За вироком Тростянецького районного суду Сумської області від 16 листопада 2022 року особу визнано винуватим і засуджено за ч. 1 ст. 190 КК України до покарання у виді обмеження волі на строк 3 роки. На підставі ст. 75 КК України особу звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням, з іспитовим строком тривалістю 3 роки та покладено низку обов`язків, передбачених ст. 76 КК України.
Ухвалою Сумського апеляційного суду від 30 липня 2025 року вирок місцевого суду змінено, на підставі ч. 5 ст. 74 і ст. 49 КК України особу звільнено від призначеного судом першої інстанції покарання у зв`язку із закінченням строку давності.
За обставин, наведених у судових рішеннях, обвинуваченого визнано винуватим у заволодінні чужим майном (грошовими коштами) шляхом обману.
Суд встановив, що обвинувачений , обіймаючи посаду начальника Тростянецької Державної податкової інспекції Головного управління Державної податкової служби у Сумській області, діючи умисно повідомив свідку про те, що в майбутньому податкова служба буде проводити податкову перевірку його підприємницької діяльності, що може мати негативні наслідки, яких можна уникнути у разі надання йому неправомірної вигоди за вплив на прийняття рішення службовими особами Головного управління Державної податкової служби у Сумській області щодо непроведення такої або невиявлення будь-яких порушень у ході її виконання.
Надалі, 31 травня 2021 року о 17:56 обвинувачений, продовжуючи реалізацію злочинного умислу, незаконно отримав від свідка, який бажав уникнути для себе вказаних негативних наслідків, 1000 доларів США (27 500 гривень згідно з курсом НБУ).
У ході касаційного перегляду ухвали апеляційного суду встановлено, що без ґрунтовної перевірки залишилися доводи апеляційних скарг прокурора і сторони захисту, які кожен окремо наполягали на помилковості висновків місцевого суду.
Захисник у поданій апеляційній скарзі стверджував про провокацію злочину і наголошував на тому, що особа діяв як агент правоохоронних органів ще задовго до внесення відомостей в ЄРДР, мав контакти із правоохоронцем, який телефонував останньому напередодні документування злочину, а остання зустріч 31 травня 2021 року фактично відбулася з ініціативи свідка (агента поліції. Указане, як наголошував захист, свідчить про активну поведінку правоохоронців.
Натомість, надаючи відповідь на окреслені питання, суд апеляційної інстанції формально указав лише про те, що в матеріалах справи є постанова прокурора від 28 травня 2021 року, якою вирішено провести в цьому кримінальному провадженні контроль за вчиненням злочину у формі спеціального слідчого експерименту відносно обвинуваченого та зі змісту якої вбачається, що в у діях працівників правоохоронних органів відсутні ознаки провокації.
Своє рішення стосовно неприйняття доводів прокурора про неправильну кваліфікацію скоєного колегія суддів апеляційного суду мотивувала тим, що висновки суду першої інстанції про неконкретність обвинувачення за ч. 3 ст. 369-2 КК України є обґрунтованими, оскільки вказівка в обвинувальному акті про особу, на яку обвинувачений мав вплинути, є обов`язковою.
Водночас, поза увагою цього суду залишилися позиції, викладені у рішеннях Верховного Суду (постанови від 29 березня 2021 року у справі № 554/5090/16-к та від 21 листопада 2022 року у справі №991/492/19).
Зокрема, об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду у справі № 554/5090/16-к зробила висновок, що суб`єктом злочину, передбаченого ст. 369-2 КК України, може бути будь-яка особа, яка в уяві того, хто здійснює підкуп, здатна здійснити реальний вплив на уповноважену особу.
Таким чином, склад злочину фокусується не на анкетних даних адресата впливу, а на усвідомленні надавача вигоди, що особа-посередник має можливість здійснити такий вплив.
Прокурор в апеляційній скарзі слушно вказував, що обвинувачений сприймався свідком (агентом поліції) саме як представник влади, який мав реальні можливості впливу, однак ці обставини належної оцінки за результатом апеляційної процедури не отримали.
Крім того, визначення конкретних осіб, на яких мав бути здійснений вплив, та реальність його здійснення, перебувають поза межами об`єктивної сторони цього кримінального правопорушення (справа № 991/492/19).
Тому відомості про персональні дані уповноваженої особи, на яку буде здійснюватися вплив, не є обов`язковим елементом об`єктивної сторони складу злочину, а їх відсутність не свідчить про неконкретність обвинувачення, як про це зазначили суди.
Непереконливою є відповідь апеляційного суду і на доводи апеляційної скарги сторони обвинувачення щодо такої кваліфікуючої ознаки, як вимагання.
У цьому кримінальному провадженні суд апеляційної інстанції погодився із висновками місцевого суду про те, що вимагання відсутнє, оскільки свідок хотів уникнути перевірок своєї підприємницької діяльності і можливих наслідків за результатами таких.
Однак без належної уваги апеляційного суду залишилося таке.
Під вимаганням слід розуміти вимогу надання неправомірної вигоди з погрозою вчинення дій або бездіяльності з використанням свого становища чи повноважень, які можуть завдати шкоди законним правам чи інтересам особи, або умисне створення умов, за яких особа вимушена надати вигоду для запобігання.
Для констатації вимагання суд має встановити, що винна особа створила такі умови, за яких надавач вигоди був переконаний у наявності реальної небезпеки (навіть прихованої погрози) для його законних прав, що змусило його погодитися на вимоги.
Вимагання неправомірної вигоди виключається, якщо особа, яка її надає, зацікавлена в незаконній, неправомірній поведінці службової особи, прагне обійти закон, установлену процедуру, отримати незаконні пільги чи уникнути заслуженої відповідальності.
Відмежовуючи вимагання від шахрайства, слід виходити із того, що під час вимагання потерпілий чітко розуміє та усвідомлює, що надає неправомірну вигоду саме для запобігання шкідливим наслідкам, створеним винною особою, тоді як під час шахрайства способом заволодіння майном є обман, за якого потерпілий не усвідомлює, що його вводять в оману.
Вказане узгоджується із практикою Верховного Суду, викладеною у постановах від 19 вересня 2018 року у справі № 347/350/16, від 01 червня 2022 року у справі № 607/3946/18), від 21 вересня 2022 року у справі № 360/421/19, від 27 серпня 2024 року у справі № 303/3590/20, від 09 липня 2024 року у справі № 464/233/22 та від 12 листопада 2024 року у справі № 554/6546/19.
Незважаючи на вказані правові позиції, апеляційний суд не надав оцінки доводам прокурора про те, що обвинувачений сам створив умови, за яких свідок був змушений надати гроші під приводом проведення серйозних перевірок та накладання штрафів.
Крім того, вирішуючи питання щодо кваліфікації протиправного діяння обвинуваченого, суд апеляційної інстанції не спростував аргументів сторони обвинувачення про те, що, якщо особа отримує гроші нібито для передачі службовій особі, маючи намір їх привласнити, це є шахрайством; однак, якщо при цьому винний сам схилив (підбурив) надавача до передачі коштів, його дії підлягають додатковій кваліфікації за ч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 15 та відповідною частиною ст. 369 КК України.
Важливим аспектом у цьому контексті є визначення характеру дій особи: спонукальний чи інформативний. Якщо поведінка особи мала лише інформативний характер (наприклад, вона просто не відмовилася «допомогти»), а не спонукальний, склад підбурювання відсутній. Сама собою наявність домовленості про передачу грошей, які обвинувачений планував привласнити (шахрайство), не є автоматичним доказом підбурювання (постанови Верховного Суду від 12 вересня 2022 року у справі № 161/14431/20 та від 16 лютого 2022 року у справі № 161/5626/20.
Постанова ККС ВС від 18 червня 2026 року справа № 588/1279/21.
