Одним з наших нових імперативів є пріоритет військового обов’язку над правом на безпеку життя: відповідно до статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
За рік повномасштабного вторгнення наше законодавство змінилось, реагуючи на виклики часу. Поповнилась і практика його правозастосування.
Розглянемо приклади висновків українських судів щодо реалізації наших основних прав та обов’язків з урахуванням балансу публічних та приватних інтересів в умовах воєнного стану.
Пріоритет військового обов’язку над правом на відсрочку від призовом
10 січня 2023 року Львівський окружний адміністративний суд прийняв рішення у справі №380/11488/22 за позовом Гр. Y до Дрогобицького районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі – ТЦК та СП), військової частини № 1про визнання протиправним та скасування наказу начальника Дрогобицького районного ТЦК №87 від 19.03.2022 в частині його призову на військову службу під час мобілізації та направлення для проходження військової служби до військової частини (далі – ВЧ).
Відповідач-1, Дрогобицький ТЦК та СП позов не визнав, оскільки Гр. Y як до моменту призову позивача на військову службу під час мобілізації 19.03.2022, так і після цього призову жодних документів, що підтверджували б його право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, не надав, з відповідним рапортом/заявою до відповідача не звертався, тому Дрогобицький ТЦК та СП не мав правових підстав для надання позивачу відстрочки від призову на військову служби під час мобілізації.
Відповідач-2, ВЧ №1 позов не визнав і пояснив, що 19.03.2022 у ВЧ №_1 з Дрогобицького ТЦК та СП к ним прибув військовозобов`язаний Гр. Y, надав їм мобілізаційне розпорядження, поіменний список №19/03, тимчасове посвідчення військовозобов`язаного, видане Дрогобицьким ТЦК та СП 19.03.2022. На підставі цих документів командир ВЧ №_1 видав наказ №62 від 19.03.2022, відповідно до якого Гр. Y був зарахований до списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. Жодних підтверджуючих документів, які б вказували, що Гр. Y має право на відсрочку та не підлягає призову на військову службу, останній не представив.
В своїй відповіді на відзиви відповідачів позивач вказав, що заявляв їм про наявність у нього підстав для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації і просив направити запит до місця перебування особової справи Гр. Y для отримання відповідних документів.
ВЧ №_1 вказала на відсутність у позивача підтверджуючих документів на право на відстрочку від призову на військову службу, а Дрогобицький ТЦК та СП вказав, що Гр. Y не подавав заяви про надання йому відстрочки від призову за мобілізацією, а також повідомив, що в Дрогобицького ТЦК та СП відсутня особова справа позивача.
Судом були встановлені такі обставини справи:
- Гр. Y з 01.02.2016 працював в Державній установі «Інститут геронтології ім. Д.Ф. Чеботарьова Національної академії медичних наук України» на посаді старшого наукового співробітника відділу, має науковий ступінь кандидата біологічних наук.
- на початку березня 2022 року позивач «евакуювався» з Києва в Трускавець у зв`язку із бойовими діями поруч міста внаслідок агресії Російської Федерації;
- перед «евакуацією» не з'являвся за місцем військового обліку та не отримував дозволу на зміну місця проживання.
- 15.03.2022 Гр. Y прибув на реєстрацію до Дрогобицького ТЦК та СП, пояснив це тим, що ознайомився в ЗМІ із відповідним розпорядженням органів влади.
- в період з 15 по 18 березня 2022 року позивач проходив огляд на ВЛК. За результатами проходження військово-лікарської комісії 18.03.2022 Гр. Y визнаний таким, що придатний для проходження військової служби, що підтверджується довідкою військово-лікарської комісії №6991 від 18.03.2022.
- В цей період (з 15 по 18 березня 2022 року) Гр. Y не звертався із будь-якими заявами та/або рапортами до Дрогобицького ТЦК та СП (в т.ч. про надання йому відстрочки від призову), що підтверджується витягом з журналу реєстрації вхідної кореспонденції.
- Відповідно до оскаржуваного наказу №87 від 19.03.2022, Гр. Y призваний на військову службу за призовом під час мобілізації відповідно до Указу Президента України №69/2022 від 24.02.2022 у розпорядження ВЧ №_1.
- 19.03.2022 Гр. Y подав командиру роти рапорт, доповів про прийняття справ та посаді командира 2 взводу дегазації обмундирування 3 роти дегазації обмундирування 2 батальйону РХБ захисту та виконання службових обов`язків за посадою.
- Сторони визнають, що Гр. Y не звертався до ВЧ №_1 із рапортом про звільнення його з військової служби.
При прийнятті рішення суд вказав:
- під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки).
- згідно з ч.6 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» № 3543-XII громадянам, які перебувають на військовому обліку, з моменту оголошення мобілізації забороняється зміна місця проживання без дозволу посадової особи,
- статтею 23 № 3543-XII встановлено вичерпний перелік осіб, яким надається відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації та перелік осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, зокрема, це наукові і науково-педагогічні працівники закладів вищої та фахової передвищої освіти, наукових установ та організацій, які мають вчене звання та/або науковий ступінь, і педагогічні працівники закладів загальної середньої освіти, за умови що вони працюють відповідно у закладах вищої чи фахової передвищої освіти, наукових установах та організаціях, закладах загальної середньої освіти за основним місцем роботи не менш як на 0,75 ставки.
- Суд встановив, що Гр. Y з 01.02.2016 працював в Державній установі «Інститут геронтології ім. Д.Ф. Чеботарьова Національної академії медичних наук України» на посаді старшого наукового співробітника відділу, має науковий ступінь кандидата біологічних наук. Отже, позивач мав підстави для отримання відстрочки від призову за мобілізацією на підставі абзацу третього частини другої статті 22 Закону № 3543-ХІІ.
- Разом з тим, суд враховує, що не усі військовозобов`язані, що відповідно до закону мають право на відстрочку від призову, бажають цим правом скористатися. Отже, Гр. Y повинен був повідомити повноважну особу РТЦСК та СП про те, що не бажає бути призваним за мобілізацією та має право на відстрочку від призову, а також надати підтверджуючі документи.
- Долучені до матеріалів справи докази підтверджують, що у відповідачів не було інформації про те, що позивач мав підстави отримати відстрочку від призову за мобілізацією чи повідомляв їх про існування таких обставин і своє бажання отримати відстрочку від призову. Роботодавець видав довідку про посаду та статус позивача вже після його призову за мобілізацією, а позивач не надав суду доказів надання такої довідки відповідачам.
- з огляду на наявність у позивача вищої освіти, наукового ступеня, значного життєвого досвіду, він мав реальну можливість вчасно сповістити відповідача-1 про підстави для надання відстрочки від призову та бажання отримати таку відстрочку.
- відповідачі довели, а позивач визнає, що він не звертався з заявами/рапортами про існування таких обставин та підтвердження їх доказами як до, так і після прийняття оскаржених рішень, а також не просив звільнити його з військової служби.
В результаті суд дійшов висновку, що праву позивача не бути призваним (не підлягати призову) на військову службу під час мобілізації кореспондує його обов`язок дотримуватися правил військового обліку. Тобто позивач був зобов`язаний не змінювати місце фактичного проживання (перебування) з моменту оголошення мобілізації і у воєнний час не виїжджати з місця проживання без дозволу керівника Печерського районного в м. Києві ТЦК СП. Проте Гр. Y цих обов`язків не дотримався, в РЦКтаСП не прибув, а виїхав з Києва через високу ймовірність бойових дій в місті в напрямку, який вважав більш безпечним для себе.
Позивач також не надав суду доказів того, що його роботодавець вчасно надавав уповноваженим органам необхідну інформацію для планування і здійснення мобілізаційних заходів (довідка видана роботодавцем вже після прийняття оскаржених рішень).
З урахуванням наведених мотивів суд дійшов висновку, що внаслідок порушення позивачем правил військового обліку та його власної бездіяльності щодо надання відомостей про себе за новим місцем проживання відповідач-1 не володів і не міг володіти інформацією про те, що Гр. Y має визначені законом підстав та бажає бути звільненим від призову на військову службу під час мобілізації.
З огляду на це суд не встановив ознак протиправності наказу № 87 від 19.03.2022 в частині призову Гр. Y на військову службу, а також похідного наказу 62 від 19.03.2022, і відмовив в задоволенні його позову з мотивів безпідставності позовних вимог.
https://reyestr.court.gov.ua/Review/108535377
Пріоритет природного права особи на життя
Водночас наше законодавство, спрямоване на регулювання трудових відносин в умовах воєнного стану (зокрема, Закон України № 2136 - ІХ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану»), хоча і запровадило обмеження наших конституційних прав на працю та відпочинок, але продовжує захищати нас від незаконного звільнення, зокрема, за таке порушення трудової дисципліни, як прогул, якщо останній обумовлено поважними причинами.
Про це свідчить стала правозастосовча практика українських судів з підстав, передбачених п. 4 ст. 40 КЗпП України.
Цей пункт передбачає розірвання власником або уповноваженим ним органом трудового договору у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) саме «без поважних причин».
Ми вже писали про рішення від 04 серпня 2022 року Конотопського міськрайонного суду Сумської області, яким був задоволений позов інженера-технолога до держпідприємства «Конотопський авіаремонтний завод «Авіакон» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді.
Свої вимоги позивач, зокрема, мотивував тим, що:
- З метою збереження свого життя та життя своїх рідних, 17.04.2022 року він вимушений був виїхати до більш безпечного місця, а саме до м. Хемнітц, Німеччина;
- 22.04.2022 року він отримав вимогу надати пояснення щодо причин евакуації, які й протягом однієї години надав, вказуючи на наявність обставин, що загрожують його життю та життю родини. Також в цих поясненнях він звернувся з пропозицією виконувати свої обов`язки дистанційно, адже чинне законодавство про працю надає можливість працювати працівникам дистанційно згідно з ст. 60-2 КЗпП України (особливо, звісно, технологам, хімікам, лікарям… - прим. автора) та вказав про неможливість негайно вийти на роботу в зв`язку з евакуацією його та родини з території України на період військового стану.
- 23.04.2022 року він отримав електрону копію наказу про його звільнення, а неодноразові зустрічні його заяви відповідачем було проігноровано. В свою чергу, не знайшовши порозуміння з роботодавцем, прибувши у місце евакуації, втративши робоче місце та не маючи мотивів повернення в Україну, 27.04.2022 року змушений був стати на облік за місцем перебування.
Представник відповідача ТОВ «Конотопський авіаремонтний завод «Авіакон» проти позовних вимог заперечив в повному обсязі.
Визначаючи справедливий баланс між правом особи на безпечне для життя і здоров`я довкілля та правом на справедливий суд, Конотопський райсуд наголосив на пріоритет природного права особи на життя та безпечне довкілля, яке визнається усіма цивілізованими народами і націями та є загальним спадком європейської правової традиції, позитивний обов`язок щодо забезпечення якого на території України покладено на Державу Україна. Так, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 1 Конституції України).
Задовольняючи позов суд зазначив, що «невихід позивача на роботу внаслідок ведення воєнних дій та пов`язаних з ними обставин, не може мати наслідком звільнення за п. 4 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України за підставою «прогул».
Зазначене обумовлено необхідністю збереження життя та здоров`я таких працівників та їх сімей і вважається як відсутність на роботі з поважних причин, у такому випадку за працівниками зберігаються робоче місце та посада».
https://reyestr.court.gov.ua/Review/105698917
24 листопада 2022 року Сумський апеляційний суд розглянувши апеляційні скарги ТОВ «Конотопський авіаремонтний завод «Авіакон» на рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 04 серпня 2022 року та додаткове рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 12 жовтня 2022р. про компенсацію позивачу судових витрат і витрат на правничу допомогу у розмірі 12 500 грн., залишив дані рішення в силі, зазначивши, що:
- наявність на території України військового ставну та загрози життю та здоров`ю позивача та його родині через військову агресію Російської Федерації відносно України є поважною причиною відсутності позивача на роботі.
- позивач не мав реальної можливості повернутися із-за кордону у строки, визначені відповідачем, проте останній відмовився задовольнити заяву позивача та надати йому розумні строки для повернення до м. Конотоп та виходу на роботу при тому, що останньому для повернення на роботу необхідно перетнути кордони Німеччини і Польщі та подолати значну відстань від кордону України з Польщею до м. Конотоп по території країни, що враховуючи робочий час підприємства є фактично неможливим.
При цьому суд згадав, що завод «Авіакон» є оборонним підприємством, а «посадові особи підприємств, установ та організацій усіх форм власності, серед іншого, забезпечують виробництво оборонної продукції та постачання її за призначенням у встановлені строки та за визначеною номенклатурою, а також виконання робіт, надання послуг». https://reyestr.court.gov.ua/Review/107524599
Порівнюючи ці два приклади, можна лише сказати «це інше», а коментувати – тільки псувати.
