Закон України № 4292-ІХ декларував амбітну мету — посилити захист прав добросовісного набувача та припинити багаторічну практику безумовного витребування майна у приватних осіб без будь-якої компенсації. Одним із ключових інструментів такого захисту законодавець визначив обов’язок попереднього внесення вартості майна на депозит суду.
Однак судова практика 2025–2026 років показала: закон не зупинив хвилю позовів, а лише змінив їх риторику. Постанова Верховного Суду від 14 січня 2026 року у справі № 354/160/25 наочно продемонструвала, що нові норми у їх фактичному застосуванні не створили реального запобіжника від зловживань, а інколи навіть легітимізували їх.
Масовий характер прокурорських позовів як системна проблема
Після набрання чинності Законом № 4292-ІХ прокурори не припинили ініціювати витребування земельних ділянок, що вибули з державної чи комунальної власності десятки років тому. Навпаки, у багатьох регіонах такі позови набули масового, шаблонного характеру.
Типова конструкція позову виглядає однаково:
• твердження про відсутність волі держави на відчуження;
• загальні посилання на лісогосподарське чи рекреаційне призначення земель;
• автоматичне маркування набувача як «недобросовісного» без індивідуалізованої оцінки його поведінки.
Саме ця практика дозволяє прокурорам обходити компенсаційний механізм, передбачений статтею 390 ЦК України, зводячи Закон № 4292-ІХ до декларативної норми.
Формула «недобросовісний за замовчуванням»
Постанова Верховного Суду у справі № 354/160/25 фактично закріпила процесуальний підхід, за яким:
• достатньо заявити про недобросовісність набувача;
• цього вже вистачає для прийняття позову без внесення депозиту;
• питання компенсації відкладається на невизначену перспективу або взагалі зникає.
Таким чином, презумпція добросовісності, яка мала б бути ключовою гарантією для приватного власника, фактично нівелюється на старті процесу. Закон, покликаний захистити добросовісного набувача, у реальності працює лише тоді, коли суд уже готовий визнати такого набувача добросовісним, що трапляється вкрай рідко.
Верховний Суд і межі процесуального контролю
Верховний Суд, скасовуючи ухвали судів нижчих інстанцій, обґрунтовано вказав на неприпустимість залишення позовів без розгляду до дослідження доказів. Водночас ця позиція має і зворотний бік.
Фактично суд касаційної інстанції визнав, що:
• будь-який позов прокурора може бути допущений до розгляду;
• механізм депозиту не є процесуальним фільтром;
• ризики для приватного власника повністю переносяться на стадію розгляду справи по суті.
За таких умов Закон № 4292-ІХ не стримує прокурорську ініціативу, а лише створює ілюзію балансу між публічним і приватним інтересом.
Чому компенсаційний механізм не працює
На практиці механізм, передбачений частиною п’ятою статті 390 ЦК України, стикається з кількома проблемами: 1. Формальне посилання на недобросовісність дозволяє уникнути депозиту.
2. Тривалість судового розгляду перекладає фінансові та часові ризики на відповідача.
3. Відсутність відповідальності за необґрунтовані позови стимулює подальше звернення до суду.
У підсумку приватний власник змушений роками захищати своє право, не маючи жодних гарантій компенсації навіть у разі задоволення позову держави.
Практичні наслідки для адвокатської спільноти
Для адвокатів, які представляють інтереси відповідачів, ця постанова означає необхідність:
• фокусуватися не на депозиті, а на активному доведенні добросовісності;
• документально підтверджувати поведінку набувача на момент придбання майна;
• доводити непропорційність втручання держави у право власності.
Для законодавця ж очевидним стає інше: без додаткових процесуальних запобіжників Закон № 4292-ІХ не виконує своєї захисної функції.
Висновок
Постанова Верховного Суду у справі № 354/160/25 продемонструвала фундаментальну проблему: між задекларованою метою Закону № 4292-ІХ і реальною судовою практикою існує суттєвий розрив.
Поки прокурор може обійти компенсаційний механізм простим твердженням про недобросовісність, закон не працює як інструмент балансу, а витребування землі залишається для держави процесуально дешевим і майже безризиковим.
У таких умовах питання захисту добросовісного набувача знову перекладається з площини законодавства у площину індивідуального судового захисту, що суперечить самій ідеї правової визначеності.
