Особа обвинувачувався у тому, що 16 липня 2020 року він умисно спричинив легкі тілесні ушкодження іншій особі шляхом наїзду на ногу автомобілем.
Суд першої інстанції виправдав особу за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення,а апеляційний суд оскарженою ухвалою залишив вирок без змін.
Суди визнали доведеним, що 16 липня 2020 року близько 08:40 особа на автомобілі Аudi разом з неповнолітнім сином рухався вулицею Обухівське шосе у с. Ходосівка Київської області в напрямку м. Києва. Коли він зупинився на світлофорі, його наздогнала група велосипедистів, які оточили автомобіль, почали стукати по кузову та вікнам, намагалися відкрити двері та вивернули дзеркало заднього виду. Двоє з групи, заблокували рух автомобіля, ставши на велосипедах перед його переднім бампером. Через кілька секунд автомобіль здійснив короткий рух вперед і зупинився, після чого обидва велосипедисти впали. Після цього водій максимально повернув колеса вліво і, об`їхавши велосипедистів, залишив місце події.
Суди встановили, що особа порушив Правила дорожнього руху, оскільки перед початком маневру не переконався, що це буде безпечним і не створить загрози іншим учасникам руху і що внаслідок цих дій інша особа отримала легкі тілесні ушкодження.
У той же час вони вважали, що обвинувачений не мав умислу завдати тілесних ушкоджень потерпілому, а тому його діяння не містить складу інкримінованого злочину.
Верховний Суд зазначає, що суди попередніх інстанцій встановили, що обвинувачений порушив правила дорожнього руху, в результаті чого потерпілий отримав легкі тілесні ушкодження.
Однак центральним питанням у цій справі було встановлення змісту суб`єктивної сторони діяння обвинуваченого. Судам необхідно було з`ясувати, керувався водій наміром травмувати потерпілого чи наїзд на ногу став необережним наслідком маневру, який порушив правила безпечного водіння.
Для визнання особи винуватою за частиною 1 статті 125 КК сторона обвинувачення має довести поза розумним сумнівом, що умисел обвинуваченого був спрямований саме на спричинення тілесних ушкоджень. Кримінальний закон у цьому випадку вимагає чіткого підтвердження, що особа бажала або свідомо допускала настання шкоди здоров`ю іншої людини.
Тому сам по собі висновок про порушення правил дорожнього руху не може автоматично слугувати доказом умислу на заподіяння наслідків такого порушення, у тому числі тілесних ушкоджень.
Колегія суддів Верховного Суду наголошує на принциповій правовій різниці між суб`єктивною стороною порушення правил дорожнього руху та умисного злочину проти особи. За своєю правовою природою недотримання правил безпеки руху є необережним діянням, де ставлення водія до можливих наслідків характеризується самовпевненістю або недбалістю, а не умислом.
Спроба обвинувачення кваліфікувати дорожній інцидент за статтею 125 КК лише на тій підставі, що водій розпочав рух без належної обачності, є неприпустимим розширенням меж кримінального закону.
Ті докази, які суди першої та апеляційної інстанцій помилково визнали недопустимими, позбавлені будь-якого значення для визначення наявності чи відсутності умислу обвинуваченого. Вони лише фіксували зовнішні технічні та медичні наслідки події, які сторони не заперечують, але не здатні спростувати висновок судів щодо недоведеності умислу на спричинення тілесних ушкоджень.
Колегія суддів відхиляє також доводи прокурора та представника потерпілого, які стосуються преюдиційного значення рішень у справі про адміністративне правопорушення щодо відсутності стану крайньої необхідності в цій ситуації. Крайня необхідність як обставина, що виключає кримінальну протиправність діяння, має значення виключно тоді, коли суд встановив, що особа діяла з умислом на заподіяння шкоди. Оскільки суди не визнали доведеність такого умислу, обговорення питання про наявність ситуації крайньої необхідності не має сенсу.
Постанова ККС ВС 18 червня 2026 року, справа № 369/16593/20, провадження № 51-3213 км 25.
