Чи можна знести житловий будинок, навіть не з'ясувавши, хто в ньому живе і куди ці люди підуть? Відповідь нас здивувала.
У листопаді 2019 року ОСББ «Палубна-10» звернулося до суду з позовом до фізичних осіб., державного реєстратора Одеської філії ДП «Державний інститут судових економіко-правових та технічних експертиз»., третя особа – Одеська міська рада, про знесення самочинної забудови.
У вересні 2023 року Одеська міська рада звернулась до суду з позовом до фізичних осіб про скасування реєстрації права власності та звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення об’єктів самочинного будівництва.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 06 листопада 2024 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 10 червня 2025 року, позови ОСББ «Палубна-10» та Одеської міської ради задоволено.
22 липня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув касаційну скаргу адвоката Михайло Самуляк у вказаній справі №521/19281/19, залишивши рішення місцевих судів без змін.
У своїй касаційній скарзі адвокат звертав увагу на підхід Європейського Суду з прав людини у вказаній категорії справ.
У § § 49-62 рішення від 21 квітня 2016 року у справі "Ivanova і Cherkezov проти Болгарії", заява N 46577/15, Європейський суд з прав людини дослідив питання щодо неминучої втрати будинка внаслідок рішення знести його на тій підставі, що він був збудований без дозволу, з порушенням чинних правил будівництва. ЄСПЛ переважно вивчав, чи знесення було "необхідним у демократичному суспільстві". Він посилався на рішення, раніше постановлені у справах, у яких було встановлено, що провадження із виселення з будинка мають узгоджуватись з інтересами, захищеними статтею 8 Європейської конвенції з прав людини (надалі – Конвенція), оскільки втрата житла є найвищою формою втручання у право на повагу до житла, незалежно від того, чи відповідна особа належить до уразливої групи. Постановляючи рішення про порушення у справі статті 8 Конвенції, Суд ґрунтувався на висновку, що питання, котре розглядалось національними судами, стосувалось виключно незаконності, і суди обмежились дослідженням тільки цього питання, не дослідивши потенційно непропорційні наслідки для особистого становища заявника від виконання рішення про знесення.
У справі Іvanova і Cherkezov є застосовані основні підходи до знесення самовільно збудованого житла у світлі статті 8 Конвенції. Вона нагадує справу, що переглядалася касаційним судом. Ми вважаємо, що знесення житлового будинку і як наслідок виселення осіб, що проживають в житловому будинку буде непропорційним за конкретних обставин відповідачів по справі та осіб, що проживають у вказаному житловому будинку, але не залучені до справи.
Скаржник зареєстрований у будинку, що за рішенням місцевих судів підлягає знесенню. У даному будинку також протягом також фактично проживають також і інші особи, які не залучені до вказаної справи у якості третіх осіб місцевими судами. Отже, це «житло» для осіб, що зареєстровані та проживають у будинку, що підлягає знесення за рішеннями місцевих судів. Судові рішення про знесення є втручанням у їхнє право на повагу до цього житла.
Головне питання полягає в тому, чи буде знесення «необхідним у демократичному суспільстві». У цьому питанні справа має значну схожість зі справами, що стосуються виселення орендарів із державного житла та справами, що стосуються виселення орендарів із земельних ділянок, що перебувають у державній власності. Аналогію також можна провести зі справами, що стосуються виселення з майна, яке раніше належало заявникам, але було втрачено ними в результаті цивільного провадження, порушеного приватною особою, цивільного провадження, порушеного державним органом, або провадження щодо стягнення податків.
Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини, оцінка необхідності втручання у справах, що стосуються втрати власного житла для досягнення суспільних інтересів, включає не лише питання суті, а й питання процедури: чи був процес прийняття рішень таким, щоб належним чином поважати інтереси, захищені статтею 8 Конвенції. Оскільки втрата власного житла є найбільш крайньою формою втручання в право на повагу до житла, будь-яка особа, яка ризикує цим, незалежно від того, чи належить вона до вразливої групи, повинна в принципі мати можливість оскаржити пропорційність заходу до незалежного суду з урахуванням відповідних принципів цієї статті. Фактори, які можуть бути важливими в цьому відношенні, коли йдеться про незаконне будівництво, полягають у тому, чи було житло зведено незаконно, чи робили відповідні особи це свідомо, який характер та ступінь незаконності, про яку йдеться, який точний характер інтересу, який має бути захищений знесенням, та чи доступне відповідне альтернативне житло для осіб, яких торкнулося знесення. Іншим фактором може бути наявність менш суворих способів вирішення справи. Однак цей перелік не є вичерпним.
Тому, якщо відповідна особа оскаржує пропорційність втручання на основі вищенаведених аргументів, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування свого рішення. Втручання зазвичай не може вважатися виправданим лише тому, що справа підпадає під правило, сформульоване в загальному та абсолютному сенсі. Таким чином, самої можливості отримання судового перегляду рішення, яке спричинило втрату житла, недостатньо.
Відповідна особа повинна мати можливість оскаржити це рішення на тій підставі, що воно є непропорційним з огляду на її особисті обставини. Звичайно, якщо в таких провадженнях національні суди враховують усі відповідні фактори та зважують конкуруючі інтереси відповідно до вищезазначених принципів, іншими словами, коли немає підстав сумніватися в процедурі, що застосовувалася в конкретній справі, межі розсуду, надані цим судам, будуть широкими, визнаючи той факт, що вони мають кращі можливості, ніж міжнародний суд, оцінювати місцеві потреби та умови, і Суд неохоче заперечуватиме їхню оцінку.
На нашу думку, баланс між правами тих, хто може втратити своє житло, та суспільним інтересом щодо забезпечення ефективного виконання будівельних норм, не може бути належним чином встановлений шляхом абсолютного правила, яке не допускає жодних винятків. Такий підхід може бути підтриманий відповідно до статті 1 Протоколу № 1, яка надає національним органам влади значну свободу дій у вирішенні питань незаконного будівництва, або в інших контекстах. Але враховуючи, що право на повагу до власного житла згідно зі статтею 8 Конвенції стосується питань, що мають центральне значення для фізичної та моральної цілісності особи, підтримки стосунків з іншими та стабільного й безпечного місця в громаді, балансування згідно з цим положенням у випадках, коли втручання полягає у втраті єдиного житла особи, має інший порядок, причому особливе значення надається ступені втручання в особисту сферу зацікавлених осіб. Зазвичай це можна розглядати лише в кожному окремому випадку.
Ми вважаємо, що цивільне провадження, у справі 521/19281/19, не відповідало вищезазначеним процесуальним вимогам. Весь фокус цього провадження, полягав у тому, чи був будинок побудований без дозволу. Місцеві суди навіть не згадали питання пропорційності виселення осіб з житлового будинку, не кажучи вже про те, щоб суттєво розглянути це питання. Місцеві суди виходили з абсолютного правила, що будь-яка будівля, побудована без дозволу, підлягає знесенню. Місцеві суди не розглядали аргументи, що стосувалися індивідуальної ситуації осіб, які de facto проживають у спірному будинку. Як наслідок особи, що проживають у спірному будинку не можуть отримати належного розгляду пропорційності знесення їхнього житла.
Верховний Суд має усталену судову практику, щодо встановлення пропорційності виселення особи, однак не в контексті знесення житлового будинку. Див. наприклад постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 січня 2020 року у справі №754/613/18-ц, де Суд зазначив, що при вирішенні справи, передбачених законом підстав для виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Проте, нам видається, що в Україні, як і в справі Іvanova i Cherkezov, цитованій вище, немає жодного правового висновку Верховного Суду, в якому Суд би відмовив б в знесенні самовільно збудованого будинку, на підставі аргументів, що стосуються особистих обставин осіб, що проживають в спірному будинку, в світлі статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Підсумовуючи, варто зазначити, що відповідачі як і особи, що проживають в будинку, що має бути знесено, так само як і у справі Іvanova i Cherkezov, цитованій вище, не мають у своєму розпорядженні процедури, яка б дозволила їм отримати належний перегляд пропорційності запланованого знесення будинку, в якому вони проживають, з огляду на їхні особисті обставини. Місцеві суди не тільки не намагалися оцінити пропорційність виселення з будинку, внаслідок його знесення, але й не встановили осіб, які проживають в спірному будинку, чи є там малолітні і неповнолітні, чи мають вони інше житло, чи є необхідність в залученні органу опіки і піклування до вказаної справи.
Верховний Суд відхилив доводи касаційної скарги про те, що суди повинні були оцінити пропорційність втручання у мирне володіння ним та членами його сім’ї нерухомим майном, оскільки у цьому випадку спір стосується саме самочинно побудованого майна, право власності на яке у особи, яка здійснила таке будівництво, не виникає, а дії таких осіб не є добросовісними.
Ми залишилися надзвичайно розчаровані таким рівнем аргументації Верховного Суду.
На нашу думку, Верховний Суд не надав відповіді на ключовий аргумент касаційної скарги, оскільки фактично звів спір до питання незаконності будівництва та відсутності у відповідачів права власності на самочинно збудований об'єкт. Водночас наші доводи стосувалися не лише захисту права власності, а необхідності перевірки пропорційності втручання у право на повагу до житла відповідно до статті 8 Конвенції.
Навіть якщо будівництво є незаконним, це саме по собі не звільняє національні суди від обов'язку оцінити індивідуальні наслідки знесення для осіб, які проживають у будинку, та встановити справедливий баланс між суспільним інтересом і правом на житло.
Оскільки ні місцеві суди, ні Верховний Суд такого аналізу не провели, а обмежилися констатацією незаконності забудови, ми вважаємо, що заявники були позбавлені ефективної можливості домогтися судового перегляду пропорційності втручання, як цього вимагає стаття 8 Конвенції.
Саме ця обставина, на нашу думку, надає справі перспективу для звернення до Європейського суду з прав людини.
