Визнання кредитного договору недійсним на стадії виконання з підстав незгоди з його умовами, зокрема з платою за ініціювання кредиту або платою за обслуговування кредиту
12 квітня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 756/6038/20 (провадження №61-19226св21) досліджував питання щодо визнання кредитного договору недійсним з підстав незгоди з умовами кредитного договору, зокрема з платою за ініціювання кредиту або платою за обслуговування кредиту
Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.
16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг", яким частину четверту статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" доповнено нормою такого змісту: кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) визначено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Відповідно до частини першої статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами НБУ та угодами (договорами) між клієнтом та банком.
Згідно з пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління НБУ від 10 травня 2007 року № 168 (далі - Правила № 168), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).
У постанові Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 755/16902/16-ц (провадження № 61-9391зпв18) зазначено, що пункт кредитного договору, за яким позичальник у день надання йому кредиту за договором сплачує кредитору плату за ініціювання кредиту, є платою споживача кредиту за дії банку щодо встановлення правовідносин, а саме укладення договору, а тому банк не дотримався вимог пункту 3.6 Правил № 168, згідно з яким банк не має права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь або що їх вчиняє банк або споживач із метою встановлення, зміни або припинення правовідносин. Проте у суду відсутні підстави вважати, що оспорюваний договір кредиту є недійсним у цілому, оскільки несправедливість пункту договору про плату за ініціювання кредиту сама по собі не впливає на зміст договору, його істотні умови, цілі, яких прагнули досягти сторони при укладенні цього договору, необхідності у зв`язку із цим змінювати інші умови договору, а також змінювати суть та зміст правовідносин сторін тощо.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18) наведено правовий висновок про те, що у відповідності до частин першої-третьої статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами НБУ та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг. Положення кредитного договору від 28 травня 2008 року про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність", частиною четвертою статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" і пунктом 3.6 Правил № 168, які були чинними на момент укладення спірного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже, такі умови договору порушують публічний порядок.
14 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 569/10527/15-ц (провадження № 61-15134св20) вказав, що положення кредитного договору про сплату позичальником на користь банку винагороди за ініціювання (видачу) кредиту є нікчемним, оскільки встановлення такої плати було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність", частиною четвертою статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" і пунктом 3.6 Правил № 168.
Однак у даній справі Верховний суд вказує, що апеляційна інстанція помилково ототожнила поняття «плата за ініціювання кредиту» та «плата за обслуговування кредиту», оскільки не врахувала, що відповідно до статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» плата за обслуговування кредиту є змінною величиною, яка розраховується за формулою, тоді як плата за ініціювання кредиту, передбачена в оспореному кредитному договорі, визначена конкретною грошовою сумою.
При цьому платіж за ініціювання кредиту врегульовано постановою Національного банку України від 18 червня 2003 року № 255, а саме як комісія за ініціювання кредиту, що отримані (сплачені) банком і пов’язанні зі створенням або придбанням фінансового інструменту, що обліковується в торговому портфелі з визнанням переоцінки через прибутки/збитки, включають: комісії за оцінку фінансового стану позичальника; комісії за оцінку гарантії, застав; комісії за обговорення умов інструменту; комісії за підготовку, оброблення документів та завершення операції тощо.
Оскільки банком провадилися зазначені дії, а саме було проведено оцінку фінансового стану позичальника, його застави, підготовлено документи, банком правомірно було утримано комісію з позичальника за ініціювання кредиту.
Крім того, Верховний Суд зауважив, що незгода позичальника з умовою договору про сплату комісії за ініціювання кредиту на стадії виконання, за відсутності зауважень щодо змісту та умов договору під час його укладення та підписання, не є підставою для визнання умов договору такими, що не підлягають виконанню під час вирішення спору про стягнення заборгованості за цим договором, оскільки суперечать принципам цивільного законодавства.
Таким чином необхідно враховувати, що у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2766цс15 зроблено висновок, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункту 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов`язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов`язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пунктів 2,3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв`язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункту 4 частини третьої статті 18 Закону).
ВИСНОВОК:
Судова практика дуже неоднорідна, а отже визнання кредитного договору недійсним з підстав незгоди з умовами кредитного договору можливо виключно в індивідуальному порядку, між тим, незгода позичальника з умовами та особливостями кредитування, за відсутності зауважень щодо змісту та умов кредитного договору під час його укладення, не є підставою для визнання такого договору недійсним.
