Конституційним Судом України винесено рішення №6-р(ІІ)2024, яким визнано неконституційним ч. 2 ст. 3, пп. 9 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" в тім, що вони уможливлюють справляння судового збору під час подання апеляційної і касаційної скарги на ухвалу суду, постановлену за результатом розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного/приватного виконавця під час виконання судового рішення.
І хоча дані норми втрачають чинність в зазначеному Конституційним Судом аспекті через шість місяців, з впевненістю можливо говорити про справедливість цього рішення і кроком до поліпшення ситуації з примусовим виконанням судових рішень.
Акцент в зазначеному рішенні зроблено на захисті прав стягувача, який не повинен додатково сплачувати судовий збір у всіх судових інстанціях за здійснення судового контролю за виконанням рішення. Однак, на мою думку, Конституційним судом зроблено важливі висновки, за допомогою яких дане рішення можливо застосовувати не тільки при оскарженні дій/бездіяльності виконавців, але й взагалі до справляння судового збору у всіх процесуальних питаннях, пов’язаних з примусовим виконанням судових рішень.
Зокрема, Конституційним Судом зазначено наступне.
Позитивний обов’язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов’язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання.
Судовий контроль за виконанням судового рішення є щонайпершим елементом у юридичному механізмі забезпечення виконання судового рішення.
Конституційний Суд наголошує, що законодавець, діючи на власний розсуд, щодо встановлення в законі випадків справляння судового збору, зокрема пов’язаних з оскарженням рішень, дій, бездіяльності виконавців, має прагнути чіткості та зрозумілості у викладені норм права.
Ураховуючи, що за подання до суду першої інстанції скарги на рішення, дії чи бездіяльність виконавця не встановлено справляння судового збору, Конституційний Суд зазначає, що обов’язок сплати судового збору за подання апеляційної/касаційної скарги на ухвалу суду першої інстанції, визначений ст. 4 Закону, не можна вважати зрозумілим і справедливим елементом механізму контролю за виконанням судового рішення як невіддільного складника права на доступ до суду.
Законодавець, визначаючи справляння судового збору, має чинити за принципом справедливості, не допускаючи, щоб остаточне судове рішення залишалось невиконаним.
Ураховуючи, що згідно з приписами Закону, що їх оскаржує Лопушанський В.М., розгляд апеляційної і касаційної скарги, поданої відповідно до ст. 447 ЦПК України, пов’язаний із потребою сплати особою судового збору, Конституційний Суд констатував, що має місце необґрунтоване втручання в право стягувача на доступ до суду, оскільки особі, яка сплатила судовий збір за подання до суду позовної заяви й отримала доступ до суду та домоглася ухвалення на її користь обов’язкового судового рішення, доводиться додатково (повторно) сплатити судовий збір за здійснення судового контролю за виконанням судового рішення. Наведене свідчить, що держава не створила належних юридичних механізмів реалізації права на доступ до суду, а також про брак реального судового контролю на стадії виконання судового рішення, оскільки має місце ускладнення практичної реалізації особою (стягувачем у виконавчому провадженні) її права на доступ до суду.
Про це, до речі, висловлювались деякі судді Великої Палати Верховного Суду в окремій думці у справі № 915/955/15, наголошуючи про те, що виконавче провадження за своєю суттю є завершальною стадією судового провадження у конкретній справі (стаття 1 Закону України «Про виконавче провадження»). Окреме провадження за скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця не відкривається.
Відтак, контроль за виконанням судових рішень суд здійснює у межах єдиного провадження, в якому питання сплати судового збору вже було вирішене при зверненні до суду. Очевидно, що саме через це у Законі відсутні приписи щодо сплати судового збору за подання відповідної скарги.
У цій справі Велика Палата Верховного Суду розглядала питання щодо необхідності сплати судового збору позивачем за подання апеляційної скарги за правилами господарського судочинства на ухвалу, якою відмовлено у задоволенні скарги.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг на ухвалу господарського суду, стосується подання на всі без виключення ухвали господарського суду, які підлягають оскарженню.
Проте порушені права можуть бути захищені не лише в апеляційному та касаційному суді, але й у суді першої інстанції. Процес розгляду справи у всіх інстанціях є єдиним, і його завданням є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд та вирішення справ з метою ефективного захисту порушеного, невизнаного чи оспорюваного права.
Відтак, обов'язок сплати судового збору має існувати або на всіх стадіях процесу (з урахування диференціації його ставки на відповідній стадії), або ж такий обов'язок має бути відсутнім, коли законодавство передбачає звільнення від сплати судового збору чи не містить прямих приписів щодо необхідності його сплати.
Як приватний виконавець можу стверджувати, що необхідність сплати судового збору у виконавчому провадженні при оскарженні неправомірних ухвал судів першої і апеляційної інстанцій є гальмом у примусовому виконанні, негативно відображається на показниках фактичного виконання, в деяких випадках лягає фінансовим тягарем на плечі приватного виконавця. Перекладення тягаря сплати судових витрат у судовій справі на приватного виконавця, який не є стороною по справі, є не чим іншим, ніж обмеженням його повноважень під час примусового виконання такого рішення. Про це неодноразово писала, зокрема в статті «СУДОВИЙ ЗБІР У ВИКОНАВЧОМУ ПРОВАДЖЕННІ».
Ураховуючи те, що право на суд, гарантоване статтею 6 Конвенції, охоплює також виконання остаточних судових рішень, покладення обов’язку на стягувача сплатити судовий збір для того, щоб це рішення було виконане, свідчить про те, що держава намагається уникнути свого позитивного обов’язку організувати дієву систему виконання судових рішень.
Отже виконавче провадження – завершальна стадія судового провадження, і питання сплати судового збору вже було вирішене позивачем (стягувачем) при зверненні до суду. Тому стягувач не повинен нести додаткові витрати по сплаті судового збору в ході примусового виконання рішення. Що підтверджується висновками, зробленими в іншому рішенні Конституційного Суду.
Так, рішенням Конституційного Суду від 15.05.2019 № 2-р(II)/2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України, положення частини другої статті 26 Закону України „Про виконавче провадження“ щодо обов’язку стягувача сплачувати авансовий внесок на витрати виконавчого провадження при поданні заяви до виконавця про примусове виконання рішення.
Конституційний Суд України вважає, що з огляду на статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 129-1 Основного Закону України в аспекті гарантування на конституційному рівні права кожного на судовий захист та забезпечення державою виконання судового рішення відсутність у стягувача як особи, на користь якої ухвалене судове рішення, фінансової можливості сплатити авансовий внесок не повинна перешкоджати реалізації його права на виконання судового рішення.
З урахуванням того, що витрати виконавчого провадження, зокрема на сплату судового збору, здійснюються приватним виконавцем за рахунок авансового внеску стягувача, який визнано неконституційним, справляння судового збору за звернення приватного виконавця до апеляційного або касаційного суду з процесуальних питань, пов’язаних з примусовим виконанням рішення, є також неконституційним. Адже стягувач не повинен нести витрати для того, аби остаточне рішення було виконане.
Приватний виконавець при примусовому виконанні рішення при зверненні до суду не здійснює захист своїх особистих інтересів, він не є учасником справи, а діє в інтересах стягувача.
Законом України «Про судовий збір» не передбачено зокрема ставок судового збору за звернення до суду приватного/державного виконавця із заявою про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за кордон або про розшук, про привід боржника, про видачу дубліката виконавчого документа, про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника тощо, тому на виконавця не поширюється обов’язок сплати судового збору при зверненні до апеляційного та касаційного суду при оскарженні ухвал, прийнятих за результатами розгляду таких заяв.
Інакше це порушує право стягувача на доступ до правосуддя, гарантоване статтею 6 Конвенції.
Конституційний Суд вважає, що право на судовий захист, передбачене ч. 1 ст. 55 Конституції України, слід розглядати у зв’язку з основними засадами судочинства, визначеними ч. 2 ст. 129 Конституції України та з урахуванням права на справедливий суд (складником якого є обов’язок держави виконати судове рішення), гарантованого ст. 6 Конвенції.
Конституційний Суд вказує, що виконання судових рішень охоплює, зокрема, визначений законом комплекс дій, спрямований на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (рішення КСУ від 13.12.2012 №18-рп/2012).
Судовий контроль за виконанням судового рішення є щонайпершим, але не єдиним елементом у юридичному механізмі забезпечення виконання судового рішення. Адже примусове виконання також охоплює широкий комплекс дій виконавця, пов’язаних з процесуальними питаннями виконання рішення на користь стягувача. І саме цей довід повинен лягти в обґрунтування наступного рішення КСУ яким необхідно визнати неконституційними ч. 2 ст. 3, пп. 9 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" в тім, що вони уможливлюють справляння судового збору під час подання апеляційної і касаційної скарги на ухвалу суду, постановлену за результатом розгляду заяв державного/приватного виконавця під час виконання судового рішення.