.
- Технологічний розвиток та цифровізація. Китай став одним зі світових лідерів у галузі цифрової економіки. Розвиток швидкісного мобільного зв'язку (5G), штучного інтелекту, фінансових технологій та електронної комерції підвищили ефективність розподілу ресурсів та створили нові високоприбуткові галузі. Інвестиції в НДДКР зросли до понад 2,5% ВВП, що наблизило Китай до рівня найбільш розвинених у технологічному відношенні держав світу.
- Політика щодо подолання бідності та вирівнювання регіонального розвитку показала ефективність таких форм, як адресна допомога сільським господарствам та соціально вразливим групам населення, переселення із важкодоступних районів, розвиток сільських територій та покращення інфраструктури. Ці заходи дозволили залучити до економічної активності десятки мільйонів людей. Ліквідація крайньої бідності у 2021 р. підвищила середній рівень доходів та сприяла покращенню якості людського капіталу.
- Макроекономічна та політична стабільність вважаються похідними від існуючої політичної системи та практики довгострокового планування. Контроль над фінансовим сектором та валютним ринком забезпечили передбачуваність умов для бізнесу та інвестицій. Це дозволило реалізувати великі проекти, які потребують значних фінансових ресурсів та тривалого горизонту планування.
* * *
Оцінюючи успіхи Китаю у сфері економічного розвитку та підвищення стандартів соціальної політики, керівництво КНР розглядає їх як важливий важіль міжнародного впливу та демонстрацію виконання першого пункту «Цілей сталого розвитку» – затвердженого ООН амбітного плану дій щодо забезпечення миру, процвітання та захисту планети до 2030 року.
Біла книга Державної ради КНР про досвід Китаю з подолання бідності (2021 р.) називає цей соціальний проєкт «великою революцією в сільській місцевості Китаю», що призвів до всеосяжних змін історичного масштабу. Кампанія з подолання бідності усунула «головну загрозу» на шляху створення суспільства «помірного процвітання» й заклала фундамент для «побудови сучасного соціалістичного Китаю» у рамках реалізації другої основної мети розвитку країни [5].
Китайська модель розглядається як успішний приклад для інших країн, з якими Пекін готовий ділитися досвідом і просувати міжнародні програми допомоги. За оцінками китайських авторів, досвід КНР вже застосовується у практиці боротьби з бідністю в Індонезії, Камбоджі, Малайзії та В'єтнамі, що сприяє зміцненню стабільності політичних систем цих держав. Важливим механізмом такої взаємодії є співпраця по лінії «Південь-Південь», в рамках якої здійснюється продуктова, матеріально-технічна та гуманітарна підтримка країнам, що потребують допомоги.
Одним з успішних методів поліпшення соціальних умов у країнах, що розвиваються, вважається помірна індустріалізація як ефективний спосіб збільшення зайнятості в несільськогосподарському секторі. Така практика сприяє працевлаштуванню малозабезпечених і дозволяє підвищити їхній рівень матеріального добробуту. Інший важливий аспект активної соціальної політики щодо сільського населення полягає у суттєвому підвищенні рівня продуктивності праці в сільськогосподарському секторі економіки, що є важливим для країн з високою часткою населення, що проживають у сільських районах, включаючи країни АСЕАН, Центральної Азії та Латинської Америки.
Примітки:
1. У 2008 р. для оцінки соціального становища в країнах, що розвиваються, Світовий банк встановив межу крайньої бідності в $1,25 (за паритетом купівельної спроможності в цінах 2005 р.) Потім цей показник кілька разів переглядався і становив $1,90 у 2015-2022 рр., $2,25. та $3,0 з 2025 р.
Для країн з середнім та високим доходом до 2017 р. експерти Світового банку спиралися на національні стандарти або використовували умовний показник індивідуальних витрат у межах $4-5 на день. У 2017 р. Світовий банк офіційно встановив межу бідності для країн з доходом вищим за середній на рівні $6,85 на день, а в 2025 р. повідомив про підвищення цього стандарту до $8,30 на день.
2. Повний текст Пропозицій ЦК КПК щодо розробки 15-ї п'ятирічної програми народногосподарського та соціального розвитку. TheoryChina. 2025-10-29. URL: https://en.theorychina.org.cn/c/2025-10-29/1534664.shtml
3. China GDP per capita. Trading Economics. URL: https://tradingeconomics.com/china/gdp-per-capita
4. GDP per capita (current US$) – China. World Bank. URL: https://data.worldbank.org/indicator/NY.GDP.PCAP.CD
5. State Council of the PRC. White Paper on Poverty Alleviation: China's Experience and Contributions. The State Council Information Office of People's Republic of China. Beijing : Foreign Languages Press Co. Ltd., April 2021. 69 p.
*****
Сергій Толстов
