У кримінальному процесі з’явилася нова презумпція. Її немає ані в Конституції України, ані в Кримінальному процесуальному кодексі, але вона вже сформульована в судовій ухвалі ВАКС — «презумпція збереження обґрунтованості підозри».
Сталося це в одному з кримінальних проваджень у Вищому антикорупційному суді. Підготовче судове засідання вже закінчилося, а суд перейшов до розгляду справи по суті. У цей час прокурор подав клопотання про продовження строку дії обов’язків, покладених на обвинуваченого.
Особа не перебуває під вартою. Йдеться саме про продовження процесуальних обов’язків, передбачених статтею 194 КПК.
Прокурор не додав до клопотання доказів, які підтверджували б обґрунтованість підозри. Натомість у тексті клопотання було лише наведено перелік матеріалів, на які посилалася сторона обвинувачення.
Захист звернув увагу суду, що порядок покладення та продовження строку дії обов’язків визначається статтями 184, 194 і 199 КПК України. Крім того, відповідно до частини другої статті 331 КПК питання про запобіжний захід під час судового розгляду вирішується в порядку, передбаченому главою 18 Кодексу.
Частина перша статті 194 КПК встановлює цілком конкретне правило:
«Під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов’язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення».
Отже, закон вимагає не припускати існування обґрунтованої підозри, а встановити її на підставі наданих доказів.
Більше того, відповідно до пункту 1 частини третьої статті 184 КПК до клопотання мають додаватися копії матеріалів, якими прокурор обґрунтовує свої доводи. Частина сьома статті 194 КПК дозволяє продовжити строк дії обов’язків лише за клопотанням прокурора в порядку, передбаченому статтею 199 Кодексу. А частина четверта статті 199 повертає суд до правил розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу.
Логіка закону є послідовною: прокурор подає клопотання і матеріали на його підтвердження, а суд перевіряє, чи доводять ці матеріали наявність обґрунтованої підозри, ризиків та необхідність відповідних обмежень.
Однак у цій справі суд пішов іншим шляхом.
Нова презумпція
Наведу відповідну частину ухвали дослівно.
«Суд звертає увагу, що обґрунтованість пред’явленої підозри була предметом детального аналізу як в ухвалі про застосування запобіжного заходу, так і в ході його апеляційного перегляду та подальших розглядів клопотань про продовження строку дії покладених на підозрюваного обов’язків. З огляду на це суд виходить із ПРЕЗУМПЦІЇ ЗБЕРЕЖЕННЯ ОБҐРУНТОВАНОСТІ ПІДОЗРИ, доки не наведено конкретних беззаперечних аргументів, здатних поставити її під сумнів. Суд не здійснює самостійної, вичерпної переоцінки усієї сукупності зібраних у провадженні доказів — це передчасно вирішувало б питання, які є предметом судового розгляду по суті.
Окрім цього, з огляду на факт направлення обвинувального акта щодо Особа1 для розгляду по суті, у справі здійснюється дослідження доказів сторони обвинувачення, тому у сукупності з вищевикладеним суд констатує, що сформована підозра у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення не має характеру очевидної безпідставності».
Фактично суд сформулював таке правило: якщо раніше обґрунтованість підозри вже визнавалася, а обвинувальний акт направлено до суду, вона надалі вважається збереженою, доки захист не наведе «конкретних беззаперечних аргументів», здатних поставити її під сумнів.
Тобто прокурор може не доводити наявність обґрунтованої підозри під час розгляду нового клопотання. Натомість захист повинен її спростовувати.
Але саме такого порядку КПК не містить.
Від позитивного обов’язку прокурора — до негативного обов’язку захисту
Презумпція — це припущення, яке приймається за правильне без окремого доказування, доки не буде встановлено протилежне.
Саме так розуміє її й суд: обґрунтованість підозри вважається збереженою, «доки не наведено конкретних беззаперечних аргументів, здатних поставити її під сумнів».
Проблема полягає не лише в самому слові «презумпція». Суд змінив передбачений законом розподіл процесуальних обов’язків.
Стаття 194 КПК вимагає встановити, чи доводять надані сторонами докази наявність обґрунтованої підозри. За логікою Кодексу саме прокурор, який просить продовжити обмеження, повинен навести відповідні обставини та підтвердити їх матеріалами.
Натомість суд виходить із протилежного:
-
прокурор не зобов’язаний заново обґрунтовувати підозру;
-
попередні судові рішення створюють припущення на користь обвинувачення;
-
захист повинен навести не просто аргументи, а «конкретні беззаперечні аргументи», щоб спростувати це припущення.
Це не інше формулювання того самого стандарту. Це зміна самої конструкції доказування.
Закон вимагає позитивно встановити: докази підтверджують обґрунтовану підозру.
Суд обмежився негативним висновком: підозра «не має характеру очевидної безпідставності».
Попередні ухвали не мають преюдиціального значення
Особливо показовим є посилання суду на попередні рішення про застосування запобіжного заходу та продовження строку дії обов’язків.
Стаття 198 КПК прямо встановлює:
«Висловлені в ухвалі слідчого судді, суду за результатами розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу висновки щодо будь-яких обставин, які стосуються суті підозри, обвинувачення, не мають преюдиціального значення для суду під час судового розгляду або для слідчого чи прокурора під час цього або іншого кримінального проваджень».
Отже, попередній висновок про обґрунтованість підозри не звільняє прокурора від обов’язку обґрунтувати наступне клопотання і не звільняє суд від обов’язку перевірити надані матеріали.
Інакше виникає самовідтворювана конструкція: перша ухвала підтверджує другу, друга — третю, а кожна наступна посилається на всі попередні. Підозра в такому разі може існувати безстроково вже не завдяки доказам, а завдяки історії судових рішень.
Це і є фактичне надання попереднім ухвалам преюдиціального значення, хоча стаття 198 КПК прямо це забороняє.
Обвинувальний акт не є доказом обґрунтованості підозри
Не менш спірним є посилання на факт направлення обвинувального акта до суду.
Обвинувальний акт є процесуальним рішенням прокурора, яким висувається обвинувачення та завершується досудове розслідування. Сам факт його складення і направлення до суду не доводить фактичних обставин обвинувачення.
Доказами відповідно до статті 84 КПК є фактичні дані, отримані у передбаченому законом порядку. Обвинувальний акт містить позицію сторони обвинувачення, але не може підмінити докази, якими ця позиція має підтверджуватися.
Інакше перевірка обґрунтованості підозри після направлення обвинувального акта втрачала б будь-який зміст: сам факт початку судового розгляду автоматично підтверджував би те, що відповідно до статті 194 КПК суд зобов’язаний установлювати на підставі доказів.
Перевірка підозри — це не вирішення справи по суті
Суд також зазначив, що не здійснює «самостійної, вичерпної переоцінки усієї сукупності зібраних у провадженні доказів», оскільки це нібито означало б передчасне вирішення питань, які належать до судового розгляду по суті.
Однак між повною оцінкою доказів для ухвалення вироку та перевіркою обґрунтованості підозри під час вирішення питання про процесуальні обмеження існує принципова різниця.
Суд справді не повинен на цьому етапі встановлювати винуватість особи. Але стаття 194 КПК зобов’язує його провести обмежену та самостійну перевірку: визначити, чи містять надані матеріали фактичні дані, які можуть переконати об’єктивного спостерігача в можливій причетності особи до кримінального правопорушення.
Тому суд не стоїть перед вибором лише з двох варіантів: або автоматично покладатися на попередні ухвали, або достроково постановляти вирок. Між ними існує саме той вид судового контролю, який передбачений статтею 194 КПК.
Навіть якщо певні матеріали вже перебували в розпорядженні суду або досліджувалися під час розгляду справи, суд мав назвати конкретні фактичні дані, на які він спирається, та пояснити, чому вони підтверджують обґрунтованість підозри. Посилання на попередні ухвали й обвинувальний акт не замінює такої оцінки.
Висновок
Обґрунтована підозра не є процесуальною спадщиною, яка автоматично переходить з однієї ухвали в іншу.
Кожне нове клопотання про продовження строку дії обов’язків потребує належного обґрунтування. Прокурор повинен навести конкретні обставини та підтвердити їх матеріалами. Суд повинен перевірити ці матеріали й установити, чи доводять вони наявність обґрунтованої підозри та необхідність подальших обмежень.
Попередні ухвали можуть бути частиною процесуальної історії справи, але не можуть замінити докази. Обвинувальний акт підтверджує існування обвинувачення, але не доводить його обґрунтованості. А відсутність «беззаперечних аргументів» з боку захисту не звільняє прокурора від виконання його процесуального обов’язку.
КПК України не містить «презумпції збереження обґрунтованості підозри». Натомість він містить пряму вимогу до суду встановити, чи доводять надані сторонами докази її наявність.
Коли цю вимогу замінюють посиланням на попередні рішення, обвинувальний акт і неспроможність захисту беззаперечно спростувати підозру, судовий контроль перетворюється на формальність.
А презумпція невинуватості — на вигадану судом презумпцію збереження обґрунтованості підозри.
