Конфіскація всієї колекції антикварної зброї ветерана, без урахування його особистих обставин становить надмірний індивідуальний тягар і порушує право на мирне володіння майном.
24 липня 2012 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі WALDEMAR NOWAKOWSKI v. POLAND, у якій розглянув питання дотримання права на мирне володіння майном у контексті конфіскації колекції антикварної зброї в рамках кримінального провадження, закритого у зв'язку з незначністю правопорушення.
Заявник, Вальдемар Новаковський, громадянин Польщі, 1933 року народження, який проживає у Варшаві, є ветераном польського Опору часів Другої світової війни та колишнім професійним офіцером Польської армії. Протягом майже п'ятдесяти років заявник збирав антикварну зброю часів Другої світової війни та більш ранніх епох — переважно як пам'ятні речі. Він неодноразово надавав частини своєї колекції в користування різним музеям і співпрацював як експерт зі старовинної зброї з Музеєм Варшавського повстання. Для запобігання доступу сторонніх осіб заявник зберігав колекцію у квартирі, зачиненій на три замки та обладнаній сигналізацією, а також вжив технічних заходів для унеможливлення використання більшості зброї за призначенням.
У липні 2008 року поліція провела обшук у будинку та на дачі заявника й конфіскувала 199 предметів колекції. Заявнику пред'явили обвинувачення у незаконному зберіганні зброї. У листопаді 2010 року Варшавський районний суд Волі закрив кримінальне провадження, визнавши правопорушення незначним за своєю природою. Суд встановив, що заявнику не можна приписати жодного злочинного наміру, і врахував, що на момент розгляду справи він був 77-річним ветераном без судимості. Водночас суд скористався дискреційними повноваженнями та вирішив конфіскувати 171 предмет колекції, пославшись на те, що поділ колекції шляхом повернення заявнику виведених з ладу предметів серйозно зменшить її цінність, а тому її слід передати установі, здатній забезпечити належні умови зберігання та демонстрації. У лютому 2011 року Варшавський обласний суд залишив це рішення без змін. Надалі національний суд звернувся до Музею Варшавського повстання, і у жовтні 2011 року частину колекції було безоплатно передано музею; решта перебувала в процесі передачі.
ЄСПЛ встановив, що постанова про конфіскацію становить позбавлення майна у значенні статті 1 Протоколу № 1, а не лише контроль за використанням власності. Суд підкреслив принципову відмінність цієї справи від випадків конфіскації в контексті провадження щодо тяжких або організованих злочинів: тут суд закрив провадження, визнавши правопорушення незначним, урахував характер заявника та відсутність у нього злочинного наміру, а постанова охоплювала всю колекцію — без розмежування між предметами, які все ще можуть використовуватися як зброя, та тими, що були виведені з ладу.
Суд нагадав свою усталену практику: "Втручання у права власності має бути передбачене законом та переслідувати одну або декілька законних цілей. Крім того, має існувати розумне співвідношення пропорційності між застосованими засобами та цілями, які прагнуть досягти.
Іншими словами, Суд повинен визначити, чи було досягнуто справедливого балансу між вимогами загальних інтересів та інтересами відповідних осіб. Необхідний баланс не буде знайдено, якщо відповідна особа або особи повинні були нести індивідуальний та надмірний тягар". Суд також підкреслив, що там, де майно конфіскується, справедливий баланс залежить від багатьох чинників, зокрема від поведінки власника, а тому необхідно з'ясувати, чи врахували національні суди ступінь вини або недбалості заявника.
Застосовуючи ці принципи до обставин справи, Суд передусім звернув увагу на те, що стаття 100 Кримінального кодексу Польщі не зобов'язувала суди виносити постанову про конфіскацію — вона лише надавала їм дискреційні повноваження робити це під час закриття кримінального провадження.
За відсутності юридичного обов'язку конфіскувати майно Суд вважав доречним розглянути, яким чином органи влади скористалися цими дискреційними повноваженнями. При цьому Суд констатував: "Не було доведено і навіть не стверджувалося, що володіння ним колекцією зброї розглядалося національними органами влади як таке, що створює будь-який ризик неналежного використання з його боку. Також не стверджувалося, не кажучи вже про те, щоб було доведено, що він збирав зброю в будь-якій іншій якості, окрім як колекціонер-аматор".
Суд також зазначив, що особисті обставини заявника не мали жодного практичного впливу на постанову про конфіскацію. Тому Суд вважає, що національні суди не врахували особисту ситуацію та характеристики заявника.
Суд також підкреслив, що заявник розпочав колекціонування близько п'ятдесяти років тому, органи влади ніколи не цікавилися колекцією до липня 2008 року, і жодного разу не було встановлено будь-якого інциденту, пов'язаного з неналежним використанням колекції третіми особами.
Щодо підстав конфіскації всієї колекції ЄСПЛ встановив: "Суд знав, що не всі предмети колекції все ще можуть бути використані як зброя, оскільки заявник вжив заходів для їх виведення з ладу. ЄСПЛ зазначає, що національний суд не зміг ідентифікувати предмети, які все ще перебувають у робочому стані, та ті, що були виведені з ладу. Проте вирішив конфіскувати колекцію в повному обсязі". Щодо оцінки пропорційності ЄСПЛ констатував, що національні суди не розглядали питання про те, чи конфіскація колекції в повному обсязі накладає надмірний тягар на заявника як щодо грошової, так і щодо сентиментальної цінності колекції для нього. Так само суд не розглянув жодних альтернативних заходів, які могли б бути вжиті для полегшення тягаря, покладеного на заявника, зокрема шляхом звернення за реєстрацією колекції.
Підсумовуючи, Суд не може ігнорувати той факт, що заявник був позбавлений свого майна та втратив колекцію, що мала значну історичну та, ймовірно, також фінансову цінність, тоді як зрештою державний музей придбав її безкоштовно.
У результаті Суд одностайно констатував порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції — права на мирне володіння майном.
Суд присудив заявнику 4 000 євро відшкодування моральної шкоди. Питання відшкодування матеріальної шкоди було залишено відкритим для досягнення сторонами угоди, при цьому Суд зазначив, що найбільш доцільною формою відшкодування встановленого порушення було б повернення заявнику тих елементів колекції, які могли бути йому законно повернуті.
