Повномасштабна війна застала Надію в Маріуполі. ЇЇ сім’я переїхала туди з Донбасу і вони налагоджували нове життя на новому місці – нова робота, нові друзі, зробили ремонт в новій квартирі і те, що відбулось 24 лютого 2022 року стало повною несподіванкою.
«Я ніколи не могла подумати, що у 21 столітті здавалося б цивілізована країна може напасти на сусідню державу. Я до останнього в це не вірила» - розповіла Надія.
Ми поспілкувались вже в Києві, коли все жахіття було позаду, але до цього потрібно було вижити під обстрілами, в умовах відсутності будь-яких комунікацій та продуктів харчування, зберегти себе і дітей. Крім того будучі держслужбовцем, була велика загроза потрапити в «розстрільні списки» окупантів.
Далі ми публікуємо розповідь нашої співрозмовниці, про те, що їй довелось пережити майже два роки тому – розповідь зібрана із особистих розмов, записів у «щоденнику» та згадок із спілкування з психологом, якого відвідувала Надія після всіх подій в охопленому війною Маріуполі.
…Наступним святом після Нового року в нашій сім'ї був день нарождення средньої доньки, у лютому. 23.02.2022 в ніч вона поїхала до Харкова на прийом до стоматолога, щоб додому повернутися як раз на свій день нарождення. А рано вранці 24 числа я, гортая за звичаєм новини в інтернеті, побачила, що під Харковом вже ворожі танки.
Терміново зателефонувала донці, але вона була в потязі і ще нічого не знала. Вже згодом написала, що лікар її не прийме, бо Харків бомбардують. Вона була у розпачі, не знала що їй робити далі і, врешті-решт вирішила повертатися до дому, в Маріуполь.
Я ж не могла ніяк вирішити їхати мені на роботу чи ні. З нашого боку міста ще не було чутно вибухів, але вулиці вже були порожніми. Тільки на заправці вишикувалася велика черга автівок. Але таки вирішила поїхати. Нас було троє и ми намагалися швиденько зробити те, що було необхідно в першу чергу. Тут вже було чутно звуки розривів і вони наближалися, від них вже дрижало скло у вікнах будівлі. Ми швидко все закрили та роз'їхалися по домам… тоді ми не могли подумати, що більше не повернемося сюди.
Біля дому зайшла в супермаркет що-небудь купити і навіть не знала що мені потрібно. Продукти дома були, а полиці в магазині з консервами були вже порожні... так нічого і не купила.
Донька у Харкові ввечері, нарешті, сіла у потяг и вранці 25-го вже була дома. Дорогою до дому зайшла в працюючу аптеку і купила деякі ліки першої необхідності: спирт, кровозпинні, знеболюючи, тощо. В магазині їй вдалося купити декілька банок консервів та вермішель швидкого приготування. Це був її день нарождення, але про це нихто навіть згадувати не став. Звуки канонады та відголоски вибухів були чутні вже й у нас. Ми все ще сподівалися, що це все неправда, це страшний сон, який скоро закінчиться. Не закінчився... діти розклали в коридорі матраци і перебралися туди (правило двох стін). Я ще стійко залишалася у своїй кімнаті, так як розташування моєї кімнати давало якусь ілюзію захищеності, до того ж 1-й поверх.
26 лютого росіяни обстріляли електропідстанцію і в нас зникло світло, вода та опалення. Коли холодильник разморозився, переклали всі продукти у морозильну камеру, щоб хоч трохи ще продовжити термін зберігання. Газ ще був, тому намагалися як можно більше переробити, приготувати їжі і зберігати вже в готовому вигляді на лоджії. В квартирі ще було не дуже холодно, але спали вже не роздягаючись.
02 березня нам включили ненадовго світло і знову виключили. Цього разу вже назовсім. До вечора пропав мобільний зв'язок. Люди почали грабувати магазини... це було, мабуть, найстрашніше. Їх не зупиняли вибухи, вони бігли повз трупи не звертая на них уваги. Навпроти нашого вікна чоловіка вбило уламками від "граду" під час обстрілу. Він впав біля доріжки, а поруч з ним лежав пакет з "добром". Повз проходили люди, катили тележки з награбованим і їм було абсолютно не до нього.
04 березня день нарождення був вже у мене. Я вирішила прибрати залишки продуктів з морозильної камери, так як вона вже теж не зберігала холод. Посмажила на сковороді-гриль (на газу) рибу, приготувала рис с замороженими овочами, зварила юшку (всі ці залишки купували в АТБ в останній день його роботи, іншого вже нічого не було). Зварила велику кастрюлю компоту із заморожених колись вишень та чорнї смородини, поставила на підвіконня охолонути. В будинок навпроти прилетів "град" і від ударної хвилі кастрюля підстрибнула та впала. Весь компот опинився на підлозі.
Цього дня також перекрили і газ і більше готувати можливості не було.
Ввечері було якось неспокійно на душі. Старші діти перебралися у тамбур, а я с молодшою залишилася спати у коридорі. Біля 12-ї ночі я прокинулася від звуків працюючої артилерії. Зрозуміла, що це йде від нас, але скоро прилетить і у відповідь. От тільки я й уявити не могла, що саме може до нас прилетіти! Спочатку почула розсікаючий звук и щось важке впало зовсім поруч, підлога здригнулася. Не вибухнуло. Через кілька хвилин - ще один такий самий свист. Я тільки накрила собою доньку и вкрила нас с головою ковдрою. В голові промайнула думка, що все одно вже нічого зробити не встигну. Падіння. Вибух. Відчуття пориву сильного вітру під ногами. Живі! Швидко схопилася, підхопила на руки сонну дитину і передала зазирнувшій з тамбура переляканій средній доньці. Під ногами було багато скла. Повністю повибивало вікна в кімнатах у мене, у дітей та в залі. Зламало міжкімнатні капітальні дерев'янні двері, вибухова хвиля пройшла наскрізь через кімнати та виламала балконний пластиковый блок, також вибило металеві обшиті деревом двері на балконі. Ми народилися другий раз.
Сиділи в маленькому тамбурі, мені дуже сильно хотілося, все-таки, поспати. За пару годин я зрозуміла, що це неможливо і вирішила піти зібрати речі. Як це не дивно, але свою валізу я не підготувала, просто не знала що туди складати. Заздалегідь були готові тільки сумки з документами та ліками. Старші діти собі речі теж зібрали заздалегідь.
В квартирі стояв дим, за вікном все палало. Ракеты впали під сусіднім будинком і там почалася пожежа, по переходам вогонь перекинувся і на наш будинок і пішов догори. Я швидко поскидала у валізу речі для себе та для молодшої. Середня донька збирала в сумки їжу. Котів своїх ми ніде не бачили. Вийшли на вулицю, темно. Сусідній будинок повністю та перший під'їзд нашого будинку були у вогні. Перейшли до першого під'їзда будинку навпроти, щоб дочекатися ранку. Там вже теж були люди. Як стало світати ми вирушили до старшої доньки. Ми не знали чи дома вона, зв'язку не було, але і вибору у нас теж не було. За 1,5 години ми дісталися потрібної адреси і на наше щастя вона була вдома. Цілий день ми відходили від нічних подій, а наступного дня пішли із средньою донькою до свого будинку, щоб зібрати те, що можно було ще забрати. Ми знайшли наших котів живими і неушкодженими, але переляканими. Піймали їх і посадили до переноски. Зібрали ще ту їжу, яку не змогли забрати вночі. Перенесли до тамбуру техніку (подалі від мародерів). Накрили все матрацом, сподіваючись що це захистить від зовнішніх ударів. Ще раз роздивилися нанесений збиток і зрозуміли, що він колосальний. В ванній від пожежі всі пластикові комунікації розплавилися. Обшивка на бойлері та пральній машині теж розплавилися. Від унітазу залишилася лише купка піску. І тільки ванна з водою залишилася неушкодженою.
Відео сусіднього будинку після "прильоту":
Повернулися до старшої доньки на квартиру. За технічною водою ходили до найближчої пробитої уламками від вибуху труби теплотраси. За питною - в приватний сектор до колодязя, біля 3-х км. Їжу готували на вогні у дворі.
08 березня потрапили на єдиний все ще працюючий ринок, купили сир, масло та сметану. А ще ящик апельсин та яблука. Одна жінка-підприємець роздавала залишки корма для котів, нашим теж дещо перепало.
09 березня пішли по воду і дорогою до дому біля вишки Київстар піймали зв'язок. Одразу стали телефонувати знайомим, щоб сповістити про себе.
Наступного дня вранці встали, поснідали на кухні і одразу повернулися до коридору. Сиділи в коридорі, як раптом - вибух и звук битого скла. Почався авіанальот і нам під балкон впала бомба. Сусідня квартира загорілася, а в нас знесло пів балкону та вишибло скло у вікнах. Усі продукти, які зберігалися на балконі, пропали. Ми швиденько одяглися, забрали сумки с речами та залишками продуктів і вийшли. Коти знов від переляку поховалися і знайти їх ми не змогли. Залишили їм корм, багато чистої води та спустилися у підвал будинку. Перечекали, поки улетить літак і під постійним мінометним обстрілом швиденько пішли у бік центра міста в пошуках місця у бомбосховищі.
У парку на лавочці лежав накритий чоловічий труп. Про те, що це труп свідчила безвольно звисаюча рука, вже посиніла. Біля вишки Київстар на дорозі були воронки від снарядів, на узбіччі лежала перевернута инкасаторська машина, яку військові намагалися перевернути на колеса та дістати водія.
В цей день російські війська вже увійшли в межі міста і бої йшли на околицях.
Свистячі над головою міни гнали нас далі. Площа Свободи в воронках, будинок з муралом Мілана - тут ненадовго зупинилися, щоб перевести дух і вирішити куди йти далі. Вирішили йдти до ПДТУ (Приазовський державний технічний університет), так як припускали, що в Драмтеатрі не буде місця. Йдучи далі побачили, що на місті нової дитячої амбулаторії міськлікарні 3 - руїни. Зі стовбів звисають та валяются під ногами на дорозі провода електропередачі. При підході до корпусів ПДТУ охопив шок: замість головного п'ятого корпусу – вигорівша чорна бетонна коробка з отворами замість вікон. Зайшли у двір та стали питати про місця. Нас впустили в пусту кімнату бомбосховища під другим корпусом. У дворі люди готували на вогнищах їжу. Їх було немало. Ми розпочали облаштовуватися: позакладали вікна і закрили дерев'яними щитами, щоб зберегти тепло, принесли із учбових корпусів стільці і спорудили щось накшталт лежаків. Там же понаходили якісь речі та застілили на ці стільці. У профілакторії знайшли ковдри. У той самий день до нас підселилися ще 6 людей, наступного дня ще близько 10 - і всі у приміщенні разміром біля 20-ти кв.м.
Особливо важко було спостерігати і усвідомлювати те, що ховаючись у сховищах від нальотів російської авіації та артилерійських обстрілів, чимало місцевих мешканців чекали на цей так званий «руський мир» - дехто був ображений на українську владу за маленьку зарплату чи пенсію, у когось були родичі в росії, і таких підстав для них було достатньо аби виправдати вбивства та руйнування, які вчиняли російські військові.
В ті дні кожної ночі починався авіаналіт. Спочатку це був один літак, який робив по 4 круги і кожного разу зкидував бомби. Потім вже були 2 літаки, потім авіанальоти розпочалися і вдень.
16 березня ми сиділи у сховищі і раптом від потужного вибуху аж на місцях підстрибнули. Ми зрозуміли, що це авіабомби и впали вони десь поруч. За пару годин до нас дійшла інформація (в кімнаті було радіо, по якому слухали українскі новини), що Драмтеатру більше немає. Він знаходився в 700 м від нас.
Про те, що іноді є зелені коридори і евакуаційні автобуси від Бердянська, ми знали, але вибиратися треба було самостійно, транспорту в нас не було. Наступного ранку старші доньки з хлопцем на свій страх та ризик пішли пішки, зв'язку з ними не було. Я з сином та молодшою донькою залишилися. Через те, що дитина маленька, я не ризикнула йти пішки під обстрілами.
Продукти закінчувалися і треба було подумати про те, щоб якось поповнити запаси. Дома в квартирі ще залишилися крупи, треба було туди дістатися та перевірити. Доньку залишила на сина, попросила інших дорослих глягути за ними та пішла. Після тижневого перебування у бомбосховищі я йшла за межі студмістечка вперше. До цього ми пересувалися лише корпусами, сполучених між собою переходами.
Відчуття за стінами були не дуже приємними. Інакше кажучі, було страшно. Особливо, коли почула літак. Почалася паніка, я вирішила сховатися в найближчій згорівшій дев'ятиповерхівці й зірвалася з висоти свого зросту на бетонний блок. Впала на спину, перехопило подих, біль пройшов наскрізь через грудну клітину. Перші декілька секунд лежала не дихая. Потім зважилася зітхнути - було боляче, але терпимо. Трохи привівши дихання до норми наважилася встати. Це було складніше. Якось зповзла з блока, сперлася на ноги і тихенько підвелася. Дихати було боляче але треба було йти. Повертатися назад з порожніми руками не мало сенсу. «Якщо змогла встати та рухатися, значить змогу йдти далі». Пішла, по дорозі заходила в розбиті магазинчики в пошуках чогось їстівного. В одному знайшла цілих 5 великих сухих баранок. В другому - шматочок соленого висохшого сала, одну цибулину, трохи разсипаних на підлозі міндальних горішків, в'яленого кізилу та цукатів. Все це було з трудом зібрано і покладено до рюкзака. Більше, нажаль, нічого не знйшла.
Дійшла до «1000 дрібниць» і почався мінометний обстріл. Спустилася до підвалу найближчого будинку, де ховалися місцеві мешканці. Дуже сильно боліли ребра і я спитала про знеболююче. Мені дали пару таблеток диклофенаку. Воду вже засоромилася питати, проковтнула одну таблетку так. Мені підказали, що в цьому будинку на першому поверсі була стоматологія, яка зараз розбита і там можливо знайдется знеболювальне. Піднялася туди, знайшла перчатки, шприци, спирт, антисептик, вату. Знеболюючих не було, проте знайшла валокардін. Спустилася у підвал, віддала місцевим валокардін, спирт і сказала, що наверху ще можно знайти те, що може знадобитися в першу чергу. Сама вирушила назад до себе у сховище. Пройти до квартири було неможливо через щільні обстріли. Назад йти було трохи легше, ліки подіяли, біль притупився. За квартал від сховища потрапила на снайпера, який не дав мені пройти тим шляхом, що я хотіла. Довелося трішки обійти. Підходячи до студмістечка, побачила на дорозі чергового мерця. Чоловік просто лежав на перетині доріг босоніж...
Діти дуже зраділи моєму поверненню, син переживав. Я одразу передивилася наші ліки, знайшла знеболюючі. Їх було не багато: трохи парацетамолу та ібупрофен. Довелося обходитися тим, що було, ребра все також боліли.
31 березня продуктів вже майже зовсім не залишилося і я зробила чергову спробу дістатися квартири. Це було далеко, але я дійшла. А там пусто, все згоріло. У тамбурі на місці техніки, яку ми з донькою склали у кутку - купка попелу і покручені від вогню металеві частини від кухонного комбайну. В кімнатах - голі стіни, згоріло все. І тільки до кухні вогонь не дістався: стояли закопчені холодильник та морозильна камера.
Йдучи назад, на перехресті біля п'ятого корпусу стояла згорівша машина. Недалеко від неї лежав на спині труп чоловіка, а з іншого боку на дорозі лежав скрючений обуглений, в одніх кросівках, ще один труп.
Я зрозуміла, що допомоги чекати нема звідки, продукти нам взяти більше ніде, залишатися становиться все небезпечніше і потрібно вибиратися з міста.
Повернулася до бомбосховища, а там залишилися тільки мої діти. Усі «сусіди» виїхали, зникли не попередивши. Ми зібрали всі продукти, що залишалися, я відкрила останню банку кільки в томаті, змішала із паніровочними сухарями і переклала до судочу - це був наш «тормозок» в дорогу.
Рано вранці, 01 квітня, як тільки почало світати, вийшли. До шостої ранку треба було встигнути залишити центр міста, бо кожного ранку рівно о шостій починалися обстріли. Ми встигли. Дітей вела дворами, щоб їм на очі не потрапляли трупи, які нема було кому прибирати. Щоправда, повз одного нам все ж таки довелося пройти але вони нічого і не помітили. Це була жінка, яку винесли, мабуть, з підвалу, де люди переховувалися.
Йшли ми довго. Всі були навантажені. У мене валіза на колесах, сумка і рюкзак, у сина рюкзак, сумка с ліками та сумка з ноутбуком, у доньки свій рюкзачок і великий фонарь на шиї, з яким вона не розлучалася. Я – з двома поламаними ребрами (це вже потім дізналася, коли зробила рентген на вільній території), шестирічна виснажена дитина та шістнадцятирічний підліток. За наявною у мене інформацією від міськлікарні 2 кудись відправлялися автобуси кожного ранку. Це була вся відома інформація але нам вкрай необхідно було виїхати з міста і ми вирішили скорисиатися будь-яким випадком.
Автобуси дійсно вивозили людей до сусіднього Нікольського (окуповане «днр»), але записуватися треба було заздалегідь. На перший автобус ми не потрапили, але на наше щастя в цей день автобус приїхав ще раз за людьми. Поки стояли чекали на автобус, один з військових «днр» підійшов до нас і простягнув коробку, в якій лежало 3 пачечки по 4 печенюшки в кожній зі словами «разделите между собой в очереди»… навіть не знаю як це назвати.
Під'їхав автобус і водій в першу чергу посадив тих, хто з дітьми - нам дуже пощастило! На блок посту на виїзді стояли довго. Здається перевіряли чоловіків, але не скажу точно, не видно було. Водій пустив по салону (мінімум 50 людей) 2 буханки хліба (хтось на блок-посту дав), щоб разділили між дітьми. Хліб був несмачний, але м'який. Ми дуже давно не їли хліба.
Нарешті приїхали в Нікольське. Тут виявилося, що далі можна їхати тільки в сторону росії або окупованого Донецька. В сторону Бердянська (на той час вже окупований рф) нічого не було і казали, що Запоріжжя в облозі і туди теж дороги немає. Я не повірила і стала шукати транспорт сама. День наближався кінця, з транспортом проблема и треба було щось думати з приводу ночівлі. Була думка заночувати, а вранці піти пішки, зупиняючись в селах по дорозі. В магазині в Нікольському купили хліб і за дуже великі гроші ковбасу - їсти в нас тепер було що.
Нам безперечно щастило: вже о пів на четверту вечора я знайшла водія, який погодився відвезти нас до Мангуша (20 км) за 700 грн. Я була і цьому рада, бо це означало, що ми рухаємось у напрямку до мети - вільної від окупації территорії.
За годину ми були у Мангуші, там нас прихистили у дитсадочку до ранку. Дітей трохи погодували. Ми змогли помитися і спали на ліжках (правда, дитячих). Наступного ранку поснідали своїми запасами і пішли у напрямку виїзду з селища. Ніяких волонтерів, про яких нам розповідали, ми не зустріли. На виїзді був блок пост, на якому мені довелося пройти так звану фільтрацію: зфотографували зі всіх боків, зняли відбитки зі всіх пальців та з долоней, переписали паспортні дані - як у злочинців. На «опросе» довелося сказати, що працюю на укрпошті. На моє щастя на той момент в них ще не було інформації про всіх держслужбовців.
Знайшли водія до Бердянська і 2 квітня приїхали в місто. Наближаючись, в дорозі телефон зловив зв'язок і я дозвонилася старшим дітям, адже у мене не було ніякої інформації про те, як вони вибралися і чи кудись доїхали. На щастя, з ними теж все було гаразд. Пізніше старша донька зупинилася в Дніпрпетровській області, а середня поїхала до Європи, подалі від війни.
Ми знайшли волонтерський пункт, в якому нас прийняли, нагодували, виділили кімнату для ночівлі. Так як це був палац культури, то особливих умов, звісно, не було. Матраци на підлозі, подушки, ковдри та обігрівач. Від перевтоми і раптового розмаїття їжі у доньки вночі зупинився шлунок зі всіма випливаючими наслідками, а нам вранці треба було їхати за місто, щоб попасти на евакуаційні автобуси. В нашій аптечці знайшлися креон, смекта і регідрон. Креон и смекту я давала до ранку, а регідрон розвела їй у пляшці і вона його пила в дорозі. Від блювоти, проноса та безсонної ночі дитина була дуже слабка, але у нас виходу не було - треба було дістатися вільної території. І ми виїхали.
До Запоріжжя ми доїхали пізно ввечері 03 квітня. Це було велике щастя для нас. Це означало, що життя продовжується.
Пізніше, коли Надія вже перебувала в Києві, їй зателефонували знайомі, які залишились в окупованому Маріуполі, і повідомили що її будинок, як і сусідні, повністю був знесений і на місці їх колишньої домівки тепер величезний пустир.
