Волонтер Ірина Безуглова, яка провела перші місяці повномасштабного російського вторгнення і окупації в Мелітополі, розкриває шокуючу правду.
У інтерв’ю кореспонденту ресурсу «ПОРАДИ ЮРИСТА» Віталію Гузію Ірина розповіла із власного досвіду про наступне:
- Що змушує людей залишатися в прифронтових містах, навіть коли волонтери готові їх евакуювати?
- Чому страх перед ТЦК виявляється сильнішим за страх перед окупантами?
- Як "стара школа КДБ" забезпечила швидку окупацію Мелітополя?
- Що таке "тихий терор" і чому він страшніший за відкриті бої?
- Куди ночами зникали люди та яку роль у здачі Мелітополя відіграли місцеві еліти?
- І головне — скільки людей в окупації досі чекає на Україну, а скільки вже адаптувалося до нової реальності?
- Давайте почнемо з вашого досвіду задіяння в волонтерській діяльності. Ви є волонтером ГО «БАЗА-ЮА». Як довго ця організація займається евакуацією мирних мешканців та взагалі, якій кількості громадян України вона вже змогла допомогти?
«БАЗА-ЮА» – це громадська організація, яка була створена в 2022 році. В її діяльності приймають участь як українські так і іноземні громадяни, журналісти, волонтери, які приїжджають сюди і допомагають вивозити громадян України з небезпеки.
Організація займається не тільки евакуацією, а й такими проектами, як забезпечення житлом багатодітних сімей, релокацією в безпечні місця, тощо. Також вони приділяють увагу дітям з прифронтових регіонів, навчають їх, тренують надавати першу домедичну допомогу, тощо.
Я безпосередньо була на одному з таких тренінгів, де були батьки, і я була в шоці, що люди в Краматорську, вони навіть не знають, що таке турнікет, вони не зможуть, наприклад, зупинити собі масивну кровотечу. І це велика проблема, дуже багато людей ігнорують небезпеку, а це дуже важливо – вміти надати собі допомогу, надати ближньому допомогу і вчити дітей приходити на допомогу один одному.
І, зокрема, цей фонд, ця спільнота, дуже багато роблять в цьому напрямку.
- На яких регіонах акцентує свою діяльність організація?
Зараз це – Донеччина. У них є структура, яка могла би масштабуватися, але наразі немає відповідного фінансування.
Також організація береться за складні випадки, наприклад, евакуацію важкохворих. Але головний принцип – це максимальна безпека волонтерів, наскільки це можливо в прифронтових регіонах. Наприклад, ми не заїзжаємо зараз в Костянтинівку, тому що це вже дуже ризиковано. Це можуть робити батальйон поліції «Білі Янголи» або волонтер «Голандець», які їздять майже на лінію фронту. Раніше евакуйованих ми довозили до Дружківки, а зараз вже в Краматорськ.
Насправді, це жахливо, що за 12 років війни волонтери займаються допомогою і немає відповідної структури в державі, щоб робити це централізовано. В моїй ситуації, те, що я бачила в Мелітополі, коли була евакуація, у нас не було навіть поліції. Вона виїхала, я її взагалі не бачила. А ті хлопці, які залишилися, вони самі постраждали потім від орків.
Хоча зараз вже інша ситуація, яка потроху міняється.
- Які найбільш поширені причини відмови мешканців від залишення своїх домівок на прифронтових територіях? Можливо, це скрутне матеріальне становище, якась прив'язаність до малої батьківщини. Також, розповідали історії, що сім'ї відмовляються евакуюватися, тому що в них є чоловіки без відстрочки і вони бояться, що при вивезенні їх в тил, зупине ТЦК і мобілізує.
Розумієте, якщо люди виїзжають, їх зупинили і когось забрали в ТЦК, вже йдуть слухи. Вони позвонять по телефону і розкажуть тим, хто залишився. Навіть якщо чоловіка потім відпустили, інформація вже розповсюдилась. Тому такі випадки бувають.
Я розумію, що це страшно, але армія — це для багатьох людей велика можливість. Так, це реально страшно але і страшно залишитись в Костянтинівці і сидіти в підвалі. Це велика проблема, тому що залишаються жінки з дітьми, залишаються похилі люди. І той чолов'яга сидить в тому подвалі, боїться, що його мобілізують, хоча насправді це не так.
Особливо буде прикро, якщо та людина, яка боїться, що її мобілізують в Україні, потрапить в окупацію і попаде під мобілізацію до російської армії.
Дуже багато людей просто залишається в окупації, тому що важко поїхати зі свого дому. У людини є хата, є якась гуманітарка, а якщо вона виїде, що отримає? 2 тис грн/міс півроку, а потім?
Хоча, я знаю багато людей, які залишились в окупації і вони люблять Україну, їм болить. У мене є одна така знайома жінка, яка залишилась і вона мені якось каже – «Я вже не можу терпіти, я піду їх руками давити», я відповіла - «Тримайтеся, не показуйте свою позицію, не розказуйте нічого, тому що ви просто помрете».
Розумієте, у нас степ, у нас дуже важко проводити якісь заходи партизанські. Також, коли ми опинилися в окупації у нас в місті була дуже якісно проведена робота зі сторони росії, тому що майже на кожну активну людину був готовий план дій. Тобто вони дуже фахово підійшли до цього, це все-таки стара школа КДБ. Майже кожна активна людина в Мелітополі була в них під прицілом.
- Кажучи про Мелітополь і південь загалом, не дивлячись на те, що там була певна підготовка до територіальної оборони, чому стався такий швидкий захід росії на цю територію? Чому Україна не здійснила ніякого серйозного організованого опору? І це при тому, що багато західних розвідок попереджали, що російське вторгнення готується в тому числі з території Криму.
Я можу тільки за своє місто сказати, про те, що я безпосередньо знаю.
По-перше, у нас держава, можливо несвідомо або через некомпетентність довгий час «вбивала» власних підприємців. А підприємці — це сила, яка може дати опір. Те, що сталося в 2014 році, коли стало зрозуміло, що росія буде рухатись до нас я знаю, безпосередньо, що в Мелітополі, в Дніпрі підприємці давали опір.
Це було в 2014 році, а після того почалося… Це спочатку здавалося якоюсь випадковістю, але зараз, я ж розумію, не може бути це прям випадковістю таке швидке вторгнення росіян саме в Мелітополь.
Місто стало ключовим шляхом, тому що це фактично логістичний центр. Чудова дорога була зроблена до Херсону, а до того, коли я їздила, це ж була страшна дорога.
І коли я почула, що йде караван техніки по трасі на Херсон, на Бердянськ, на Запоріжжя, на Маріуполь в них була перша ціль - потрапити в Мелітополь.
В місті вони фактично перший час взагалі не показували себе. Хоча вони їздили колонами, але нам давали ходити. Максимально лояльно намагалися відноситися і навіть не втручатися до громадянського життя. В нас був мер, якого тільки 12 березня викрали, а до того моменту, в принципі, його не чіпали.
З початку вони зосередились виключно на військовому аспекті, на контролі над транспортними та військовими об'єктами, аеродромами. Вони відразу зайняли всі ключові точки, окрім мерії.
В СБУ хлопці відстрілювалися і я так розумію, що вони загинули. Також у нас був бій 25 числа, зайшли танки і з військової частини, наскільки я знаю, «срочники» хлопці, вони загинули. Про це чомусь не казали і чомусь їх не зробили героями, навіть не нагородили.
А нагородили мера Мелітополя, який жодного разу навіть не вийшов на демонстрацію до людей.
- Чи є у вас інформація, скільки людей і, зокрема, серед чиновників, службовців, перейшли на бік ворога?
Спочатку росіяни відкрито людей не чіпали, а потім я почала зустрічати людей і бачила їх з синцями. Я запитала у одного, що трапилося і він розповів, що прийшли до нього, побили при родині, при жінці з дітьми і сказали, «рипнишся», таке саме зробимо з твоєю родиною. І таких було дуже багато історій. До іншого зайшли, забрали, закрили у кімнату 2 на 2, поставили відро, банку «кільки» і все. Сказали, що ти будеш працювати на нас. І він потім почав на них працювати. Тому що він зрозумів, що ніхто за нього не буде боротися. Він каже – «Я розумію, що мені треба жити. Навіть не мені, я можу ризикувати своїм життям. Але коли є ризик для твоєї родини, і ти розумієш, що будуть відривати їм пальці, або щось робити з твоїми близькими, людина погоджується».
Дуже багато по кому «пройшлися» російські війська в перші дні. Зокрема, по місцевим мисливцям, бо бачили в них джерело потенційного опору.
Також, можливо, зіграли роль оці певні «розстрільні списки», які формувалися проти елементів проукраїнського громадянського суспільства, і участь у формуванні яких могли приймати і такі персони, як Євген Балицький, наприклад.
- Чи була можливість виїхати з окупованого міста?
По перше, потрібно було пройти так звану «фільтрацію» при чому, як з української сторони так і російської. Правда, після розголосу журналістів, з української сторони це прибрали.
Але з російської сторони, я чула, що фільтрація, яку, наприклад, проходили маріупольці, вона була більш жорстокою і принизливою.
Крім того, деяких людей, якщо вони хотіли виїхати, наприклад, з Маріуполя, випускали лише в Росію. Їм казали, що ви не зможете поїхати в Україну. Якщо хочете, вас випустять з Маріуполя, але ви їдете в Росію. І люди їхали.
Ще були історії, коли на російських блок постах затримували жінок і вимагали розповісти, як українські військові обстрілюють цивільних у містах. А потім ці «зізнання», вибиті під погрозами, записували на камеру і розповсюджували у соцмережах.
Росіяни дуже багато речей таких робили, під тиском, зловживаючи силовим апаратом для створення пропагандистської картинки.
- Коли ви залишили місто? Що стало остаточним чинником, яке вас змусило прийняти це рішення?
В серпні я зрозуміла, що це буде останній раз, коли я виїжджаю з Мелітополя. Я тоді їздила, займалася евакуацією, допомагала людям. А перед цим, постійно ходила на демонстрації в підтримку України.
До речі, перші російські війська, які заходили в Мелітополь, вони взагалі не заходили під прапорами Росії. І те, що я бачила, це переважно були осетини (з осетинськими прапорами), були дагестанці, «кадирівці». І по місту взагалі не було жодної людини, яка б вийшла з прапором росії, не було жодної підтримки рф. Навіть колаборанти, той же Балицький, вони сиділи дуже тихо і не висовувалися.
- Коли росіяни почали активно втручатися в життя Мелітополя і прибігати до силових заходів для подавлення проукраїнських протестів?
14 березня стало зрозуміло, що вже небезпечно виходити на демонстрації, тому що людей почали викрадати. Мене двічі забирали, били.
Ще 11-12 березня ми виходили і нас ніхто не чіпав, а потім різко все змінилося, ми вийшли на площу, а її відразу оточили військові, перекрили всі підходи до неї.
Потім росіяни почали затримувати хлопців, чоловіків. Пам’ятаю, один хлопець, йому десь 15-16 років, Саша, він був з прапором України, почав кричати «Слава Україні!». Його почали бити, зривати з нього прапор. Я намагалась його захистити, забрала собі прапор але хлопчину затягли у машину. Всі жінки, дівчата кричали, відбивали у орків хлопців, адже була інформація, що військовим була команда «Жінок не чіпати». Все було дуже сумбурно…
- Ваша участь в проукраїнських мітингах була просто, як рядового учасника, чи, можливо, ви координували людей, агітували?
В нас була своя так би мовити організація, але це було зовсім інше.
Ми, наприклад, рахували техніку. Люди в різних районах моніторили скільки бензовозів проїхало, скільки танків, скільки іншої техніки.
Багато людей мене знали в місті і коли хтось почав казати, що я організатор, це не так. Я в принципі не люблю мітинги, це для мене дуже чужде. Але тоді я розуміла, що я хоч якось маю показати свою позицію. І я за дуже багатьох людей переживала. Там були люди похилого віку, які приходили на підтримку України і мені було дуже важко, особливо коли їх почали забирати.
Для мене особливо були важливі останні дві демонстрації. Я була дуже в них задіяна, тому що я хотіла всіх зберегти максимально.
- Якісь репресивні заходи по відношенню до вас чи ваших знайомих примінялись росіянами?
Безпосередньо мене затримували, але відпустили, попередивши, щоб більше не ходила на демонстрації.
Коли затримали того хлопця, Сашу, я сама пішла до них за ним. Я зайшла туди і сказала, що без нього не піду. І вони його випустили. Зараз я б хотіла його знайти, узнати його долю, що з ним. Тому що це, фактично, була дитина.
- Чи були випадки, що когось вивозили взагалі, «арештовували», люди зникали?
Одного разу я заступилася за жінку, яку затримали за те, що вона була у жовтій курточці з синьою сумочкою. Орки мене впізнали, що я приймала участь у мітингах, закинули мене в машину і це було вже дуже грубо, наручники, застосування сили…
Загалом, було багато подібних випадків і в місті стало розповсюдженим таке явище, коли ввечері всі лягали спати, вже темно, якщо виглянути у вікно, ти бачив, що під'їжджає машина, яка когось забирає. Оці «чорні воронки», це стало реальністю Мелітополя.
Але дуже багато людей закривали на це очі. Ну, тобто легше лягти спати і не бачити, що відбувається, не чути, що хтось кричить за вікном.
Також, у перший час було багато випадків просто пограбування тих у кого були гроші, машини, бізнес.
Загалом же, орки дуже боялися місцевих, це було видно по їх обличчях. Вони були дуже здивовані, тому що не очікували такої реакції, вони розраховували, що їх зустрічатимуть з квітами, а тут виявилося, що жодна людина не виявила підтримки росії.
А те, що стосується репресій, я думаю коли відкриється вся інформація це буде дуже важко, тому що ми не знаємо долі дуже багатьох людей, сусідів, знайомих.
Їх не вбивали відкрито, ми їх не ховали у дворі. Але багато людей просто розчинилися в повітрі. Де ці люди?
Крім іншого, в перші дні рашисти привозили в місто мобільні крематорії і вони там і своїх спалювали і дуже багатьох наших, тому безліч людей ми просто вже не знайдемо, навіть рештки.
- По вашим відчуттям, чи можна сказати зараз, що мелітопольці до сих пір чекають Україну чи вже пристосувались жити в окупації?
Нажаль, вони вже живуть в окупації. Багато хто з дівчат покидали своїх чоловіків і створили родини з росіянами. Молодь отримує якийсь фінансовий ресурс і каже тіпа «ми хочемо жити, ми хочемо насолоджуватися життям».
А от більш старше покоління воно чекає.
Також, варто зауважити, що самих мелітопольців залишилось відсотків 60. І з часу окупації дуже багато було завезено з росії. Приїзжали цілими сім’ями і вже навіть встигли народити там дітей, тобто вже фактично російські громадяни народжені на території України, на цій землі.
- Як ви залишали все ж таки Мелітополь? Як проходив евакуаційний маршрут?
Це було через Василівку, траса Запоріжжя-Мелітополь. Був так би мовити гуманітарний коридор, фактично він був незакритий через те, що оркам було це зручно, вони використовували його для того, щоб провозити техніку, Вони розуміли, що по нам, по цивільним наші не будуть стріляти і це реально так було.
А орки користувались цим наступним чином - вони збирали біля заправки повно людей і за заправку, за наші машини вночі ставили гради і «лупили» в сторону українських військових. Це було жахливо, адже багато хто був з дітьми, були люди похилого віку. І наші не могли відповідати, не могли вирахувати, що, наприклад, в колоні з цивільних автівок другим, третім, четвертим номером стоїть російська військова техніка і не могли поражати ту техніку, не зачепивши цивільних. Це було жахливо.
- Чи відомо вам про проведення мобілізації росіянами в 22 році на окупованій території?
Як такої мобілізації я не спостерігала, але, наприклад у нас було так зване «запорізьке козачество», от вони якимось чином перейшли на сторону окупантів і, зокрема, разом з орками приймали участь у патрулюванні міста.
Але активної, відкритої мобілізації не було. Я знаю, що мого знайомого викрали, прийшли до нього, забрали і потім він копав якісь окопи. Напевно були якісь окремі елементи примусу.
У нас тоді взагалі нічого не робилось відкрито. Орки все робили максимально непомітно. Вони не вбивали на вулиці, не стріляли в людей. Вони навіть не стріляли в собак, але в один з днів ти виходиш на вулицю і розумієш, що собак просто немає. Так само і з людьми. Це просто були «тихі вбивці».
Повну версію інтерв'ю з Іриною Безугловою дивітья на ютуб-каналі ПОРАДИ ЮРИСТА:
