Парадокси.....?
КПК України побудований на фундаментальному принципі змагальності сторін і рівності їхніх процесуальних прав. Це означає, що саме сторона обвинувачення зобов’язана довести наявність усіх обставин, які підтверджують винуватість особи, тоді як сторона захисту не має обов’язку доводити невинуватість свого підзахисного.
Такий підхід прямо випливає з конституційної презумпції невинуватості та з положень кримінального процесуального закону, відповідно до яких тягар доказування покладається виключно на прокурора і слідчого.
У цьому контексті будь-які спроби перекласти на захист обов’язок спростовувати припущення обвинувачення, самостійно збирати докази невинуватості або виправдовуватися перед державою є не лише процесуально неправильними, а й концептуально абсурдними.
Якщо сторона обвинувачення не здатна належними, допустимими та достатніми доказами довести винуватість особи поза розумним сумнівом, це означає лише одне: обвинувачення не виконало свого обов’язку, а особа підлягає виправданню.
Вимога до захисту «довести зворотне» суперечить самій логіці кримінального процесу, адже ставить особу у становище, коли вона змушена боротися не з доказами, а з припущеннями держави. Це руйнує баланс сторін, знищує реальний зміст презумпції невинуватості та перетворює процес із змагального на обвинувальний.
Така практика є внутрішньо суперечливою та юридично нелогічною: держава, яка володіє апаратом слідства, примусу, експертиз та процесуальних ресурсів, несе обов’язок доведення, тоді як особа користується правом мовчати і не доводити нічого.
Ігнорування цього принципу є не помилкою, а запереченням самої сутності справедливого судочинства.
