Скасування прав на земельні ділянки, що належать до заповідних земель, без виплати компенсації не порушує права на мирне володіння майном, якщо заявники знали або повинні були знати про ризик втрати цих прав.
17 вересня 2026 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі GETMANCHUK v. UKRAINE and 3 other applications, у якому розглянув питання дотримання права на мирне володіння майном у контексті визнання недійсними документів на земельні ділянки, виділені для садівництва, без виплати компенсації їхнім власникам.
Заявники, Анатолій Іванович Гетьманчук, Сергій Олександрович Рудик, Ігор Васильович Свищ та Сергій Акиндинович Шеремета, громадяни України. Кожен із них мав земельну ділянку площею 0,1197 га біля села Боголюби Волинська область, виділену для садівництва у 2008 році; правовстановлювальні документи вони отримали у 2010 році.
Остаточним рішенням Верховного Суду від 17 червня 2020 року майно в заявників було вилучено. Підставами для цього стали те, що ділянки є лісовими угіддями, та те, що орган влади діяв поза межами своїх повноважень, затверджуючи зміну статусу земельної ділянки. Компенсація заявникам не передбачалася. Скаргу до ЄСПЛ вони подали у грудні 2020 року, посилаючись на статтю 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
ЄСПЛ нагадав, що суть справи безпосередньо пов'язана з питанням пропорційності, тому Суд повинен визначити, чи було досягнуто справедливого балансу між вимогами загальних інтересів та інтересами відповідної особи. Держава має широкі межі розсуду щодо засобів, які слід використати, і щодо того, чи виправдані наслідки загальними інтересами для досягнення поставленої мети. Суд також зазначив, що політика регіонального планування та охорони навколишнього середовища, коли переважають загальні інтереси громади, надає державі ширші межі розсуду, ніж ситуації, в яких йдеться виключно про цивільні права.
Суд звернув увагу на низку чинників, які мають значення в таких справах: чи знав заявник під час придбання майна (або чи мав би обґрунтовано знати) про наявні чи можливі майбутні обмеження щодо нього, чи існували законні очікування щодо використання майна або прийняття ризику під час купівлі, якою мірою обмеження перешкоджало використанню майна та чи була можливість оскаржити необхідність такого обмеження.
Застосовуючи ці критерії до обставин справи, Суд встановив, що земельні ділянки ще з 1993 року були предметом різних спорів та проваджень. Крім того, земля розташована в безпосередній близькості від лісу, а фотографії, що є в матеріалах справи, свідчать про відсутність на ній ознак використання для садівництва. Окремо Суд наголосив, що заявники, як професіонали у сфері лісового господарства, знали або повинні були знати, що земля належить до заповідних земель і що існує можливість анулювання їхніх прав на неї.
З огляду на це Суд визнав скарги заявників явно необґрунтованими і одностайно оголосив заяви неприйнятними відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.
