ЄСПЛ встановив порушення статті 5 Конвенції в українському законодавстві, яке не забезпечувало належних гарантій від свавільного позбавлення свободи осіб із психічними розладами в закладах примусового лікування.
5 червня 2026 року ЄСПЛ ухвалив фінальне рішення у справі KAGANOVSKYY v. UKRAINE (No. 2), що стосується утримання заявника у психоневрологічному інтернаті та відсутності засобів судового перегляду цього утримання.
Заявник мав тривалу історію психіатричних захворювань, зокрема параноїдальної шизофренії. У зв’язку з психічним захворюванням у 1986 році йому було встановлено інвалідність. Згідно з наявною медичною документацією, стан його психічного здоров’я з часом погіршувався, що призводило до неодноразових госпіталізацій, втрати роботи, сім’ї та житла. Заявник зловживав алкоголем та поводився безвідповідально у фінансових питаннях, зокрема брав кредити та грав на позичені кошти. За наявною інформацією, у травні 2012 року він намагався вчинити самогубство на станції метро.
У червні 2012 року заявник пройшов психіатричне обстеження, за результатами якого 11 вересня 2012 року районний суд у місті Києві встановив, що він не був здатний усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Заявника було визнано недієздатним.
Із серпня 2013 року заявникові було призначено опікуна: спочатку його батька, а з травня 2015 року - його брата.
6 серпня 2014 року на підставі письмової заяви його опікуна та направлення Департаменту соціальної політики Київської міської державної адміністрації заявника було поміщено до Київського психоневрологічного інтернату.
Згідно з наявною інформацією, хоча заявника ніколи формально не просили надати згоду на його поміщення до інтернату, він не заперечував проти цього. Він проживав у житловому корпусі установи, мав свободу пересування в межах її території та отримував дозвіл адміністрації періодично залишати установу. Хоча для виходу за межі території йому був необхідний дозвіл, спочатку заявник вважав, що його перебування в інтернаті є добровільним.
У 2016 році, вважаючи, що стан його психічного здоров’я покращився, пан Кагановський звернувся до свого опікуна та органів опіки і піклування з проханням вжити заходів для поновлення його цивільної дієздатності. Не отримавши відповіді, у 2017 році за допомогою адвокатів Української Гельсінської спілки з прав людини він звернувся до національного суду з вимогою поновити його цивільну дієздатність. Він стверджував, що приблизно 1 квітня 2017 року працівники установи повідомили йому про заборону залишати її територію, і що йому не дозволяли залишати установу до кінця червня 2018 року.
Упродовж 2017 року брат пана Кагановського звертався до адміністрації будинку-інтернату з письмовими вказівками заборонити йому залишати територію установи та приймати будь-яких відвідувачів, у тому числі адвокатів УГСПЛ, якщо сам брат не був присутній.
У період з 27 червня по 6 липня 2017 року заявника утримували у відділенні з посиленим наглядом. Після його повернення до житлового корпусу, заборона залишати територію установи продовжувала діяти.
13 жовтня 2017 року адвокати УГСПЛ звернулися до поліції із заявою про вчинення кримінального правопорушення. Вони, зокрема, повідомили про триваюче незаконне позбавлення заявника свободи адміністрацією інтернату, яке, за їхніми твердженнями, розпочалося приблизно 1 квітня 2017 року. Заявник був змушений залишатися на території установи, не міг вільно підтримувати зв’язок із зовнішнім світом та відвідувати церкву.
16 листопада 2017 року двоє адвокатів УГСПЛ відвідали заявника, щоб доставити його на судове засідання у провадженні щодо поновлення його дієздатності. Директор інтернату пан С. підтвердив, що заявникові не дозволено залишати територію установи, пославшись на письмові вказівки його опікуна та на відсутність, на його думку, правових підстав для невиконання цих вказівок.
Під час іншої розмови з адвокатами через огорожу заявник повідомив, що йому не дозволяють залишати установу. Він висловив бажання пройти незалежне психіатричне обстеження, щоб підтвердити покращення свого психічного стану, а також повідомив про тиск з боку опікуна, спрямований на те, щоб змусити його відмовитися від провадження щодо поновлення дієздатності.
12 грудня 2017 року Оболонське районне управління поліції в місті Києві розпочало кримінальне провадження за заявою адвокатів УГСПЛ. У межах розслідування адміністрація інтернату підтвердила, що опікун заборонив організовувати зустрічі заявника з третіми особами без його присутності. Водночас адміністрація зазначила, що стан здоров’я заявника протягом перебування в інтернаті не покращився, пославшись на психіатричне обстеження 2016 року. Інформації про належну перевірку тверджень заявника щодо незаконного позбавлення свободи, а також про допит заявника, його опікуна чи відповідальної особи з адміністрації немає. Поточний статус кримінального провадження невідомий.
18 грудня 2017 року заявник повідомив Апеляційному суду міста Києва, що не може залишити інтернат через встановлену адміністрацією заборону. 15 серпня 2018 року Верховний Суд послався на його твердження про неможливість брати участь у судових засіданнях з цієї ж причини. За твердженнями заявника, заборона діяла до 27 червня 2018 року, після чого йому дозволили залишати інтернат тричі на тиждень, а з 15 липня 2018 року - щодня до трьох годин.
7 та 29 серпня 2018 року адвокати заявника звернулися до адміністрації інтернату, щодо підтвердження заборони залишати установу та її правових підстав, однак 16 серпня та 7 вересня адміністрація інтернату відмовило, не визнавши повноважень адвокатів УГСПЛ діяти від імені заявника.
У межах провадження щодо поновлення дієздатності заявник неодноразово порушував питання про неможливість залишати установу. Після кількох переглядів його клопотання, зокрема через первісну відмову національних судів надати йому можливість самостійно порушити цивільне провадження без згоди опікуна.
28 травня 2019 року районний суд у місті Києві постановив провести щодо заявника стаціонарне психіатричне обстеження для встановлення його здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Інформації про те, чи було таке обстеження фактично проведено, немає.
25 грудня 2019 року заявник помер.
Після смерті заявника, 17 березня 2021 року цивільне провадження щодо поновлення його дієздатності було припинено. У зв’язку з цим, уряд посилався на відсутність двох представників УГСПЛ процесуальної правоздатності (locus standi) на здійснення представлення заявника в справі та просив припинити розгляд.
Європейський суд з прав людини продовжив розгляд справи з огляду на те, що ця справа стосувалася питань, які виходили за межі конкретної заяви та становили питання загального інтересу. З огляду на вразливість осіб, які перебувають у психоневрологічних установах, а також на те, що відповідне національне законодавство не було змінено, Суд дійшов висновку, що повага до прав людини вимагала продовження розгляду цієї справи.
Водночас, Суд зазначив, що справи щодо прав людини, які розглядаються Судом, загалом мають також моральний аспект, який необхідно враховувати під час вирішення питання про те, чи слід продовжувати розгляд заяви після смерті заявника. Це особливо стосується випадків, коли основне питання, порушене у справі, виходить за межі особи та інтересів заявника.
За таких обставин ЄСПЛ вважає, що немає необхідності розглядати питання щодо процесуальної правоздатності УГСПЛ у провадженні перед ним, оскільки повага до прав людини, як вони визначені Конвенцією та протоколами до неї, вимагає від нього продовжити розгляд заяви відповідно до останнього речення пункту 1 статті 37 Конвенції.
1. Під час розгляду справи по суті, Суд зазначає, що Уряд не навів жодних допустимих підстав для позбавлення заявника свободи. Оскільки позбавлення свободи мало місце у контексті психічного захворювання заявника, Суд оцінить, чи було його тримання під вартою виправданим відповідно до підпункту «e» пункту 1 статті 5 Конвенції.
Суд сформулював три мінімальні умови для законного тримання особи під вартою на підставі психічного розладу відповідно до підпункту «e» пункту 1 статті 5 Конвенції: має бути достовірно встановлено, що особа має психічний розлад (тобто наявність психічного розладу має бути встановлена компетентним органом на підставі об’єктивної медичної експертизи); психічний розлад має бути такого характеру або ступеня, який обумовлює необхідність примусового поміщення особи; і правомірність подальшого тримання має залежати від збереження такого розладу.
Крім того, позбавлення свободи не може вважатися «законним» у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції, якщо національна процедура не забезпечує достатніх гарантій від свавілля.
Переходячи до розгляду цієї справи, Суд, насамперед зазначає, що щодо позбавлення заявника свободи ніколи не було винесено жодного офіційного рішення. На думку Суду, відсутність такого рішення мала залишити заявника у стані невизначеності щодо правової підстави його тримання, що є несумісним із принципами юридичної визначеності та захисту від свавілля, які пронизують усю Конвенцію та принцип верховенства права.
Наведених міркувань було б достатньо для того, щоб Суд встановив порушення статті 5 § 1 Конвенції. Водночас, за обставин цієї справи Суд вважає за необхідне також розглянути інші аспекти необхідного захисту від свавілля.
У цьому зв’язку Суд зазначає, що перебування заявника в інтернаті ґрунтувалося на згоді та вказівках, наданих його законним опікуном, який, як передбачалося, діяв від його імені. З точки зору національного законодавства заявник, таким чином, вважався таким, що перебуває у соціальній установі добровільно, а вимоги щодо примусової госпіталізації – такі як обов’язкове рішення суду - не застосовувалося.
У результаті заявник був de facto позбавлений свободи в психоневрологічному інтернаті виключно на підставі згоди та вказівок, наданих його опікуном.
Суд раніше визнавав тенденцію у міжнародних стандартах щодо вимоги супроводжувати тримання недієздатних осіб відповідними процесуальними гарантіями, а саме судовим дозволом. Зокрема, піддання судовому контролю згоди опікуна на позбавлення його підопічного свободи автоматично або на вимогу самого підопічного чи іншої належної особи - на думку Суду, могло б забезпечити належну гарантію від свавілля. Необхідність судового дозволу у справах, що стосуються позбавлення свободи недієздатних осіб, хоча й у контексті їх госпіталізації до психіатричних лікарень, також була визнана Конституційним Судом України.
Проте, відповідно до українського законодавства на відповідний час такі гарантії заявникові не були доступні, і, незважаючи на рекомендації Європейського комітету з питань запобігання катувань, відповідна законодавча база залишається незмінною і дотепер.
Суд також не може не зазначити, що фактичне позбавлення заявника свободи майже збіглося в часі з його спробами поновити свою цивільну дієздатність. Хоча Суд не може робити припущень щодо того, чи було, як стверджував заявник, його тримання фактично спрямоване на перешкоджання цим спробам, він водночас зазначає, що не було доведено існування жодних інших підстав, зокрема медичного характеру, які виправдовували б позбавлення заявника свободи у відповідний період.
У цьому зв’язку Суд посилається на відповідні положення національного законодавства, згідно з якими соціальні установи були зобов’язані проводити психіатричне обстеження своїх мешканців щонайменше один раз на рік для визначення того, чи є необхідним їх подальше перебування у таких установах. Однак у цій справі Уряд не повідомив Суду про проведення щодо заявника будь-яких психіатричних обстежень протягом 2017–2018 років, під час яких розглядалося б питання про необхідність його подальшого перебування в інтернаті. За відсутності таких обстежень Суд не може встановити, чи був психічний розлад заявника у відповідний період такого характеру або ступеня, який обумовлював необхідність примусового поміщення відповідно до мінімальних умов для законного тримання особи під вартою на підставі психічного розладу.
Отже, Суд вважає, що позбавлення заявника свободи не було законним, оскільки воно не супроводжувалося достатніми гарантіями від свавілля та не підпадало під дію підпункту «e» пункту 1 статті 5 Конвенції.
2. Крім того, Суд зазначає, що у цій справі національні суди на жодному етапі та жодним чином не брали участі у прийнятті рішення щодо тримання заявника. Як підкреслюється у відповідних звітах міжнародних органів, українське законодавство не передбачає автоматичного судового перегляду поміщення до соціальної установи у ситуаціях, подібних до тієї, що склалася щодо заявника. Такий перегляд також не може бути ініційований відповідною особою.
Така ситуація разюче відрізняється від становища осіб, які перебувають у психіатричних лікарнях та можуть ініціювати судовий перегляд законності їхнього тримання відповідно до положень Закону України «Про психіатричну допомогу». Хоча Суд не уповноважений визначати, яка саме система судового перегляду у цій сфері була б найкращою або найбільш належною, він не вбачає жодного виправдання для позбавлення мешканців психоневрологічних установ аналогічних судових гарантій. Аналогічні занепокоєння також висловлювив Європейський комітет з питань запобігання катувань.
Щодо перевірки, проведеної органами прокуратури та/або поліції, на яку посилався Уряд у своєму запереченні щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту, Суд раніше встановив, що такі перевірки не можуть розглядатися як судовий перегляд, що відповідає вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції. У будь-якому разі, всупереч твердженням Уряду, видається, що 13 жовтня 2017 року заявник через своїх адвокатів подав до поліції кримінальну заяву, в якій прямо зазначалося, що він незаконно позбавлений свободи в інтернаті. Хоча кримінальне провадження було розпочато, воно не призвело ані до судового перегляду законності позбавлення заявника свободи, ані до його звільнення.
Насамкінець Суд зазначає, що Уряд не вказав на жоден конкретний національний засіб юридичного захисту, який міг би надати заявникові, як особі, позбавленій цивільної дієздатності, безпосередню можливість оскаржити законність його тримання в установі. Хоча стаття 24 Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачала рішення суду як одну з підстав, на яких недієздатна особа могла бути звільнена із соціальної установи, вона не встановлювала чіткого механізму ініціювання провадження з цією метою. Уряд також не пояснив, яким чином цей механізм, якщо він дійсно існував у законодавстві, функціонував на практиці.
З огляду на викладене Суд відхиляє заперечення Уряду щодо нібито невичерпання заявником національних засобів юридичного захисту, яке раніше було приєднано до розгляду справи по суті, та встановлює, що мало місце порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.
3. Практику Суду за пунктом 5 статті 5 Конвенції щодо права на компенсацію у випадках, коли позбавлення свободи було здійснено всупереч гарантіям, закріпленим у статті 5 Конвенції, узагальнено у справі Stanev v. Bulgaria.
Суд зазначає, що право на компенсацію відповідно до пункту 5 статті 5 Конвенції не було забезпечене українською правовою системою, зокрема у випадках, коли національні органи не встановили окремо факт незаконного позбавлення свободи.
У цій справі, з огляду на відсутність окремого висновку національних органів про незаконність позбавлення заявника свободи в інтернаті, Суд не вбачає підстав для іншого висновку, як визнати, відповідно порушення пункту пункту 5 статті 5 Конвенції.
Заявник не подав вимоги щодо справедливої компенсації. Відповідно, Суд вважає, що немає підстав присуджувати йому будь-яку суму в цьому зв’язку.
За результатами розгляду справи, Європейський суд з прав людини:
- Постановив одноголосно продовжити розгляд заяви відповідно до пункту 1 статті 37 Конвенції в його заключній частині;
- Оголосив одноголосно заяву прийнятною;
- Постановив одноголосно, що мало місце порушення статті 5 § 1 Конвенції;
- Постановив одноголосно, що мало місце порушення статті 5 § 4 Конвенції;
- Постановив одноголосно, що мало місце порушення статті 5 § 5 Конвенції.
