ВПВС у постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/117555176 від 28.02.2024 у справі № 415/2182/20 звернула увагу на те, що ст. 438 КК встановлює відповідальність не за акт агресії, а за порушення під час уже триваючого збройного конфлікту законів і звичаїв війни незалежно від її правомірності або протиправності як такої.
Ці закони і звичаї покладають відповідні обов`язки, заборони й обмеження на всіх учасників бойових дій - як на військовослужбовців регулярних армій, так і членів будь-яких інших збройних формувань незалежно від їх юридичного статусу і наявності чи відсутності певного посадового становища.
Відтак невизнання акту агресії в порядку, встановленому Статутом ООН, не перешкоджає засудженню і покаранню винних за кримінальне правопорушення, передбачене ст. 438 КК.
З огляду на зазначене на час вчинення особами злочинів, за які їх засуджено, на території міста Лисичанська норми Женевської конвенції поширювалися як на військовослужбовців збройних сил рф, так і членів незаконних збройних формувань і представників окупаційної адміністрації, які діяли від імені та/або в інтересах окупаційної держави. Недотримання такими особами вимог згаданої конвенції є порушенням законів і звичаїв війни.
Засуджені, примушуючи потерпілих будувати й облаштовувати захисні споруди для забезпечення стратегічних і тактичних потреб окупаційної армії, порушили встановлену ст. 51 Женевської конвенції заборону залучати цивільне населення окупованих територій до виконання робіт, які передбачають участь у воєнних операціях.
Спосіб примусового залучення потерпілих до таких робіт, що супроводжувалося психічним насильством у формі залякування з демонстрацією зброї і реальними для сприйняття погрозами її застосування, становив порушення передбаченої статтею 31 Женевської конвенції (IV)
Дії осіб, що полягали у жорстокому поводженні з цивільним населенням, вигнанні його для примусових робіт і порушенні інших законів та звичаїв війни, містять склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 1 ст. 438 КК.
