Навіть якщо між доходами людини та вартістю її майна існує величезна різниця, це ще не означає, що держава може автоматично конфіскувати активи.
19 лютого 2024 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі Yordanov and Others v. Bulgaria, у якій розглянув питання дотримання права власності на активи без належного підтвердження доходів.
У 2008 році заявник особисто або через компанію, яку він повністю контролював, придбав у Болгарії земельні ділянки загальною вартістю близько 496 000 болгарських левів (254 000 євро). У зв’язку з відсутністю в податкових органів інформації про його доходи за попередні роки було проведено перевірку його фінансового становища.
У 2005–2008 роках заявник ввіз до Болгарії 345 000 євро, отриманих, за його твердженням, від доходів у Бельгії, де він переважно проживав. На підтвердження він подав низку документів, однак декілька договорів, які мали підтверджувати отримання ним доходів за надані послуги, виявилися підробленими. Також було встановлено, що заявник не декларував доходи в Бельгії та не сплачував там прибутковий податок.
Згодом заявнику було пред’явлено обвинувачення в ухиленні від сплати податку на доходи в розмірі близько 90 000 болгарських левів (46 000 євро) щодо коштів, ввезених до Болгарії, а також у використанні підроблених документів. 20 листопада 2012 року Регіональний суд Тирговіште визнав його винним. Оскільки заявник сплатив належний податок, його було звільнено від кримінальної відповідальності та зобов’язано сплатити штраф у розмірі 4 000 болгарських левів.
У 2013 році Комісія з конфіскації незаконно набутого майна відкрила щодо заявника, його дружини та належної йому компанії провадження відповідно до Закону 2012 року про конфіскацію незаконно набутого майна. Комісія дослідила їхні доходи та витрати за 2003–2013 роки та у березні 2014 року звернулася до суду з вимогою про конфіскацію квартири, транспортних засобів, коштів на банківських рахунках, вартості корпоративних часток, земельних ділянок, а також грошового еквівалента земельних ділянок, які до того часу були перепродані третім особам.
Національні суди задовольнили вимоги про конфіскацію. Рішенням Регіонального суду Тирговіште від 26 червня 2015 року, залишеним без змін Апеляційним судом Варни 10 лютого 2016 року, а остаточно Верховним касаційним судом 23 червня 2016 року, було постановлено конфіскувати, зокрема, майно заявника вартістю 37 212 болгарських левів (19 034 євро) та майно, що перебувало у спільній власності заявника і його дружини, вартістю 53 013 болгарських левів (27 116 євро).
Національні суди також врахували інформацію, надану бельгійськими органами влади в межах процедури взаємної правової допомоги. З неї випливало, що в Бельгії заявник перебував під розслідуванням у зв’язку з підозрами у торгівлі людьми з метою трудової експлуатації, незаконній торгівлі, порушеннях трудового законодавства, відмиванні коштів та порушеннях податкового законодавства. Заявник, зокрема, привозив болгарських працівників до Бельгії, де вони працювали на належні йому компанії без трудових договорів. За твердженнями бельгійських органів, таким чином він отримав понад 1 150 000 євро, які не задекларував. Водночас болгарські суди зазначили, що заявник у Бельгії не був офіційно обвинувачений або засуджений, а тому його участь у зазначеній незаконній діяльності не була доведена.
Заявник також стверджував, що у 1999–2007 роках отримав від брата подарунки на загальну суму 900 000 болгарських левів (460 000 євро), однак єдиним доказом цього була заява брата. Заявник та його дружина також посилалися на доходи від управління належними їм компаніями в Бельгії, дивіденди та орендну плату за транспортні засоби. Однак ці твердження не були підтверджені належними доказами.
Суди встановили, що за досліджуваний період заявник і його дружина мали лише 5 800 болгарських левів (2 966 євро) доходу, законне походження якого було підтверджено. Водночас їхні витрати перевищили 1 600 000 болгарських левів (818 000 євро), включаючи повсякденні витрати та вартість придбаного майна. У зв’язку з істотною різницею між підтвердженими законними доходами та витратами суди дійшли висновку, що майно, щодо якого вимагалася конфіскація, було незаконно набутим.
На заперечення заявника про відсутність зв’язку між злочином, за який його було засуджено, та майном, що підлягало конфіскації, суди зазначили, що за Законом 2012 року такий зв’язок не вимагався. Встановлення кримінальної діяльності було лише підставою для початку перевірки, тоді як передумови для конфіскації були відокремлені від кримінального провадження та його результату.
26 березня 2014 року другий заявник була визнана винною в ухиленні від сплати податків щодо доходів у розмірі близько 163 000 євро, отриманих через Western Union та MoneyGram, а також у незаконному отриманні допомоги на дітей.
У 2014 році Комісія розпочала перевірку її фінансового становища, а у 2015 році звернулася до суду з вимогою про конфіскацію її майна та майна її чоловіка загальною вартістю 535 624 болгарських левів (близько 274 000 євро).
19 жовтня 2016 року суд першої інстанції відмовив у конфіскації. Однак 24 лютого 2017 року Апеляційний суд Варни постановив конфіскувати майно, встановивши значну різницю між законними доходами заявників та вартістю їхнього майна.
6 грудня 2017 року Верховний суд залишив це рішення в силі, зазначивши, що Закон 2012 року не вимагав встановлення зв’язку між предикатним злочином та майном, яке підлягало конфіскації.
У результаті частину конфіскованого майна було продано на публічних торгах.
Європейський суд з прав людини визначає що, втручання у права власності відповідно до статті 1 Протоколу № 1 має бути законним, переслідувати мету в інтересах суспільства та забезпечувати справедливий баланс між вимогами загального інтересу і правами заявника.
1. Перший заявник був засуджений за кримінальне правопорушення, а саме ухилення від сплати податків. Саме по собі це правопорушення не принесло фінансової вигоди, оскільки заявник, хоча і з певною затримкою, сплатив належний податок.
Хоча національні суди мали у своєму розпорядженні певні дані щодо ймовірної незаконної діяльності заявника в Бельгії, вони вирішили не використовувати їх, вважаючи, що, наскільки їм було відомо, заявнику не було пред’явлено обвинувачення та його не було засуджено у зв’язку з такою діяльністю. Уряд надав інформацію про засудження заявника в Бельгії у 2008 році та стверджував, що він займався «безперервною злочинною діяльністю». Однак Суд не братиме цю інформацію до уваги, оскільки вона не обговорювалася на національному рівні і тому не могла слугувати обґрунтуванням для конфіскації майна. Окрім засудження заявника в Болгарії, національні суди не встановили жодних інших фактів щодо злочинної діяльності.
Крім того, суди встановили, що заявник не довів наявність будь-яких законних доходів, які могли б виправдати придбання майна, щодо якого вимагалася конфіскація. Суд не бачить підстав сумніватися в цьому висновку, оскільки не вважає його свавільним або явно необґрунтованим з огляду на обставини заяви; національні суди навели належні та достатні підстави, відхиляючи твердження заявника про те, що він та його дружина отримували «законні» доходи з різних джерел.
Водночас такого висновку самого по собі недостатньо для обґрунтування конфіскації майна заявника. Як зазначалося вище, для того щоб конфіскація відповідала статті 1 Протоколу № 1, національні органи влади повинні були додатково навести певні відомості щодо кримінальних або адміністративних правопорушень, які, як стверджувалося, призвели до набуття спірного майна, а також показати зв’язок між будь-якою такою діяльністю та відповідним майном.
Однак, як уже зазначалося, єдиною такою діяльністю, встановленою щодо заявника, було кримінальне правопорушення, вчинене в Болгарії, яке не принесло фінансової вигоди. Окрім того, що обвинувальний вирок заявника був підставою для початку провадження Комісією щодо конфіскації, він жодним чином не був релевантним для рішення судів про конфіскацію. Не було встановлено жодного зв’язку між правопорушенням і майном, щодо якого вимагалася конфіскація, а національні суди прямо зазначили, що провадження за Законом 2012 року було «відокремленим» від кримінального провадження та його результату. Натомість суди вважали, що майно, щодо якого вимагалася конфіскація, підлягало конфіскації як «незаконно набуте» лише тому, що заявник не зміг довести наявність законних доходів, які б виправдовували його придбання.
Таким чином, національні суди не розглянули жодної злочинної діяльності або адміністративного правопорушення, які могли бути джерелом майна, щодо якого вимагалася конфіскація, і не встановили зв’язку між цим майном та будь-якою такою діяльністю.
Отже, необхідного справедливого балансу відповідно до статті 1 Протоколу № 1, як її тлумачено вище, у цій справі досягнуто не було, а втручання у «майнові права» заявника не було доведено як пропорційне будь-якій легітимній меті, яку воно могло переслідувати.
2. В ході розгляду справи другого заявника, знову було встановлено, що майно, щодо якого вимагалася конфіскація, мало вважатися «незаконно набутим» лише тому, що заявники не довели наявності достатніх законних доходів для його придбання іншим шляхом (див. пункти 22–24 вище). Суд не бачить підстав ставити під сумнів цей висновок національних судів сам по собі, оскільки він не видається необґрунтованим або явно безпідставним з огляду на обставини заяви.
Ніколи не стверджувалося, що правопорушення, вчинені першою заявницею - єдина заборонена діяльність, встановлена в національному провадженні, були джерелом майна, що підлягало конфіскації. Національні суди, які постановляли про конфіскацію, ніколи не намагалися встановити зв’язок між цим майном і предикатними правопорушеннями, вважаючи, що це не вимагалося Законом 2012 року.
Суд ще раз нагадує свій наведений вище висновок про те, що для того, щоб будь-яка конфіскація за Законом 2012 року відповідала вимогам і гарантіям статті 1 Протоколу № 1, національні органи влади повинні були встановити певну злочинну діяльність або адміністративні правопорушення, які, як стверджувалося, призвели до набуття майна, що підлягало конфіскації, а також зв’язок між такою діяльністю та відповідним майном. Навіть з урахуванням готовності Суду покладатися на будь-який національний аналіз у цьому відношенні, якщо він не був свавільним або явно необґрунтованим, Суд вважає, що необхідного стандарту не було дотримано.
Таким чином, не було встановлено, що втручання у права заявників, навіть якщо воно переслідувало легітимну мету в загальних інтересах, було пропорційним такій меті.
За цих підстав Суд одноголосно:
- Постановив об'єднати заяви;
- Оголосив заяви прийнятними;
- Постановив, що мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1;
Перший заявник не подав жодних вимог щодо справедливої сатисфакції, тому Суд не присуджує йому жодної суми.
Другій заявниці та її чоловіку Суд встановив по 3 000 євро моральної шкоди кожному та 7 112 євро компенсації судових та інших витрат...
