Друга світова війна була найнебезпечнішим і найбільш руйнівним конфліктом в історії людства. У цій війні різною мірою брали участь 62 з 74 формально незалежних держав і самоврядних державних утворень, що існували на той час. У країнах-учасницях Другої світової війни мешкало понад 80% населення земної кулі, яке тоді становило 1,7 млрд осіб. Військові дії велися на території 40 держав у Європі, Азії, Африці, на просторах Атлантичного і Тихого океанів.
Зрозуміло, роль різних учасників у світовій війні була не пропорційною за ступенем їхньої залученості, обсягом докладених зусиль і понесених втрат. Тому не дивно, що полеміка щодо ролі та внеску основних учасників Другої світової війни у забезпечення перемоги над фашизмом продовжується досі, відбиваючи різні концепції формування національної пам'яті та відмінності у тлумаченні історичних подій.
Другою важливою обставиною є офіційно прийняте в різних країнах трактування етапів війни і визначення хронологічних рамок історичних подій: коли почалася Друга світова війна, в чому полягали її політичні та економічні передумови, коли і як сталося сплетення в одному потоці окремих регіональних конфліктів, як співвідносяться роль і значення окремих театрів воєнних дій, коли закінчилася війна і в чому полягає символічне значення дат, які позначають початок і офіційне завершення війни.
Другій світовій війні передував ряд локальних воєн і конфліктів у Європі, Азії та Африці, у ході яких формувалися передумови загострення конфронтації та складалися контури майбутніх союзів та коаліцій. На початку 1930-х років виник осередок війни у Східній Азії, викликаний японською окупацією Маньчжурії (1931 р.). Невдовзі за цим послідувала повномасштабна агресія проти Китайської республіки, яку Японія розпочала 7 липня 1937 р.
Переоцінка концепції новітньої історії Китаю
У сучасній китайській історіографії події 1931-1945 років сприймаються як взаємозалежні елементи єдиного процесу. Вони включають два цілком логічні та обґрунтовані періоди – локальну «антияпонську війну» 1931-1937 рр. і «всекитайську антияпонську війну» 1937-1945 рр., які нерозривно пов'язані між собою, оскільки відбивають різні етапи японської військової експансії з метою анексії територій, колонізації та економічного поневолення країни.
У західній історіографії до зазначених подій найчастіше застосовують терміни «японсько-китайська війна 1937-1945 років» або друга японсько-китайська війна (у порівнянні з першою японсько-китайською війною 1894-1895 років). З погляду китайської традиції, цей період розглядається насамперед як багаторічна Війна опору китайського народу японської агресії та японського мілітаризму, яка була важливою складовою «світової антифашистської війни» та головним сухопутним театром воєнних дій в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.
В сучасному світі ідеологічна інтерпретація історії – метод цілком типовий і поширений. Багато політичних лідерів використовують стереотипи національної пам'яті з метою формування архетипів масової свідомості та впливу на суспільні настрої. Потреба у переоцінці історичного минулого зумовлена змінами у міжнародних процесах, еволюцією ідеологічних переваг влади, успіхами чи невдачами в економічному та політичному розвитку окремих країн.
Цілком закономірно та логічно, що досвід розвитку КНР після Другої світової війни не міг не вплинути на оцінку її характеру та значення подій на різних театрах збройного протистояння.
Протягом тривалого часу меморіальні дати, пов'язані з Другою світовою війною, відзначалися у КНР досить скромно. Багато в чому це пояснювалося ідеологічними, політичними та військовими протиріччями між Компартією та Гомінданом, відносини між якими в період 1937-1945 років коливалися в діапазоні між відкритою ворожістю та помірною співпрацею, до якої їх закликали уряди країн-союзників, включаючи СРСР та США. У війні з японськими окупаційними військами та колабораціоністами брали участь і військові формування, сформовані під керівництвом КПК, і урядові війська Народно-революційної армії Китаю, які підпорядковувалися владі Чан Кайші. У 1937-1940 pp. військові контингенти цих структур координували дії проти японських військ, однак згодом військове співробітництво було розірвано, внаслідок чого збройні формування КПК перейшли до партизанських методів боротьби.
9 вересня 1945 р. капітуляцію японських військ у Китаї приймав Хе Інцинь – представник уряду Чан Кайши, що входив до складу Командування союзних військ у Китаї, створеного в 1943 р. для координації дій американських і китайських військ у регіоні Південно-Східної Азії (т. зв. Китайська воєнна зона включала також В’єтнам, Бірму і Таїланд).
Втім, після закінчення війни уряд партії Гоміндан довго утримувати владу не зміг. За підсумками громадянської війни 1946-1949 рр. уряд Чан Кайші зазнав поразки і був змушений евакуюватися на Тайвань. У післявоєнний період конфлікт між Компартією Китаю і Гомінданом суттєво впливав на оцінку історичних подій 1937-1945 рр., в яких офіційна китайська історіографія наголошувала переважно на внутрішньополітичних аспектах, у яких роль Гоміндану однозначно представлялася у вкрай непривабливому світлі. Оцінки подій періоду Другої світової війни почали переглядати лише на початку 2010-х років з урахуванням визначних успіхів країни в розвитку сучасної економіки та утвердженням Китаю в ролі великої держави першого рівня. В нових умовах у рамках ретроспективного погляду на історичні події стало важливішим не стільки акцентувати увагу на давніх конфліктах з Гомінданом, претензіях до Чан Кайші, його оточення, корумпованого генералітету та чиновників, як систематизувати роль китайського народу в досягненні спільної перемоги над німецьким фашизмом і японським імперіалізмом. Цілком очевидно проглядалася зацікавленість керівництва КНР в обґрунтуванні оцінки історичного досвіду країни як єдиного процесу, в якому відновлення міжнародного престижу країни поєднується з антиімперіалістичною традицією, привабливою як для зміцнення національної єдності, так і закріплення лідерства у спільноті країн «Глобального Півдня».
Другим важливим чинником стала оновлена інтерпретація джерел та причин Другої світової війни, що дозволяє враховувати обставини та змістовні аспекти Війни опору китайського народу проти японської агресії. За оцінками китайських істориків масштаб театрів воєнних дій на просторі Євразії дозволяє розглядати СРСР і Китай як найважливіших учасників «всесвітнього антифашистського табору», на території яких відбувалися основні битви сухопутних армій. Враховуючи роль СРСР і Китаю, країни осі (Німеччина, Італія, Японія та їх союзники) розуміли, що світове панування вони зможуть встановити лише при досягненні двох умов: у Європі вони мають завдати поразки Радянському Союзу, а в Азії – Китаю.
В сучасному трактуванні Другої світової війни представлено й нове визначення фашизму як «продукту поєднання імперіалізму та феодального мілітаризму». Примітно, що таке визначення включає не лише оцінку державного устрою та ідеології Німеччини та Італії 1930-х – першої половини 1940-х рр., а й характеристику імперсько-націоналістичної Японії, що становила головну небезпеку для народів Азії та острівних територій на Тихому океані. З урахуванням цих особливостей в офіційних документах КНР Друга світова сприймається як «Світова антифашистська війна». Втім, враховуючи різноманіття визначень фашизму у світовій практиці та політичній літературі, запропоноване визначення є цілком прийнятним. Що стосується інших трактувань цього поняття, найбільш узагальненою є оцінка фашизму як ідеологічної моделі та форми політичного ладу, в яких виражені радикальна імперіалістична ідеологія, тоталітарні / авторитарні політичні практики, культ особи, мілітаризм, націоналізм, тотальне переслідування опозиції, контроль інформації, придушення прав і свобод людини.
Враховуючи загострення полеміки щодо дати початку та закінчення війни, державні органи влади КНР прийняли рішення затвердити День перемоги китайського народу в антияпонській війні як державне свято, яке відзначається 3 вересня – наступного дня після підписання Акту про капітуляцію Японії (2 вересня 1945 р.). Введення нового державного свята не означає претензії на зміну хронологічних дат війни, які застосовуються скоріше для зручності позначення та датування універсальних подій та фактів. Йдеться, скоріше, про бажання затвердити власний привабливий символ, що дозволяє вигідно представити внесок країни у досягнення спільної перемоги над ворогом, апелювати до підсумків мирного повоєнного врегулювання та посилити роль Китаю у формуванні нового світового порядку.
Китайські ЗМІ обґрунтовують ведення нової пам'ятної дати прагненням «зафіксувати» події 1937-1945 років у національній пам'яті китайців й «зробити їх джерелом сили великого відродження китайської нації». Перемога розглядається не лише як успішне завершення війни в таборі переможців, а й як ключовий момент в історії Китаю, що символізує перехід від занепаду до національного відродження, який незворотно змінив вектор історичного розвитку країни. Попередній період в історії Китаю характеризується як період занепаду та кризи, пов'язаної з імперіалістичним гнобленням, агресією великих держав та важкими випробуваннями народу. Своєю чергою, перемога у Війні опору визначається як відправна точка, що забезпечила відновлення сили, гідності та процвітання країни.
Голова КНР Сі Цзіньпін гранично ясно формулює нові акценти у сприйнятті підсумків Другої світової війни: «Велика перемога китайського народу у війні з Японією була для китайської нації історичним поворотним пунктом у процесі руху від занурення у глибоку кризу до великого відродження». Відтак перемога відновила статус Китаю як великої світової держави й відкрила «славні перспективи великого відродження китайської нації». (Промова на ювілейному урочистому заході з нагоди 70-річчя Перемоги у Війні опору китайського народу японським загарбникам та Світовій антифашистській війні, 3 вересня 2015 р.)
Підсумки війни для Китаю
Економічні підсумки війни 1937-1945 років були для Китаю вкрай важкими. Військові дії на китайському фронті тривали вісім років, а з урахуванням японської окупації Маньчжурії війна тривала 14 років. Військові руйнування та репресивні дії окупаційних військ паралізували роботу промисловості, призвели до деградації сільського господарства та інфраструктури. Китай відчував гостру нестачу продовольства, палива та інших необхідних ресурсів. Для задоволення потреб у продовольстві та ресурсах уряд Гоміндану розраховував на кредити, переважно з боку США. Однак іноземна допомога та обсяги військових поставок були явно недостатніми, що незабаром призвело до втрати контролю над більшою частиною території країни.
У той же час, дипломатичні підсумки Другої світової війни виявилися більш сприятливими щодо відновлення формальних атрибутів національного суверенітету і державної незалежності. Після нападу Японії на США Китай став учасником антигітлерівської коаліції. 9 грудня 1941 р. уряд Чан Кайші оголосив війну Німеччині та Італії, а 10 грудня – Японії. Хоча Японія вела активні військові дії проти Китайської Республіки з 1931 р., до того часу стан війни офіційно не був оголошений. 26 грудня 1941 р. було укладено договір про військовий союз між Китаєм, Великою Британією та США, який ознаменував припинення дії англо-японських союзницьких відносин.
1 січня 1942 р. представник китайського уряду, разом із лідерами США, Великобританії та послом СРСР, підписав Декларацію Об'єднаних Націй, в якій було сформульовано програму цілей та принципів держав, що брали участь у війні проти агресивного блоку Німеччини, Італії та Японії. Китай був визнаний учасником «великої четвірки» великих держав, які координували свої цілі в ході війни і в рамках повоєнного політичного врегулювання. 11 січня 1943 р. США і Велика Британія підписали документи про денонсацію нерівноправних договорів, нав'язаних ще імператорському Китаю.
Статус Китаю був підтверджений участю в Каїрській конференції в листопаді 1943 р., де обговорювалися плани війни та післявоєнного устрою в Тихоокеанському регіоні, а також у Потсдамській конференції в липні 1945 р. За підсумками Каїрської конференції 1943 р. Рузвельт і Черчилль визнали суверенітет Китаю над Маньчжурією, Формозою (Тайванем) і Пескадорськими островами (Пенхуледао). Рузвельт припускав, що після перемоги над Японією Китаю буде передано контроль над усім Французьким Індокитаєм, але Чан Кайші відмовився від цього.
У ході переговорів з СРСР було повністю підтверджено права Китаю на територію Внутрішньої Монголії, Сіньцзяна, колишні радянські залізничні активи в Маньчжурії та порти на Жовтому морі, проте СРСР не визнав права Китаю на Зовнішню Монголію, що входила до складу Китаю до 1921 р.
За підсумками війни 1937-1945 рр. Китай відновив суверенітет над своєю континентальною територією й домігся визнання прав на низку острівних архіпелагів. Однак оскільки внаслідок громадянської війни в країні виникли дві ворогуючі юрисдикції – КНР на континенті та Республіка Китай на Тайвані, програма національного об'єднання була ускладнена невизнанням КНР із боку Заходу та затяжним політичним конфліктом між комуністичним урядом у Пекіні з владою Тайваню.
Суттєві перешкоди виникли і з визнанням прав КНР на морські острови та архіпелаги Пенхуледао (Пескадорські острови), Сіша (Парасельські острови), Наньша (Спратлі) та Дунша (Пратас). Це питання розглядалося на конференції в Сан-Франциско (1951), за підсумками якої було підписано мирний договір з Японією. Від імені Китаю у конференції брав участь уряд Гоміндану (Республіки Китай на Тайвані), інтереси якого лобіювали США. За умовами мирного договору Японія відмовлялася від претензій на Тайвань, Пескадорські острови, Парасельські острови та архіпелаг Спратлі. Однак, договір не містив і визнання суверенітету Китаю над цими острівними територіями, що згодом стало приводом для висування претензій та численних територіальних суперечок.
Не менш важливим є й той факт, що після завершення Другої світової війни приналежність о. Тайвань Китаю вважалася законною і загальновизнаною, проте внаслідок гострих політичних протиріч влада Тайваню в категоричній формі відкидає пропозицію визнавати цю територію частиною єдиного китайського державного утворення. Водночас, обстоюючи концепцію «єдиного Китаю» за формулою одна країна – дві системи, державне керівництво КНР має цілком слушні підстави уважно і з повагою ставитися до результатів та досвіду Другої світової війни.
З погляду нинішніх можливостей та перспектив міжнародного впливу КНР, звернення до політичних підсумків Другої світової війни розглядається як стимул до більш активної ролі Китаю, прийняття на себе більшої відповідальності та зобов'язань у світовому співтоваристві. Апелюючи до країн «Глобального Півдня», керівництво КНР нагадує, що завершення Другої світової війни стало прологом деколонізації та піднесення нових незалежних держав. Для народів Азії, Африки та Латинської Америки повоєнний період став початком «нової ери», й тому перемога 1945 р. цілком варта того, щоб про неї не забували.
*****
Сергій Толстов
