Чи може суд відмовити стороні захисту у допиті свідка та дослідженні відеозаписів лише тому, що вважає обставини справи вже встановленими?
16 червня 2026 року ЄСПЛ виніс рішення у справі ISKRENOVIĆ v. SERBIA.
Справа стосується порушення права заявника на справедливий судовий розгляд та права на залучення свідків у провадженні про проступок.
Заявник, Йован Іскренович, є громадянином Сербії, народився у 1986 році та проживає в Белграді.
Увечері 11 липня 2020 року Іскреновича було затримано в центрі Белграда та поміщено під варту у зв’язку з протестами проти заходів, запроваджених для стримування поширення пандемії COVID-19. На той час у країні діяли заборона на проведення публічних зібрань та комендантська година.
Наступного дня його було визнано винним в образі працівників поліції. Суд у справах про проступок міста Белграда заслухав пояснення Іскреновича та поліцейського, який здійснив його затримання, однак їхні версії подій істотно відрізнялися.
Поліцейський засвідчив, що Іскренович, проходячи повз нього та його колегу, висловив на їхню адресу низку образливих та нецензурних висловлювань та почав тікати. Після того як працівник поліції наказав йому зупинитися, заявник повернувся до нього обличчям, однак одразу розвернувся та продовжив втечу.
Іскренович заперечив таку версію подій, стверджуючи, не помітив поблизу жодних працівників поліції. У певний момент він почув позаду себе чиїсь кроки та вимогу зупинитись. Не знаючи, хто саме звернувся до нього, він почав тікати. Працівники поліції наздогнали його, силоміць повалили на землю та наказали сісти. При цьому він жодного разу не ображав працівників поліції.
Суд з першої інстанції відмовив заявнику в задоволенні клопотання про долучення записів з камер відеоспостереження з місцевого магазину, мотивуючи це тим, що факти були повністю й точно встановлені на підставі доказів, представлених під час відкритого судового засідання. Після допиту сторін та проведення очної ставки суд визнав заявника винним і засудив його до 60 днів позбавлення волі.
Апеляційний суд визнав, що суд першої інстанції не навів жодних мотивів, з яких відхилив клопотання заявника та скасував рішення.
В ході перегляду справи, адвокат заявника повторно заявив клопотання про витребування судом записів із камер відеоспостереження, а також просив допитати свідка, якого заявник залучив через публічне звернення у соціальних мережах.
Однак суд першої інстанції відхилив ці клопотання, визнавши їх непотрібними. Суд дійшов висновку, що ані записи з камер відеоспостереження, ані показання запропонованого заявником свідка не могли підтвердити, які саме слова були висловлені обвинуваченим на адресу працівників поліції.
За результатами перегляду, суд першої інстанції призначив штраф у розмірі призначив сплатити залишок штрафу в розмірі 115 000 RSD (980 EUR) з урахуванням часу, що заявник вже провів під вартою.
Апеляційний суд у справах про дрібні правопорушення залишив без змін рішення суду першої інстанції.
Заявник подав конституційну скаргу, яку було відхилено у 2023 році.
Європейський суд з прав людини повторює, що відповідно до статті 6 Конвенції питання допустимості доказів передусім регулюється національним законодавством, а завдання Суду полягає не в тому, щоб вирішувати, чи були показання свідків належним чином прийняті як докази, а в тому, щоб встановити, чи було провадження в цілому, включаючи спосіб отримання доказів, справедливим. Підпункт «d» пункту 3 статті 6 Конвенції не вимагає забезпечення явки та допиту кожного свідка зі сторони захисту; основною метою цього положення, як випливає зі слів «на тих самих умовах», є забезпечення повної рівності сторін у цьому питанні.
Щодо першого елементу тесту Муртазалієвої ЄСПЛ зазначає, що заявник просив допитати свідка, який відгукнувся на його публічний заклик до очевидців та стверджував, що був присутній під час відповідних подій. Запропоновані показання не обмежувалися питанням, чи чув свідок слова, які, за твердженням поліції, були адресовані працівникам поліції, а стосувалися місцезнаходження заявника, розташування працівників поліції та послідовності подій загалом. Крім того, заявник просив витребувати записи з камер відеоспостереження, розташованих поблизу, з метою з’ясування просторового розташування його самого та працівників поліції, а також встановлення того, чи перебував він у такому положенні, з якого міг звертатися до них, як стверджувала поліція, чи, навпаки, працівники поліції помітили його на відстані та почали переслідувати, як стверджував сам заявник.
З огляду на спірний характер фактичних обставин справи та суперечливі версії подій, Суд вважає, що клопотання про допит запропонованого свідка та дослідження відеозаписів не були безпідставними, були достатньо обґрунтованими та могли обґрунтовано вважатися такими, що здатні пролити додаткове світло на послідовність подій, а відтак були релевантними для предмета обвинувачення.
Щодо другого елемента тесту, Суд зазначає, що Національний суд відхилив клопотання про витребування відеозаписів, лише зазначивши, що фактичні обставини вже були встановлені на підставі доказів, досліджених під час судового засідання. Незважаючи на вказівку апеляційного суду розглянути це питання, суд першої інстанції повторив те саме обґрунтування без будь-яких додаткових пояснень, а також відмовив у допиті запропонованого свідка.
Лише під час повторного апеляційного розгляду апеляційний суд зазначив, що свідок не міг чути висловлювання, які нібито були адресовані працівникам поліції, оскільки він не перебував разом із заявником або в безпосередній близькості до працівників поліції, а відеозаписи не мали значення для справи.
Такий висновок, як видається, ґрунтувався на припущенні, що заявник пересувався сам. Однак навіть якщо це було так, це не виключало можливості того, що випадковий перехожий міг бачити або чути те, що відбувалося. Навіть якщо відеозаписи не могли зафіксувати словесний обмін, який нібито мав місце, вони все одно могли допомогти національним судам оцінити просторову конфігурацію події, взаємне розташування її учасників та правдоподібність конкуруючих версій подій.
Крім того, Суду очевидно, що сторона захисту посилалася на запропоновані докази з метою з’ясування послідовності подій загалом, а не виключно можливого словесного обміну. Відмовляючи у допиті свідка та витребуванні відеозаписів, національні суди не здійснили жодної змістовної оцінки доказового значення запропонованих доказів, обмежившись припущеннями, які прямо не досліджувалися під час провадження.
З огляду на викладене не можна вважати, що національні суди навели належні та релевантні підстави для відхилення зазначених клопотань.
Щодо третього елемента тесту, Суд зазначає, що засудження заявника ґрунтувалося переважно на показаннях працівника поліції, який здійснив його затримання, а вирішення справи фактично залежало від оцінки достовірності його показань у порівнянні з показаннями самого заявника. За таких обставин відмова у допиті свідка сторони захисту, який міг надати альтернативну версію подій, у поєднанні з відмовою витребувати об’єктивні відеодокази, істотно обмежила можливість сторони захисту ефективно поставити під сумнів версію обвинувачення.
У сукупності такі відмови позбавили національні суди потенційно вирішальних доказів для встановлення фактичних обставин справи та перешкодили стороні захисту ефективно спростувати позицію обвинувачення.
Відтак ЄСПЛ дійшов висновку, що національні суди не здійснили справжньої оцінки релевантності запропонованих доказів і не навели достатніх підстав для відмови у їх витребуванні та дослідженні, чим порушили пункт 1 та підпункт «d» пункту 3 статті 6 Конвенції.
Суд постановив, що Сербія має виплатити пану Іскреновичу 3 600 євро як компенсацію моральної шкоди.
