Європейський суд з прав людини визнав неприйнятною скаргу заявника на порушення статті 2 Конвенції, оскільки держава виконала позитивний обов’язок.
23 жовтня 2025 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі Ivan Ivanovych GARKUSHA against Ukraine, щодо ймовірного порушення статті 2 Конвенції.
1 серпня 2008 року син заявника звернувся за медичною допомогою до Вознесенської районної лікарні Миколаївської області зі скаргами на біль у шлунку. Лікар загальної практики призначив йому лікування від гастриту, після чого заявник відвідував цього лікаря під час кількох повторних консультацій у 2008 році. 5 січня 2009 року синові заявника було проведено гастроскопію.
У травні 2010 року невролог тієї ж лікарні діагностував у сина заявника гострий остеохондроз грудного відділу хребта та призначив медикаментозне лікування з подальшим стаціонарним лікуванням. За результатами подальших діагностичних обстежень сина заявника було направлено до лікаря-онколога, який зрештою встановив діагноз – рак шлунка IV стадії з множинними метастазами.
4 серпня 2010 року заявник звернувся до Вознесенської районної прокуратури зі скаргою на медичну недбалість лікарів цієї лікарні під час лікування його сина. За дорученням прокуратури Управління охорони здоров’я Миколаївської обласної державної адміністрації призначило внутрішнє розслідування за цими обставинами.
17 серпня 2010 року протиракова комісія, створена адміністрацією лікарні, провела засідання з аналізу цього клінічного випадку, під час якого було виявлено низку недоліків у лікуванні сина заявника. Комісія встановила, що причинами допущених помилок були прихований характер захворювання та недостатній обсяг медичного обстеження пацієнта. Комісія також ухвалила рішення скасувати заплановане підвищення заробітної плати лікарю загальної практики, який здійснював первинне лікування сина заявника.
18 серпня 2010 року Управління охорони здоров’я Миколаївської обласної державної адміністрації створило клініко-експертну комісію. Відповідно до її висновку від 25 серпня 2010 року, обстеження сина заявника лікарем загального профілю та лікарем-неврологом були недостатніми та здійснювалися з порушенням затверджених медичних протоколів.
29 серпня 2010 року син заявника помер. Розтин тіла не проводився. Прокуратура призначила судово-медичну експертизу на підставі медичної документації, яка була завершена 2 червня 2011 року. Експерти встановили ті самі недоліки в лікуванні сина заявника лікарями лікарні, які раніше були виявлені комісіями, однак не змогли визначити, чи існував причинно-наслідковий зв’язок між цими недоліками та смертю пацієнта.
Провівши дослідчу перевірку та посилаючись на висновок судово-медичної експертизи від 2 червня 2011 року, органи поліції відмовили у відкритті кримінального провадження. Після скарги заявника прокуратура скасувала це рішення як передчасне. Поліція провела додаткові перевірки та ще тричі, у період з липня по листопад 2011 року, відмовляла у відкритті кримінального провадження; останнє таке рішення було ухвалене 21 листопада 2011 року. У цьому рішенні поліція зазначила, що у вересні 2011 року була призначена ще одна судово-медична експертиза, а кримінальне провадження буде відкрито, якщо експерти встановлять причинно-наслідковий зв’язок між діями лікарів та смертю сина заявника. Заявник не оскаржив це рішення.
19 березня 2012 року заявник подав до Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області цивільний позов до лікарні про відшкодування моральної шкоди, завданої, на його думку, медичною недбалістю лікарів лікарні, яка, як він стверджував, призвела до смерті його сина.
Суд призначив дві додаткові судово-медичні експертизи, які встановили, що смерть сина заявника була спричинена самим захворюванням, а не його пізнім діагностуванням чи подальшим лікуванням. Експерти наголосили на агресивному та швидкоплинному характері раку шлунка, що загалом зумовлює несприятливий прогноз навіть за умови раннього виявлення захворювання та належного й повного лікування. Вони також звернули увагу на те, що син заявника не звертався до лікарні понад рік – у період з 5 січня 2009 року по 14 травня 2010 року, а результати гастроскопій від 4 липня 2008 року та 5 січня 2009 року не виявили жодних ознак онкологічного захворювання. На думку експертів, не можна виключити, що пухлина розвинулася саме в зазначений період, коли син заявника не перебував на лікуванні в лікарні.
24 грудня 2014 року Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області задовольнив цивільний позов заявника, пославшись на недоліки у лікуванні його сина, встановлені у висновку комісії від 25 серпня 2010 року. Однак 20 серпня 2015 року Апеляційний суд Миколаївської області скасував це рішення та відмовив у задоволенні позову. Посилаючись на результати судово-медичних експертиз, апеляційний суд дійшов висновку, що причинно-наслідковий зв’язок між лікуванням сина заявника та його смертю був відсутній, а тому лікарня не може бути притягнута до відповідальності за заподіяну шкоду. 29 жовтня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відхилив подану заявником касаційну скаргу.
Посилаючись на статті 2 та 13 Конвенції, заявник стверджував, що розслідування обставин, які призвели до смерті його сина, не було ефективним. Суд, який самостійно здійснює юридичну кваліфікацію обставин справи, дійшов висновку, що ця скарга підлягає розгляду виключно у процесуальному аспекті статті 2 Конвенції.
Уряд стверджував, що національна судова система забезпечила заявникові ефективний засіб юридичного захисту у порядку цивільного судочинства, а тому порушення прав заявника, гарантованих Конвенцією, не було. Заявник підтримав свою скаргу.
Суд повторює, що якщо порушення права на життя не було спричинене умисно, позитивний обов’язок держави за статтею 2 Конвенції щодо створення ефективної судової системи не обов’язково вимагає існування кримінально-правового засобу юридичного захисту. Зокрема, у сфері медичної недбалості, як у цій справі, зазначений обов’язок може бути виконаний, якщо національна правова система надає потерпілим ефективний засіб юридичного захисту в порядку цивільного судочинства, як самостійно, так і у поєднанні з кримінально-правовим засобом захисту, який дозволяє встановити відповідальність відповідних лікарів та отримати належне цивільно-правове відшкодування, зокрема у вигляді присудження компенсації чи оприлюднення судового рішення. Відтак Суд розгляне як кримінально-правові, так і цивільно-правові засоби юридичного захисту, які були доступні заявникові та якими він скористався.
У цьому зв’язку Суд зазначає, що національні органи своєчасно провели дослідчу перевірку, а оскільки судово-медичні експерти не змогли встановити прямий причинно-наслідковий зв’язок між лікуванням сина заявника та його смертю, відмовили у відкритті кримінального провадження з цього приводу. Водночас Суд бере до уваги той факт, що три з чотирьох постанов органів поліції про відмову у відкритті кримінального провадження були скасовані прокуратурою, що свідчить про недостатню ретельність проведеної дослідчої перевірки. Тому Суду належить встановити, чи відповідало подальше цивільне провадження вимогам статті 2 Конвенції та чи було воно здатне усунути недоліки, допущені під час попередньої кримінальної перевірки.
У цьому зв’язку Суд зазначає, що суди цивільної юрисдикції розглянули позов заявника по суті та здійснили детальний аналіз медичного лікування його сина. Вони самостійно встановлювали фактичні обставини справи, незалежно від висновків поліції, та з цією метою призначили дві додаткові судово-медичні експертизи. На підставі цих експертних висновків цивільні суди зрештою встановили відсутність вини медичних працівників.
Суд наголошує, що, за винятком випадків очевидного свавілля або явної помилки, до його повноважень не належить ставити під сумнів встановлені національними органами фактичні обставини, особливо коли йдеться про висновки наукових чи експертних досліджень, які за своєю природою потребують спеціальних і поглиблених знань у відповідній сфері.
Суд повторює, що процесуальний обов’язок держави щодо створення ефективної судової системи є обов’язком щодо належних засобів, а не щодо досягнення певного результату. Отже, сам по собі той факт, що провадження у справі про медичну недбалість завершилося не на користь заявника, не означає, що держава-відповідач не виконала своїх позитивних зобов’язань за статтею 2 Конвенції. У цій справі Суд встановив, що цивільно-правовий засіб юридичного захисту забезпечив ефективне з’ясування фактичних обставин смерті сина заявника, а отже, відповідав вимогам статті 2 Конвенції щодо створення ефективної судової системи.
З огляду на викладене, ця заява підлягає відхиленню відповідно до пункту 3 (a) та пункту 4 статті 35 Конвенції як явно необґрунтована.
