Верховний Суд послідовно відстоює позицію, що якщо сторона захисту стверджує, що має місце провокація злочину, то висунення цієї версії передбачає визнання факту отримання особою неправомірної вигоди.
Тобто йдеться про ситуацію, коли дійсно мала місце подія одержання неправомірної вигоди і захист цього факту не заперечує, однак така подія була спровокована правоохоронними органами. Одночасне твердження стороною захисту про те, що особа не отримувала неправомірної вигоди і про те, що мала місце провокація з боку правоохоронних органів, є взаємовиключними (див. наприклад, але не виключно.
Постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 12.08.2025 у справі № 991/1710/22).
Європейський Суд з прав людини зазначає у справі справі «Берлізев проти України» (Заява № 43571/12), що з точки зору фактів Суд вважає непослідовним заперечення заявником вчинення злочину та одночасне висунення ним скарги, що його спровокували його вчинити.
Захист від провокації обов’язково передбачає, що обвинувачений визнає вчинення інкримінованих йому дій, але стверджує, що вони були наслідком незаконного підбурювання з боку працівників міліції. Однак, як вбачається з доводів заявника, він повністю заперечував свою причетність до злочину, що, на думку Суду, перешкодило йому висунути обґрунтовану скаргу на «таємного агента» (agent provocateur).
Отже, ця справа суттєво відрізняється від розглянутих Судом раніше справ щодо стверджуваної провокації заявників органами державної влади, які підбурили їх до вчинення правопорушень, що за інших обставин не були б вчинені.
Така ж позиція підтримується ЄСПЛ і в ухвалі щодо прийнятності у справі «Любченко проти України», заява № 34640/05, пункт 33, від 31 травня 2016 року.
Відтак, відповідь на питання поставлене на початку посту - так, позиція Верховного Суду про провокацію відповідає послідовній практиці Європейського Суду з прав людини.
Отже, висунення версії про провокацію передбачає визнання факту отримання особою неправомірної вигоди. Стратегія, яка має певні ризики для обвинуваченого.
