ЄСПЛ розглянув питання провокації злочину за обставин, в яких приватна особа, діючи як негласний агент, здійснювала дії, організовані та контрольовані поліцією.
2 липня 2026 року ЄСПЛ виніс рішення у справі CUCEROV v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA щодо врахування обставин провокації злочину національними судами в кримінальному провадженні.
Відповідно до офіційної версії подій, наприкінці грудня 2012 року заявник, перебуваючи на посаді працівника патрульної поліції та поза межами будь-якого кримінального чи адміністративного провадження, незаконно вилучив посвідчення водія у громадянина Р. у зв’язку з нібито допущеним ним порушенням правил дорожнього руху. При цьому, всупереч вимогам закону, заявник не склав жодного процесуального документа щодо такого вилучення.
В обмін на повернення посвідчення водія заявник вимагав від Р. 1 500 молдавських леїв (приблизно 63 євро на момент подій). Р. повідомив заявника, що принесе йому ці кошти протягом кількох днів.
З 15 січня по 10 вересня 2013 року Р. проходив військову службу. За його словами, після завершення служби посвідчення водія було необхідне йому для працевлаштування. Він зв’язався із заявником, який підтвердив, що їхня попередня домовленість залишається чинною.
Оскільки Р. не мав суми, яку вимагав заявник, 7 жовтня 2013 року він звернувся зі скаргою до Національного антикорупційного центру, із повідомлення про факт вимагання заявником 1500 леїв в обмін на посвідчення водія. Того ж дня, щодо заявника було порушене кримінальне провадження за підозрою в одержанні хабара.
Того ж дня Антикорупційна прокуратура ініціювала провадження щодо надання дозволу на перехоплення та запис комунікацій між Р. і заявником, а також на здійснення спостереження за передачею грошових коштів, які вимагав заявник.
Близько 17:20 7 жовтня 2013 року, перебуваючи в автомобілі заявника, Р. передав йому обумовлену суму коштів.
Пізніше того ж дня заявник зателефонував Р., і приблизно о 18:45 вони зустрілися поблизу центрального автовокзалу міста Бєльці, де заявник повернув Р. його посвідчення водія. Невдовзі після цього заявника затримали працівники Національного антикорупційного центру.
8 жовтня 2013 року Бєльцький районний суд підтвердив законність постанови від 7 жовтня 2013 року щодо надання дозволу на проведення спеціальних слідчих заходів, а саме: перехоплення та запису комунікацій між Р. і заявником, а також спостереження за передачею грошових коштів.
9 жовтня 2013 року слідчий суддя підтвердив законність зазначених заходів.
5 листопада 2013 року щодо заявника було відкрито ще одне кримінальне провадження за підозрою у перевищенні службових повноважень та згодом обидва кримінальні провадження були об’єднані в одне.
20 листопада 2013 року заявнику було пред’явлено обвинувачення в одержанні хабара та перевищенні службових повноважень.
13 червня 2014 року Бєльцький районний суд визнав заявника винним за пред’явленими обвинуваченнями. Суд послався, зокрема, на первинну заяву Р. до поліції та його подальші показання, результати спеціальних слідчих заходів, документи, що підтверджували проходження Р. військової служби з 15 січня по 10 вересня 2013 року, рапорти працівників поліції та інші відповідні документи. Заявника було засуджено до п’яти років і шести місяців позбавлення волі із позбавленням права протягом п’яти років обіймати посади або виконувати функції в правоохоронних органах. Крім того, на нього було накладено штраф у розмірі 20 000 молдавських леїв (приблизно 1 050 євро).
Заявник оскаржив вирок, посилаючись на численні процесуальні порушення під час проведення спеціальних слідчих заходів та незаконність отриманих у їх результаті доказів. Він стверджував, що з грудня 2012 року по жовтень 2013 року не контактував із Р., не вимагав від нього коштів, а гроші, які нібито були йому передані, у нього не вилучалися. Заявник також наполягав, що став жертвою провокації злочину, однак суд першої інстанції не надав оцінки цьому доводу.
Апеляційний суд міста Бєльці скасував вирок суду першої інстанції, однак знову визнав заявника винним в одержанні хабара та перевищенні службових повноважень, призначивши п’ять років позбавлення волі з випробувальним строком три роки, п’ятирічну заборону обіймати посади або виконувати функції в правоохоронних органах, а також штраф у розмірі 22 000 молдавських леїв (приблизно 1 170 євро). Доводи щодо провокації злочину апеляційний суд не розглянув.
Заявник подав касаційну скаргу, повторивши свої доводи. Верховний суд юстиції залишив рішення без змін, зазначивши, що аргумент про провокацію злочину не може бути заявлений на цій стадії провадження.
Заявник скаржився, що провадження щодо нього було несправедливим та порушувало вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції.
Європейський суд з прав людини визнав заяву допустимою.
ЄСПЛ постановив, що питання провокації злочину може виникати навіть тоді, коли приватна особа, діючи як негласний агент, здійснює дії, організовані та контрольовані поліцією.
ЄСПЛ сформулював комплекс принципів, які застосовуються у справах щодо провокації злочину, що включають матеріальний та процесуальний тест на оцінку підбурювання.
Щодо матеріального критерію провокації злочину, Суд бере до уваги доводи заявника, наведені ним у національних судах, про те, що протягом приблизно десяти місяців у 2013 році він не мав жодних контактів із Р. та не вчиняв жодних дій, спрямованих на отримання від нього коштів. Крім того, заявник стверджував, що обвинувачення було нелогічним, оскільки особи, які втратили або пошкодили посвідчення водія, могли отримати нове в Агентстві державних послуг без витрат, співмірних із сумою, сплаченою Р. Відтак, на думку заявника, Р. не мав підстав пропонувати хабар за повернення посвідчення водія, якщо лише не мав наміру спровокувати його на вчинення злочину.
Суд вважає, що з огляду на те, що саме Р. ініціював контакт із заявником в жовтні 2013 року, після тривалого періоду, протягом якого заявник не вчиняв жодних дій щодо отримання хабара, ця справа належить до категорії справ про провокацію злочину.
Для встановлення того, чи був заявник підбурений до вчинення злочину, Суд має визначити, чи можна обґрунтовано вважати, що він уже був залучений до відповідної злочинної діяльності до втручання поліції. Іншими словами, необхідно встановити, чи вчинив би заявник цей злочин за відсутності ймовірного підбурювання.
Суд зазначає, що матеріали справи є двозначними щодо цього питання. Зокрема, заявник вилучив посвідчення водія Р. без оформлення будь-якого офіційного документа та зберігав його майже рік, однак саме Р. поновив контакт із заявником. Із стенограми телефонної розмови між Р. та заявником від 7 жовтня 2013 року вбачається, що вони не контактували з січня 2013 року, оскільки заявник поцікавився, чому Р. не зв’язувався з ним із того часу.
Отже, Р. звернувся до правоохоронних органів зі скаргою про вимагання хабара ще до того, як переконався, що заявник досі зберігає його посвідчення водія та все ще має намір отримати кошти за його повернення.
За таких обставин Суд не може з достатньою визначеністю встановити, чи був заявник фактично підбурений Р., який діяв за вказівками поліції, до вчинення злочину, за який його було засуджено. Водночас аргумент заявника про провокацію злочину не є безпідставним. Тому Суд досліджуватиме, яким чином національні суди розглянули цей аргумент.
Щодо процесуального критерію провокації злочину, Суд зазначає, що заявник чітко посилався перед національними судами на те, що він став жертвою провокації злочину. У такій ситуації саме на стороні обвинувачення лежить обов’язок довести відсутність провокації, за умови, що твердження обвинуваченого не є повністю безпідставними. За відсутності такого доказу саме судові органи повинні дослідити фактичні обставини справи та вжити необхідних заходів для встановлення істини з метою визначення того, чи мала місце провокація.
Однак замість аналізу цього доводу, який, як уже було зазначено, не був повністю безпідставним, суди всіх трьох інстанцій жодним чином не дослідили питання провокації злочину. Верховний суд юстиції зазначив, що такий аргумент не може бути заявлений на цій стадії провадження, якщо він не був наведений раніше у судах нижчих інстанцій, і тому відмовився його розглядати. Водночас із матеріалів справи вбачається, що заявник посилався на цей аргумент на кожному рівні судового розгляду.
Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національні суди не здійснили належної оцінки того, чи дії Р., який діяв від імені поліції, призвели до підбурювання заявника до вчинення злочину, за який його було згодом засуджено, а також чи існували будь-які підстави вважати, що цей злочин був би вчинений і без такого втручання.
Хоча у цій справі національні суди мали підстави підозрювати можливу провокацію злочину, вони не проаналізували відповідні фактичні та правові обставини, які дозволили б відмежувати провокацію злочину від допустимої форми оперативно-розшукової діяльності.
З огляду на наведене, а також на використання для засудження заявника доказів, отриманих унаслідок дій Р., який перебував під контролем поліції, Суд дійшов висновку, що судовий розгляд не відповідав вимогам справедливості, гарантованим статтею 6 Конвенції.
Відповідно, ЄСПЛ постановив, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції стосовно скарги щодо провокації злочину.
