Чи можна пропустити Конституційний Суд України на шляху до ЄСПЛ? Справа про «зелений тариф» змушує замислитися.
10 вересня 2026 року ЄСПЛ розглянув заяву № 8276/21 ТОВ «Західна енергетична група» проти України.
Справа стосується скарги компанії-заявника відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції щодо змін до законодавства про зелену енергетику, які негативно вплинули на її діяльність та призвели до непередбачуваної та непропорційної втрати прибутку.
Компанія-заявник спеціалізується на виробництві електроенергії.
У 2015 році Верховна Рада України ухвалила закон про внесення змін до чинного законодавства з метою сприяння виробництву зеленої енергії державою. Він, серед іншого, встановив «зелені тарифи», які запроваджували пільгові ціни закупівлі енергії, виробленої з певного відновлюваного джерела. Ці ціни були встановлені із зобов’язанням залишатися незмінними до 1 січня 2030 року. Держава також зобов’язалася купувати всю вироблену енергію.
У 2018 році компанія-заявник вирішила побудувати сонячну електростанцію, взявши банківські кредити для фінансування проекту, враховуючи державні гарантії щодо збереження «зелених тарифів» незмінними до 2030 року.
У жовтні 2019 року компанія-заявник розпочала будівництво сонячної електростанції, а перша секція станції була завершена у грудні 2019 року. 13 грудня 2019 року Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП) видала компанії-заявнику ліцензію на виробництво енергії на сонячній електростанції.
21 липня 2020 року Верховна Рада України знову внесла зміни до закону з економічних та технічних причин, знизивши закупівельні ціни на відновлювану енергію. Цей закон набрав чинності 1 серпня 2020 року.
19 серпня 2020 року компанія-заявник підписала договір купівлі-продажу з державною компанією на енергію, вироблену на її сонячній електростанції з 1 вересня 2020 року.
Суд зазначає, що твердження компанії-заявника ґрунтується на тому факті, що вона вирішила виробляти зелену енергію (сонячну), враховуючи гарантії держави щодо запровадження фіксованих пільгових закупівельних цін на цей вид енергії («зелені тарифи»), які мали діяти до 2030 року. На думку компанії-заявника, гарантії створювали законні очікування, але на момент початку виробництва енергії «зелені тарифи» змінилися, а закупівельні ціни були знижені, незважаючи на попередні обіцянки, встановлені законодавством, щодо збереження цих цін незмінними. Таким чином, компанія-заявник не отримала прибутку, як очікувала.
Суд повторює, що стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції захищає «майно», яке може бути як «існуючим майном», так і активами, включаючи вимоги, щодо яких заявник може стверджувати, що він або вона має принаймні «законне очікування» щодо отримання ефективного здійснення права власності. Однак вона не гарантує право набуття власності або право на компенсацію.
Якщо майновий інтерес має характер позову, особа, якій він належить, може вважатися такою, що має «законне очікування», якщо для такого інтересу є достатні підстави в національному законодавстві, наприклад, якщо існує усталена судова практика національних судів, яка підтверджує його існування.
Не можна стверджувати, що законне очікування виникає, коли існує спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства, а твердження заявника згодом відхиляються національними судами.
Однак, за обставин цієї справи, Суд не бачить потреби розглядати наявність «законних очікувань» з боку компанії-заявника, щоб обґрунтувати застосовність статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції, оскільки навіть за умови такої застосовності ця заява є неприйнятною з наступних причин.
Суд зазначає, що компанія-заявник не подавала свою скаргу до жодного національного органу, вперше порушуючи її перед Судом. Суд повторює, що фундаментальною рисою механізму захисту, встановленого Конвенцією, є його допоміжність по відношенню до національних систем захисту прав людини. Цей Суд займається наглядом за виконанням Договірними державами своїх зобов'язань за Конвенцією. Він не повинен брати на себе роль Договірних держав, відповідальність яких полягає в забезпеченні дотримання та захисту основних прав і свобод, закріплених у ній, на національному рівні.
Правило вичерпання національних засобів правового захисту ґрунтується на припущенні – відображеному у статті 13 Конвенції, з якою воно має тісний зв'язок – що існує ефективний засіб правового захисту щодо передбачуваного порушення. Таким чином, це правило є невід'ємною частиною функціонування цієї системи захисту.
Держави звільнені від відповідальності перед міжнародним органом за свої дії, перш ніж вони матимуть можливість виправити ситуацію через власну правову систему, і ті, хто бажає скористатися наглядовою юрисдикцією Суду щодо скарг проти держави, таким чином зобов'язані спочатку скористатися засобами правового захисту, передбаченими національною правовою системою.
Слід наголосити, що Суд не є судом першої інстанції; він не має можливості (і не відповідає своїй функції міжнародного суду) розглядати велику кількість справ, які потребують встановлення основних фактів або розрахунку грошової компенсації – обидва ці питання, як принципові питання та ефективна практика, повинні бути сферою компетенції національних юрисдикцій.
Компанія-заявник стверджувала, що оскільки ймовірне порушення безпосередньо випливало із самого закону, не було ефективного засобу правового захисту для вирішення її скарги в національному суді. Вона стверджувала, що єдиним способом подати скаргу про неконституційність закону до Конституційного Суду було б порушити це питання перед національними судами всіх рівнів юрисдикції, але Конституція не зобов'язує суди дотримуватися принципів необхідності та пропорційності у справах, що стосуються прав власності.
Суд вважає, що сумніви компанії-заявника щодо ефективності доступних їй національних засобів правового захисту, навіть якщо вони вимагають від неї подання скарги до судів трьох рівнів юрисдикції, щоб дійти до Конституційного Суду, не є достатніми для звільнення її від такої вимоги. Більше того, ніщо не заважає їй порушити питання про необхідність та пропорційність ймовірного втручання в її права власності перед національними судами.
Відповідно, заяву слід відхилити відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції через невичерпання національних засобів правового захисту.
З цих причин Суд одноголосно, оголошує заяву неприйнятною.
