За вироком від 16 червня 2022 року особу засуджено за ч. 2 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки без позбавлення права керувати транспортними засобами.
На підставі ст. 75 КК України звільнено останнього від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік, з покладенням на нього обов’язків, передбачених ч. 1 та п. 2 ч. 3 ст. 76 цього Кодексу.
Ухвалою суду апеляційної інстанції від 15 січня 2025 року вирок суду першої інстанції щодо особи залишено без змін.
З матеріалів провадження слідує, що медична документація на ім'я стаціонарної хворої була надана головним лікарем лікарні на підставі запиту, здійсненого в порядку ст. 93 КПК України т.в.о. заступника начальника СВ Ужгородського РВП Ужгородського ВП ГУНП в Закарпатській області, після чого останнім була призначена судово-медична експертиза, до якої долучено отриману медичну інформацію щодо потерпілої.
За висновком експерта N 188 від 28.04.2020 судово-медична експертиза проведена на підставі постанови про призначення експертизи т.в.о. заступника начальника СВ Ужгородського РВП Ужгородського ВП ГУНП в Закарпатській області від 06 квітня 2020 року, до якої долучено медичну документацію щодо особи.
У касаційних скаргах захисник та представник потерпілої зазначають, що висновок судово-медичної експертизи № 188 від 28.04.2020 є недопустимим доказом, оскільки слідчий та прокурор не зверталися з відповідним клопотанням до слідчого судді про тимчасовий доступ до речей і документів, а саме медичної документації щодо лікування потерпілої у лікарнв, яка є лікарською таємницею та на підставі якої і була проведена вказана експертиза. При цьому, у матеріалах справи відсутні будь-які відомості про те, що потерпіла надавала слідчому згоду на витребування із лікарні медичної документації щодо неї або самостійно надавала її органу досудового розслідування для долучення до матеріалів справи. Суди попередніх інстанцій належним чином не розглянули такі доводи потерпілої та сторони захисту.
Вважають, що органами досудового розслідування порушені права потерпілої, гарантовані ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на захист медичних даних), ст. 12 Загальної декларації прав людини, ч. 2 ст. 32 Конституції України, ст. 39-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», частинами 1, 2 ст. 11 Закону України «Про інформацію», на що суди попередніх інстанцій не звернули належної уваги.
Верховний Суд зазначив, що застосування належної юридичної процедури є не самоціллю, а важливою умовою досягнення результатів кримінального судочинства, визначених законодавцем як пріоритетні: захисту особи, суспільства та держави від злочинних посягань, охорони прав і свобод людини, забезпечення оперативного й ефективного розкриття кримінальних правопорушень і справедливого судового розгляду.
Верховний Суд не вбачає належного підґрунтя зважати як на обґрунтовані доводи про те, що фактичні дані з медичної документації потерпілої сторона обвинувачення мала отримати саме через здійснення тимчасового доступу, оскільки кримінальний процесуальний закон визначає й інші засоби їх отримання, серед яких і передбачені статтями 234-236 вказаного Кодексу.
Повноваження слідчого, прокурора, які визначені главою 15 Розділу II КПК України, не мають пріоритету над тими, про які йдеться в Розділі III цього Кодексу, адже сторона обвинувачення на власний розсуд і з урахуванням супутніх обставин конкретного провадження вирішує питання про те, в який зі способів, передбачених законом, вона буде здійснювати збирання доказів в певній справі.
Разом із тим, приписи вказаних норм, як і ті, що передбачені ст. 93 КПК України, переконливо свідчать, що сторони мають право збирати докази, крім як у спосіб проведення слідчих (розшукових) дій, а також і шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів у порядку, передбаченому законом.
Верховний Суд неодноразово зазначав, як вказано в постанові об'єднаної палати Касаційного кримінального Суду від 01 грудня 2025 року (справа N 638/18926/23; провадження N 51-714 кмо25), що відповідно до ч. 1 ст. 159 КПК України тимчасовий доступ до речей і документів надається особою, у володінні якої вони знаходяться. Лише у разі відмови особи надати такий доступ, процесуальний закон вимагає втручання слідчого судді, який своєю ухвалою може зобов'язати володільця надати органу досудового розслідування тимчасовий доступ до речей і документів.
У разі, коли особа, у розпорядженні якої знаходяться речі, документи та інші матеріали, які мають доказове значення для встановлення обставин вчинення кримінального правопорушення, висловлюючи своє волевиявлення, добровільно надає їх слідчому, це не свідчить про здобуття таких доказів органом досудового розслідування у позапроцесуальний спосіб та не є підставою для визнання їх недопустимими.
Виходячи із законодавчих норм, сторона обвинувачення наділена правом витребування та одержання від певних осіб документів на підтвердження фактів, які стосуються кримінального провадження. Якщо ж особа, яка має в своєму розпорядженні зазначені документи, не згодна надати їх, для отримання дозволу на тимчасовий доступ до них слідчий, застосовує заходи забезпечення кримінального провадження за правилами глави 15 розділу II КПК України.
Суд вже неодноразово доходив висновку, що КПК України не вимагає від слідчого здійснювати збирання доказів виключно шляхом отримання тимчасового доступу, який за приписами ч. 2 ст. 159 цього Кодексу здійснюється на підставі ухвали слідчого судді, суду, до певних фактичних даних.
Так, за правозастосовними позиціями об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду в постанові від 27 січня 2020 року (справа N 754/14281/17, провадження N 51-218кмо19) слідчий, застосовуючи заходи забезпечення кримінального провадження, звертається до суду за правилами глави 15 Розділу II КПК України лише у разі, коли потерпіла не згодна надати наявні в її розпорядженні необхідні документи або за відсутності згоди потерпілої їх не надала медична установа на відповідний запит слідчого.
Отже, лише у разі відмови у наданні інформації на підставі запиту в порядку ст. 93 КПК України слідчий згідно положень статей 159, 160 цього Кодексу звертається до слідчого судді з клопотанням про тимчасовий доступ до речей і документів, який розглядається останнім відповідно до приписів ст. 163 вказаного Кодексу.
Підсумовуючи, Верховний Суд бере до уваги, що медичні документи, що були об'єктом експертних досліджень, отримані органом досудового розслідування в порядку, передбаченому ст. 93 КПК України; що інформація про приватне життя потерпілої, отримана в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законом, використана виключно для виконання завдань кримінального провадження, яке велось в формі публічного обвинувачення за ч. 2 ст. 286 КК України, де думка потерпілої не перешкоджає ані здійсненню кримінального провадження, ані реалізації кримінальної відповідальності особи, яка заподіяла потерпілій тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент їх спричинення, а тому відхиляє відповідні доводи касаційних скарг як щодо порушення порядку отримання даних з медичної документації потерпілої, так і щодо недопустимості висновку судово-медичного експерта.
Таким чином, істотного порушення вимог кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би могли бути безумовними підставами для скасування оскаржених судових рішень, а також підстав для закриття кримінального провадження, за доводами касаційної скарги захисника Верховним Судом не встановлено, отже касаційна скарга задоволенню не підлягає.
У справі висловлена окрема думка судді. Суддя зазначив, що невід`ємною умовою надання медичної документації щодо потерпілої особи медичною установою на запит слідчого є згода особи, якої вони стосуються, що є виключним правом про її надання/передачу відповідно до запиту уповноваженої особи для подальшого використання, що узгоджується з усталеною практикою Касаційного кримінального суду Верховного Суду.
З урахуванням викладеного, відомості, які міститься в медичній документації щодо лікування особи у лікарні у зв`язку з дорожньо-транспортною пригодою, становлять лікарську таємницю, тобто відносяться до охоронюваної законом таємниці та є конфіденційною інформацією про фізичну особу, тому вважаю, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій не ґрунтується на вимогах кримінального процесуального закону та протирічать ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки за відсутності згоди потерпілого вказана медична документація повинна надаватися лікувальною установою на підставі ухвали слідчого судді про тимчасовий доступ до речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю, постановленої в порядку статей 162, 163 КПК України.
Постанова Верховного Суду у справі N 308/4339/20 від 29 квітня 2026.
