ЄСПЛ визнав арешт журналістки на демонстрації непропорційним заходом, оскільки межі розсуду держави є звуженими, коли йдеться про питання, що становлять суспільний інтерес.
28 травня 2026 року ЄСПЛ опублікував прес-резіл у справі Tožičková v. the Czech Republic.
Заявниця є громадянкою Чехії, народилася у 1977 році. У вересні 2020 року вона взяла участь у демонстрації як журналістка. Під час маршу частина учасників відхилилася від запланованого маршруту та увійшла на робочу територію вугільної шахти, доступ до якої був заборонений. Заявниця, яка мала посвідчення журналістки, розміщене на видимому місці, пішла за ними.
Поліція наказала демонстрантам і журналістам залишити територію шахти.
Коли вони відмовилися це зробити, почала здійснювати затримання. Заявниця послалася на свій статус журналістки та роль громадського спостерігача «public watchdog», обґрунтовуючи свою відмову виконати цей наказ.
Її вивели з території шахти, затримали, а приблизно через дві години звільнили. Протягом усього часу затримання їй було заборонено здійснювати відеозапис.
Національні суди встановили, що вказівка поліції залишити територію шахти та заборона відеозйомки протягом арешту становили незаконне втручання. Водночас вони вважали, що з огляду на відмову заявниці виконати наказ залишити місце демонстрації, який згодом було визнано незаконним, поліція все ж була уповноважена її затримати. Її скаргу до Конституційного суду було відхилено як необґрунтовану.
Європейський суд з прав людини зазначив, що затримання заявниці мало такі самі практичні та незворотні наслідки, як і наказ залишити територію. Зокрема, вона була змушена залишити шахту, була позбавлена можливості безпосередньо й особисто брати участь у подіях, які все ще відбувалися на її території, а також збирати інформацію, необхідну для здійснення своєї журналістської діяльності.
Подальша заборона здійснювати відеозапис протягом усього часу її затримання очевидно мала на меті перешкодити будь-якій спробі заявниці задокументувати дії поліції.
Суд також відзначив ключову роль засобів масової інформації у наданні інформації про те, як органи влади діють під час демонстрацій та забезпечують стримування заворушень.
Роль медіа як громадського спостерігача набуває особливого значення за таких обставин, оскільки їхня присутність є гарантією притягнення органів влади до відповідальності перед демонстрантами та суспільством за свою дії під час здійснення поліцейських заходів, зокрема за методи, які застосовуються для контролю або розгону протестувальників чи для підтримання громадського порядку.
Наведені міркування були особливо релевантними у цій справі, з огляду на те, що заявниця мала намір збирати та поширювати інформацію про демонстрацію, а також про дії поліції під час цього заходу і стримування будь-яких заворушень, тобто про питання, які законно могли становити інтерес для суспільства.
Суд наголосив, що межі розсуду держави є звуженими, коли йдеться про обговорення питання, що становить суспільний інтерес.
Суд відзначив, що хоча національне законодавство і надавало поліцейським, за певних умов, право затримати особу, застосування такого заходу належало до їхнього розсуду, який за будь-яких обставин мав відповідати принципу пропорційності.
Невиконання наказу поліцейського саме по собі не тягнуло автоматичного затримання відповідної особи.
Суд не міг не зазначити, що рішення поліції не забезпечили балансу між, з одного боку, метою виконання відповідного наказу і, відповідно, підтриманням громадського порядку, як стверджував Уряд, а з іншого боку, особливою роллю заявниці як журналістки та правом суспільства отримувати інформацію з питання, що становить суспільний інтерес.
Водночас було очевидно, що заявниця залишила б територію шахти одночасно з демонстрантами, коли їх виводили, оскільки її єдиною метою перебування там було висвітлення демонстрації та дій поліції щодо демонстрантів.
Хоча ці фактори були належним чином враховані під час оцінки пропорційності наказу заявниці залишити територію, цього не було зроблено щодо її затримання.
У підсумку, Суд зазначив, що її затримання не відповідало нагальній суспільній потребі і не могло вважатися необхідним у демократичному суспільстві, також з урахуванням вузьких меж розсуду, якими держава користувалася у цій справі.
Зазначивши, що збирання інформації є істотним підготовчим етапом журналістської діяльності та невід’ємною захищеною складовою свободи преси, Суд дійшов висновку, що затримання заявниці становило втручання у її право на свободу вираження поглядів. Отже, мало місце порушення статті 10 Конвенції
Суд постановив, що Чеська Республіка має сплатити заявниці 3 000 євро як компенсацію судових та інших витрат.
