Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров’я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов’язанням України.
Основним національним нормативно-правовим актом у сфері свободи віросповідання є Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», відповідно до якого видаються інші вітчизняні законодавчі документи. Стаття 3 цього Закону кожному громадянину в Україні гарантує право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання. Ніхто не може встановлювати обов’язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.
Згідно з положеннями ч. 3 ст. 4 Закону України від 23.04.91 № 987 «Про свободу совісті та релігійні організації» ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов’язків. Заміна виконання одного обов’язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
Закон України від 20.12.91 № 2011 «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачає право на задоволення духовних потреб військовослужбовців у понятті соціального захисту.
Військовослужбовці вправі сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відкрито висловлювати свої релігійні або атеїстичні переконання. Командири (начальники) військових з’єднань та частин надають можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях та релігійних обрядах у вільний від виконання обов’язків військової служби час (ч. 1 ст. 6 Закону № 2011).
Можливість брати участь у богослужіннях та релігійних обрядах під час виконання обов’язків військової служби надається військовослужбовцям з дозволу командира (начальника) військового з’єднання чи частини. Військовослужбовці не мають права відмовлятися або ухилятися від виконання обов’язків військової служби з мотивів релігійних переконань та використовувати службові повноваження для релігійної чи атеїстичної пропаганди. Військовослужбовці мають право на придбання, володіння і використання релігійної літератури будь-якою мовою, а також інших предметів та матеріалів релігійного призначення. Ніхто не має права перешкоджати задоволенню військовослужбовцями своїх релігійних потреб (ч. 2, 3, 4 ст. 6 Закону № 2011).
Відтак усі військовослужбовці мають право на реалізацію своїх прав у частині свободи віросповідання. У той же час чинний Закон № 2011 не передбачає зобов’язань держави щодо задоволення потреб військовослужбовців, які пов’язані з відправленням релігійних обрядів залежно від їх конфесійної приналежності.
Враховуючи ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифіковану 17.07.97 Законом України № 475/97-ВР, передбачено, що кожен має право на свободу думки, совісті та релігії. Важлива задача держави гарантувати та сприяти цьому праву. Реалізація права громадян на свободу релігії визначена й у рішеннях Європейського суду з прав людини, а саме:
1) рішення у справі «Баятян проти Вірменії» (скарга № 23459/03 від 07.07.2011)2 , у якому зазначено:
п. 110 — «несприйняття військової служби — коли мотивом такого несприйняття є серйозний та нездоланний конфлікт між обов’язком служити в армії та переконанням конкретної особи або його глибокими та невдаваними релігійними чи іншими поглядами — є переконанням або поглядом настільки незаперечним, серйозним, послідовним і значущим, що на нього поширюється гарантії ст. 9 Європейської конвенції»;
п. 112 — «неявка заявителя для проходження військової служби є проявом його релігійних поглядів. У зв’язку з чим, притягнення його до кримінальної відповідальності за ухилення від призову є втручанням в його свободу сповідувати свою релігію, гарантії якої передбачені п. 1 ст. 9 Європейської конвенції»;
п. 128 — «Європейський Суд приходить до висновку, що притягнення заявителя до кримінальної відповідальності представляє собою втручання, яке не є необхідним в демократичному суспільстві за змістом ст. 9 Європейської конвенції. Отже, мало місце порушення даної норми»;
2) постанова суду (мирова угода) у справі «Стефанов проти Болгарії» (скарга № 32438/96 від 03.05.2001), у якій зазначено:
п. 14 — «повинно бути припинено будь-яке кримінальне провадження, ініційоване в Болгарії з 1991 року у відношенні громадян Болгарії, які відмовилися від військової служби на підставі переконань, але в той же час висловили готовність пройти альтернативну цивільну службу ; альтернативна цивільна служба не повинна бути пов’язана з військовими установами ; в період проходження цивільної служби особи, що відмовляються від служби в армії на підставі переконань, повинні мати рівні по відношенню з іншими громадянами Болгарії права на свободу сповідувати свої переконання індивідуально »;
3) постанова суду у справі «Ерчєп проти Турції» (скарга № 43965/04 від 22.11.2011), в якій зазначено:
п. 61 — «заявитель, являючись Свідком Єгови, намагався отримати звільнення від військової служби не задля своєї вигоди чи зручності, а у зв’язку зі своїми невдаваними релігійними переконаннями. Європейський суд також відмічає, що заявитель ніколи не відмовлявся від виконання своїх громадянських обов’язків в цілому, а навпроти, відкрито просив власті надати йому можливість пройти альтернативну цивільну службу ».
З наведеного вище та з практики ЄСПЛ слідує, що право на релігію гарантується усім військовослужбовцям. Держава дбає про дотримання цього права та про задоволення духовних потреб військовослужбовців. Однак чинне законодавство не ставить обов’язок для держави щодо задоволення потреб військовослужбовців, які пов’язані з відправленням релігійних обрядів залежно від їх конфесійної приналежності.
Друге питання, яке варто озвучити, — чи може бути певна конфесійна приналежність підставою для відстрочки від мобілізації?
Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» визначає організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби, якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов’язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина. Альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов’язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень. Тобто альтернативна (невійськова) служба у зв’язку з мотивами релігійних переконань, які не дозволяють належним чином виконати військовий обов’язок, застосовується для осіб, які мають проходити строкову військову службу.
Сьогодні в умовах воєнного стану можливість проходження альтернативної служби обмежена для осіб, які мають певні релігійні переконання. У Єдиному державному реєстрі судових рішень у відкритому доступі обмежена кількість судових рішень, які б заперечували зазначену тезу. Як приклад можна зазначити про виправдовувальний вирок Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 03.04.2015 у справі № 285/692/15-к (провадження № 1-кп/0285/107/15).
Обставини справи.
12 серпня 2014 року молодшого лейтенанта ОСОБА_5 призвано на військову службу під час мобілізації, на особливий період, ІНФОРМАЦІЯ_2 на підставі Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» № 607/2014 від 21 липня 2014 року, та в той же день він був направлений для проходження військової служби до військової частини — польова пошта НОМЕР_2.
6 жовтня 2014 року наказом командира військової частини — польова пошта НОМЕР_3 № 16 молодшого лейтенанта ОСОБА_5 зараховано до списків особового складу військової частини та зараховано в розпорядження командира військової частини — польова пошта НОМЕР_3.
18 жовтня 2014 року наказом командира військової частини — польова пошта НОМЕР_4 № 161 молодшого лейтенанта ОСОБА_5 зараховано до списків особового складу військової частини — польова пошта НОМЕР_4 та призначено на посаду командира 3 механізованого взводу 13 механізованої роти 5 механізованого батальйону та відповідно до ст. 2, 4, 24 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» він вважається військовослужбовцем, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період.
23 жовтня 2014 року близько 16 год 10 хв на території військової частини польова пошта НОМЕР_4, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, у кабінеті № 67 штабу частини молодший лейтенант ОСОБА_5 на порушення вимог ст. 19, 65, 68 Конституції України, ст. 11, 16, З0, 35, 37 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. З, 4, 6 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, грубо порушуючи порядок проходження військової служби, діючи з прямим умислом, у відкритій та категоричній формі, через небажання приймати справи та посаду, виявив непокору — відкрито відмовився виконати письмовий наказ командира військової частини — польова пошта НОМЕР_4 від 18.10.2014 № 161, повідомивши старшому лейтенанту ОСОБА_6 про відмову приймати справи та посаду, після чого відданий йому наказ відкрито не виконав, справи та посаду не прийняв.
Дії ОСОБА_5 органами досудового розслідування кваліфіковані за ст. 402 ч. 1 КК України, як непокора, тобто відкрита відмова виконати наказ начальника.
Обвинувачений ОСОБА_5 в судовому засіданні вину в скоєнні кримінального правопорушення не визнав і показав, що не прийняв посаду з релігійних переконань. Він є прихожанином чоловічого монастиря. Притримується законів Божих і у зв’язку з цим не може навчати людей вбивати та не може вбивати сам. Після отримання повістки був призваний для перепідготовки. Наказу йому ніхто не показував, згідно з яким він повинен був прийняти особовий склад, навчати убивати та прийняти матеріальне забезпечення. В. о. начальника штабу ОСОБА_7 він сказав, що не може займати посаду через релігійні переконання, на що останній йому відповів, що йому такі офіцери не потрібні, але інших посад не запропонував. У частині ніяких медичних оглядів він не проходив. Має проблеми із зором, одне око бачить всього на 40 %. При проведенні службової перевірки неодноразово говорив про свої релігійні переконання. Не відмовляється від проходження військової альтернативної служби.
Обґрунтування Суду.
На обґрунтування доведеності вини ОСОБА_5 прокурор вказує на те, що обвинувачений нікому не надавав заяв про неможливість виконувати військового обов’язку через свої релігійні переконання.
Твердження обвинуваченого ОСОБА_5 про свої релігійні переконання підтверджуються і матеріалами справи, а саме обвинувачений є прихожанином Свято-Пантелеймонівського Одеського чоловічого монастиря, а прихожанин — це людина, котра постійно бере участь у суспільних богослужіннях, що проходять в обителі, у таїнствах Сповіді та Свято Причастя, крім того ОСОБА_5 несе послух у трапезній монастиря (а.п. 63, а.п. 83).
Відповідно до ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»: «Не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов’язані у передбачених законами випадках».
Таким чином, ОСОБА_5 підпадає під дію ч. 4 ст. 35 Конституції України, ч. 4 ст. 1 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» та ст. 2 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», а тому має право на заміну альтернативною службою військового обов’язку, у тому числі військової служби за призовом під час мобілізації, оскільки належить до релігійної організації.
Також слід зауважити, що відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про військовий обов’язок та військову службу» в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень. Однак такі обмеження в нормативно-правових актах України на тепер не існують.
Результат: ОСОБА_5 визнати невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 402 КК України, та виправдати його за відсутністю в його діях складу вказаного кримінального правопорушення.
Детальніше з вироком можна ознайомитися за посиланням.
Аналогічний вирок не може слугувати чіткою підставою для заміни військової служби за призовом під час мобілізації на користь альтернативної служби. Крім того, цей вирок було винесено до повномасштабного вторгнення. Судова практика воєнного стану доводить зворотний факт, що мобілізації підлягають усі особи, для яких прямою вказівкою Закону України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовки» не передбачено відстрочки. Для прикладу наведено декілька судових рішень.
Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 02.10.2023 у справі № 554/6106/23 (провадження № 2-а/554/111/2023).
Обставини справи.
На обґрунтування позову ОСОБА_1 вказав, що 03.07.2023 постановою начальника Полтавського об’єднаного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Карабліна С. І. № 323 на нього накладено адміністративне стягнення в сумі 5100 гривень. Позивач зазначив, що належить до категорії осіб, які не підлягають мобілізації, відповідно до абз. 16 ч. 1 ст. 23 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». ОСОБА_1 зазначив, що з 29.05.2011 є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об’єднання Свідків Єгови в Україні, що підтверджується довідкою від 11.04.2022 № 1974, виданою регіональною організацією «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні». Відповідно до переліку, затвердженого постановою КМУ від 10.11.99 № 2066, Свідки Єгови належать до релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. ОСОБА_1 зазначив, що не відмовлявся від проходження військової служби на час мобілізації, а звертався із заявами про надання йому безпосередньо передбаченої Конституцією України можливості виконувати замість військового обов’язку невійськову службу відповідно до його релігійних переконань, а також висловлював готовність виконувати суспільно корисні роботи на заміну військової служби. Позивач вважає, що він відповідно до ч. 4 ст. 35 Конституції України, абз. 16 ч. 16 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, тому не мав обов’язку з’являтися у військову частину, що свідчить про безпідставність ухвалення постанови про накладення адміністративного стягнення.
Обґрунтування Суду.
Проаналізувавши в сукупності надані докази, суд доходить висновку, що оскаржувана постанова прийнята уповноваженим на те органом відповідно до вимог КУпАП, права ОСОБА_1, як під час складання протоколу, так і під час розгляду справи, були дотримані, а вина позивача у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 210-1 КУпАП, є доведеною та підтверджується протоколом про адміністративне правопорушення від 03.07.2023.
Детальніше з текстом рішення можна ознайомитися за посиланням.
Рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10.10.2023 у справі № 211/5845/23 (провадження № 2-а/211/39/23).
Обставини справи.
Позов обґрунтовує тим, що постановою начальника Металургійно-Довгинцівського об’єднаного територіального центру комплектування та соціальної підтримки ОСОБА_2 № 433 від 04.09.2023 на ОСОБА_1 було накладено адміністративне стягнення в сумі 3400 гривень. Позивач вважає за необхідне зазначити, що в діяннях позивача відсутній склад адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 210 Кодексу України про адміністративні правопорушення. ОСОБА_1 з 2007 року є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об’єднання Свідків Єгови в Україні, довідка № 1796 від 10.05.2023.
Обґрунтування Суду.
Посилання позивача на незаконність оскаржуваної постанови через те, що він за релігійним переконанням не був зобов’язаний з’являтися до ТЦК, суд не може взяти до уваги, позаяк протокол і постанова винесені відносно ОСОБА_1 04.09.2023 за порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, вчинені в особливий період.
Об’єктивна сторона правопорушення полягає у порушенні законодавства про мобілізаційну підготовку та мобілізацію, а саме: нез’явлення за викликом до ТЦК для постановки на військовий облік та визначення призначення на воєнний час. Релігійне віросповідання не є законною підставою для неявки до ТЦК.
Детальніше з текстом рішення можна ознайомитися за посиланням.
Отже, на період дії правового режиму воєнного стану можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені ст. 30 — 34, 38, 39, 41 — 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб у межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану». Пунктом 16 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» допускається обмежувати проходження альтернативної (невійськової) служби. Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» альтернативна (невійськова) служба під час війни не визначена.
