ЄСПЛ визнав порушення принципу правової визначеності і права мирного володіння майном у спадковому спорі проти Республіки Молдова.
24 вересня 2026 року Європейський суд з прав людини ухвалив остаточне рішення у справі Galina Roşca and Others v. the Republic of Moldova щодо правової визначеності в спадкуванні майна.
Р.П. мав чотирьох дітей — Р.І., Р.T., Р.Г. і Р.Гр., — і у квітні 2000 року помер, залишивши заповіт, яким передав частину земельних ділянок («заповідане майно») одному синові — Р.І.. У межах шестимісячного строку Р.І.. формально прийняв спадщину за заповітом і 8 листопада 2000 року отримав відповідне свідоцтво про право на спадщину.
Заявники - громадяни Молдови: Галина Рошка (1958 р.н.), Андрій Рошка (1988 р.н.) і Діна Рошка (1987 р.н.). Перша заявниця була дружиною Р.Г. — сина спадкодавця Р.П., який помер ще до смерті свого батька; другий і третій заявники є дітьми Р.Г. і першої заявниці.До смерті Р.П. заявники проживали на його майні і продовжили там жити після його смерті. Р.П.
У лютому 2011 року, тобто через понад десять років, Р.І., діючи через представника Г.A., отримав у нотаріуса свідоцтво про право на спадщину і щодо тієї частини майна, яка не була охоплена заповітом. Цю частину він одразу подарував Г.В. 29 березня 2011 року Г.В. звернулася до суду з позовом про виселення заявників зі спірного майна.
30 березня 2011 року заявники подали зустрічний позов з проханням анулювати свідоцтво про право Р.І. на успадкування незаповіданої частини, скасувати договір дарування на користь Г.В. і офіційно визнати їхнє фактичне прийняття спадщини Р.П. через безперервне проживання на майні.
15 листопада 2011 року Кримулянський районний суд задовольнив позов Г.В. і відхилив вимоги заявників, дійшовши висновку, що Р.І.. прийняв спадщину у передбачений законом шестимісячний строк, а заявники не мали права на майно як спадкоємці Р.Г., який помер раніше за Р.П.
15 травня 2012 року Кишинівський апеляційний суд скасував це рішення і задовольнив вимоги заявників. Суд встановив, що заявники за законом «піднялися» на той рівень, який зайняв би Р.Г., якби був живий на момент смерті Р.П., і що після його смерті вони фактично прийняли спадщину, безперервно проживаючи на його майні. Апеляційний суд також встановив, що ніхто з інших дітей Р.П., у тому числі Р.І.., не прийняв незаповідану частину у шестимісячний строк, а сам Р.І.. до того ж пропустив цей строк і, зрештою, звернувся у лютому 2011 року не особисто, а через представника, що суперечить закону. Суд прямо констатував, що Р.І.. «не мав ані юридичного, ані морального права» на спірне майно.
2 січня 2013 року Вища судова палата Молдови залишив рішення апеляції без змін. 30 квітня 2014 року той самий суд відхилив надзвичайну скаргу Р.Гр., який скаржився на неучасть у провадженні і на те, що суди вищих інстанцій не відреагували на оглянуті у суді нотаріально засвідчені заяви двох племінників і племінниць Р.П., у тому числі однієї із заявників, Діни Рошки — про відмову прийняти спадщину.
27 травня 2013 року заявники ініціювали друге провадження - проти нотаріуса, який вів спадкову справу Р.П. Вони просили анулювати свідоцтво, яким другому заявникові було визнано право на одну четверту незаповіданої частини майна, і замінити його трьома свідоцтвами - про рівні по одній третині для кожного з трьох заявників. 11 грудня 2013 року Кримулянський районний суд задовольнив ці вимоги, зазначивши, що факти, встановлені остаточним судовим рішенням, не підлягають повторному доказуванню і не можуть бути оспорені у подальших провадженнях.
Проте 30 липня 2014 року Кишинівський апеляційний суд скасував це рішення і відхилив вимоги заявників. Він виснував, що рішення від 15 травня 2012 року лише встановило право заявників спадкувати, але не встановило, що вони - єдині спадкоємці; тому Р.І., який, на думку цього суду, також прийняв спадщину у шестимісячний строк, мав право на частину незаповіданого майна. 3 грудня 2014 року Вища судова плата відхилив касаційну скаргу заявників як необґрунтовану.
Європейський суд з прав людини повторює, що коли національний суд остаточно вирішив питання, його рішення не може бути поставлене під сумнів. Цей аспект правової визначеності передбачає, за загальним правилом, повагу до принципу res judicata, який, забезпечуючи остаточність судових рішень і права сторін національного провадження у тому числі будь-яких осіб, залучених як потерпілі, служить забезпеченню стабільності судової системи і зміцненню довіри суспільства до судів. Відповідно до усталеної практики Суду, вимоги принципу правової визначеності і сила res judicata не є абсолютними, проте відступ від них виправданий лише за наявності обставин суттєвого і переконливого характеру, таких як виправлення фундаментальних недоліків або судової помилки.
В даній справі Суд зауважує, що в першому провадженні національні суди мали визначити, хто з потенційних спадкоємців отримав право на успадкування незаповіданої частини майна Р.П. і в яких частках. У рішенні від 15 травня 2012 року Кишинівський апеляційний суд чітко встановив, що ніхто, окрім заявників, не прийняв цю частину спадщини у належний строк, і прямо констатував, що Р.І.. не мав юридичного права успадкувати цю частину майна. Це рішення було залишене без змін остаточним рішенням Вищої судової палати.
Незважаючи на ці цілком чіткі висновки, у другому провадженні національні суди визнали, що Р.І. усе ж має право на частину того самого майна щодо якого Апеляційний суд уже прямо зазначив, що такого права у нього немає. Крім того, аргумент, на який посилалися в рамках другого судового розгляду - що, прийнявши майно, зазначене в заповіті, Р.І. також прийняв майно, не зазначене в заповіті, - вже був прямо висунутий у Вищій судовій палаті в рамках первісного судового розгляду та відхилений, коли суд підтвердив висновок Апеляційного суду про те, що Р.І. не мав права успадкувати таке майно.
З огляду на те, що у цій справі остаточне судове рішення формально не скасовувалося, Суд вважає, що новим провадженням, у якому висновки прямо суперечать ключовим твердженням попереднього остаточного рішення, було фактично підірвано остаточність первинного провадження. Наведених міркувань достатньо для висновку про недотримання у цій справі принципу res judicata.
Відповідно, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
Крім того, Суд зазначає, що внаслідок рішень у другому провадженні заявники втратили частину майна, право на яке вони отримали за результатами первинного провадження, оскільки тепер змушені ділити цю частину з Р.І.. У світлі своїх висновків щодо справедливості провадження Суд встановлює, що у цій справі мало місце і порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Одноголосно Суд визнав скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції і статтею 1 Першого протоколу щодо порушення правової визначеності прийнятними, констатував порушення цих положень і виснував, що немає потреби окремо досліджувати прийнятність та суть решти скарг заявників.
Суд, керуючись засадами справедливості, присудив заявникам спільно 3 600 євро на відшкодування моральної шкоди і 1 500 євро на відшкодування судових витрат, з нарахуванням будь-якого податку, який може бути з них стягнутий; у решті вимог відмовив.
