Якщо обвинувальний вирок ґрунтується на показаннях свідка, якого сторона захисту не мала можливості допитати, провадження підлягає особливо ретельній перевірці.
3 листопада 2026 року Європейський суд з прав людини ухвалив остаточне рішення у справі B.G. v. NORTH MACEDONIA.
Заявник проживає разом зі своїм повнолітнім сином, повнолітньою донькою С. та онукою К.
Онука заявника К. та десятирічна Е. товаришували, оскільки проживали по-сусідству.
3 серпня 2021 року о 9:00 батько E. подав до Міністерства внутрішніх справ заяву про вчинення сексуального насильства щодо неповнолітньої Е. Він заявив , що 1 серпня 2021 року близько 18:00 E. пішла до квартири K., щоб знайти її. Заявник повідомив дівчинці, що K. немає вдома, та запропонував зачекати на її повернення. Коли E. зайшла до квартири, заявник замкнув вхідні двері, запитав, чи є в неї хлопець, поцілував у щоку, пестив її ноги та поцікавився, чи має вона мобільний телефон, щоб вони могли підтримувати зв’язок і бути таємними друзями. E. почала плакати, після чого заявник дозволив їй піти, взявши з неї обіцянку нікому не розповідати про те, що сталося. Повернувшись додому, дівчинка була засмучена та розповіла родині про інцидент.
Того ж дня, 3 серпня 2021 року, десятирічну E. допитали у присутності прокурора, її батька, адвоката, представника Центру соціальної роботи та експерта-психіатра Ф. Під час допиту E. підтвердила викладену у заяві версію подій.
Того ж дня заявника затримали. За версією заявника, коли E. прийшла до їхнього будинку. Він вийшов на балкон і сказав їй, що K. ще не повернулася. Згодом E. повернулася та знову запитала про K., однак заявник відповів, що та досі відсутня. Він заперечив, що E. заходила до квартири, а також заперечив, що пестив або цілував її чи пропонував їй бути таємними друзями.
Того ж дня Міністерство подало до прокуратури заяву про вчинення заявником кримінального правопорушення.
4 серпня 2021 року прокурор розпочав розслідування щодо заявника за підозрою у вчиненні сексуального насильства щодо неповнолітньої.
Того ж дня заявник повторив свої показання перед прокурором. Починаючи з 4 серпня 2021 року заявник перебував під вартою до суду.
9 серпня 2021 року батько E. підтвердив прокурору, що дівчинка повернулася додому засмученою та розповіла про інцидент. Він також зазначив, що після цього E. відмовлялася обговорювати подію та нервувала, коли про неї згадували.
За результатами оцінювання експертної оцінки доктора Ф., показання дівчинки, надані батькові, прокурору та під час експертної бесіди, були послідовними й узгодженими. Вона не виявила мотивів для неправдивого обвинувачення чи ознак впливу родини та дійшла висновку про високу ймовірність правдивості показань. Водночас експерт рекомендувала не залучати E. до подальшого провадження через її вік і ризик повторного психологічного травмування.
Психіатр доктор M. встановив, що заявник (73 роки) мав психоорганічний синдром, який спричинив зниження пам’яті, критичного мислення та здатності повною мірою усвідомлювати наслідки своїх дій. Експерт також зазначив про відсутність педофільних схильностей і підтвердив, що заявник здатний брати участь у кримінальному провадженні. Додатково було рекомендовано лікування за місцем проживання.
Адвокат заявника залучив двох медичних експертів сторони захисту – докторів P. і K. Доктор P. погодився з висновками щодо істотного зниження когнітивних функцій заявника, але підтвердив його здатність брати участь у судовому розгляді та усвідомлювати неприпустимість інкримінованих дій. Водночас він рекомендував примусову госпіталізацію до закритого психіатричного закладу, зокрема з огляду на спільне проживання заявника з малолітньою онукою.
25 жовтня 2021 року прокурор виніс обвинувальний акт за ч.1 ст. 188 Кримінального кодексу Північної Македонії – сексуальне насильство над неповнолітніми. Серед доказів обвинувачення зазначався аудіовізуальний запис допиту E.
4 листопада 2021 року заявник заперечував проти обвинувального акту, стверджуючи, що обвинувачення ґрунтується виключно на сумнівних показаннях E. На випадок відхилення заперечення захист запропонував допитати доньку заявника С. та долучити медичний висновок доктора P. Водночас клопотання про допит E. у суді або постановлення їй письмових запитань захист не заявляв.
Під час першого судового розгляду заявник оскаржував допустимості та достовірності показань E., отриманих на досудовій стадії без участі сторони захисту. Попри заперечення захисту щодо недостатності доказів і неможливості допиту потерпілої, суд першої інстанції визнав заявника винним, а Апеляційний суд залишив вирок без змін.
30 листопада 2022 року Верховний суд скасував рішення судів першої та другої інстанції та повернув справу до суду першої інстанції, визнавши порушення прав на захист, оскільки запис свідчень Е., який мав вирішальне значення, не був належним чином представлений як доказ, оскільки його зміст не був описово занесений до протоколу судового засідання. Як наслідок, захист не мав можливості висловити свої зауваження щодо цього доказу, особливо з огляду на те, що він ставив під сумнів якість аудіовізуального запису.
3 березня 2023 року прокурор перекваліфікував обвинувачення відповідно до змін до Кримінального кодексу та висунув заявнику обвинувачення у сексуальному насильстві щодо особи, яка не досягла 15 років, за ч. 5 ст. 188 КК.
Попри неодноразові клопотання захисту про безпосередній допит дівчинки та виключення її показань із доказів, національні суди відмовили в їх задоволенні, посилаючись на необхідність захисту дитини від повторної віктимізації та можливість подання письмових запитань.
29 червня 2023 року суд першої інстанції визнав заявника винним у сексуальному насильстві щодо особи, яка не досягла 15 років, і призначив йому п’ять років позбавлення волі.
28 травня 2024 року Апеляційний суд залишив обвинувальний вирок без змін. Він зазначив, що захист не просив допитати E. під час першого розгляду справи, а відповідне клопотання заявив лише після її направлення на новий розгляд. Апеляційний суд також визнав допит E. таким, що відповідав вимогам законодавства щодо захисту дітей від повторної віктимізації, та наголосив, що її показання оцінювалися не окремо, а в сукупності з іншими доказами, зокрема показаннями батька й експертів.
16 жовтня 2024 року Верховний Суд відхилив клопотання та залишив рішення судів нижчих інстанцій без змін, погодившись із висновками Апеляційного суду про відсутність порушення права заявника на захист. Рішення було вручено заявнику 11 листопада 2024 року.
Заявник звернувся до Європейського суду з прав людини зі скаргою на порушення принципу рівності сторін та права на захист, стверджуючи, що його засудження ґрунтувалося переважно на неперевірених показаннях E., дитини, яка вважалася потерпілою, отриманих на досудовій стадії без участі сторони захисту. Він посилався на статтю 6 Конвенції.
ЄСПЛ, який самостійно визначає юридичну кваліфікацію фактів справи, беручи до уваги, що гарантії, передбачені пунктом 3(d) статті 6 Конвенції, становлять окремі аспекти права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 цієї статті, вважає за доцільне розглянути скаргу заявника у світлі пунктів 1 і 3(d) статті 6 Конвенції у їх сукупності.
Загальні принципи щодо права на забезпечення явки та допиту свідків обвинувачення викладені у рішеннях Великої Палати у справах Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom та Schatschaschwili. Нещодавно їх було повторно сформульовано у справі Vasile Pruteanu and Others v. Romania.
Відповідно до цих принципів, Суд насамперед має з’ясувати попереднє питання про те, чи існували поважні підстави для долучення до матеріалів справи показань свідка, який не з’явився до суду. При цьому слід враховувати, що за загальним правилом свідки мають давати показання під час судового розгляду, а для забезпечення їхньої явки необхідно вживати всіх розумних заходів.
У справах, де обвинувальний вирок ґрунтується виключно або вирішальною мірою на показаннях відсутніх свідків, Суд повинен піддавати провадження особливо ретельній перевірці. У кожному конкретному випадку питання полягає в тому, чи існують достатні врівноважуючі фактори, включаючи заходи, що дозволяють справедливо та належним чином оцінити надійність цих доказів. Ступінь необхідності врівноважуючих факторів для того, щоб судовий процес вважався справедливим, залежатиме від вагомості доказів відсутнього свідка. Чим важливіші докази, тим більшу вагу повинні мати врівноважуючі фактори, щоб судовий процес у цілому вважався справедливим.
У справі Schatschaschwili Суд визначив деякі врівноважуючі фактори, які здатних компенсувати перешкоди, з якими може зіткнутися захист внаслідок прийняття до розгляду показань свідка обвинувачення, який не присутній на судовому засіданні. До них належать такі: питання про те, чи підійшли національні суди з обережністю до показань відсутнього свідка; можливість відтворення під час судового розгляду відеозапису допиту відсутнього свідка на стадії розслідування; наявність у судовому розгляді підтверджувальних доказів, що підкріплюють відповідні показання свідка; можливість для сторони захисту опосередковано поставити свідкові власні запитання; а також можливість для заявника або захисника допитати свідка на стадії досудового розслідування.
Суд також повинен враховувати особливості кримінальних проваджень щодо статевих злочинів. Такі провадження часто сприймаються потерпілою особою як тяжке випробування, зокрема коли остання всупереч власній волі змушена безпосередньо стикатися з обвинуваченим. Ці особливості є ще більш вираженими у справах за участю неповнолітніх. Під час оцінки питання про те, чи було забезпечено обвинуваченому справедливий судовий розгляд у таких провадженнях, необхідно брати до уваги право ймовірної потерпілої особи на повагу до її приватного життя.
Відтак Суд визнає, що у кримінальних провадженнях щодо сексуального насильства можуть вживатися певні заходи з метою захисту потерпілої особи. Зокрема, у таких справах підпункт «d» пункту 3 статті 6 Конвенції не може тлумачитися як такий, що обов’язково вимагає, щоб запитання ставилися безпосередньо обвинуваченим або його чи її захисником шляхом перехресного допиту чи в інший спосіб. Водночас має бути забезпечена можливість узгодити заходи, вжиті з метою захисту потерпілої особи, з належним та ефективним здійсненням прав сторони захисту.
Насамперед Суд зазначає, що заявника було засуджено за обвинуваченням у сексуальному насильстві щодо E., якій на момент події було десять років і яка була подругою онуки заявника. Невдовзі після того, як батько E. подав заяву про вчинення кримінального правопорушення, вказавши заявника як особу, яка, ймовірно, його вчинила, органи влади організували допит дівчинки. E. ставили запитання у присутності прокурора, її батька, адвоката, представника Центру соціальної роботи та експерта-психіатра доктора Ф.. Допит було зафіксовано за допомогою аудіовізуального запису. Через кілька годин після допиту E. заявника було затримано поліцією. Його не повідомили про допит E., який відбувся за його відсутності та без участі його адвоката.
Хоча жодна зі сторін не включила E. до переліку свідків, яких вона мала намір допитати під час судового розгляду, запис її показань було зазначено як доказ в обвинувальному акті. Згодом його долучили до матеріалів справи та дослідили під час судового розгляду, а також поклали в основу обвинувального вироку щодо заявника. У цьому зв’язку Суд зауважує, що відповідне національне законодавство як спеціальний захід захисту дітей, які постраждали від сексуального насильства, у виняткових випадках допускало використання як доказу запису їхніх заяв або допитів. Як пояснив Апеляційний суд, метою цих положень було забезпечення захисту потерпілої особи.
Суд також зауважує, що експертний висновок, призначений прокурором та підготовлений доктором Ф. на досудовій стадії, містив рекомендацію не залучати E. до подальшої участі у кримінальному провадженні. Після направлення справи на новий розгляд суд першої інстанції на засіданні 29 травня 2023 року відмовив у задоволенні клопотання сторони захисту про допит E. під час судового розгляду, посилаючись на її малий вік, статус потерпілої дитини та те, що клопотання було подано на пізній стадії провадження.
Суд зазначає, що, відмовляючи у задоволенні клопотання сторони захисту про допит E. під час судового розгляду, суд першої інстанції прямо не посилався ані на експертний висновок доктора Ф., складений на досудовій стадії, ані на будь-яку іншу експертну оцінку.
Водночас Суд зауважує, що Апеляційний суд наголосив на необхідності захисту вразливих свідків, таких як E., та послався на мету запобігання їхній повторній віктимізації під час судового розгляду. З огляду на необхідність вживати спеціальних заходів для захисту неповнолітніх потерпілих у кримінальних провадженнях щодо сексуальних правопорушень, Суд може визнати, що в цій справі існували поважні підстави для відмови від допиту E. під час судового розгляду та долучення до матеріалів справи запису її допиту, проведеного на досудовій стадії.
У цій справі Верховний Суд під час першого розгляду справи дійшов висновку, що показання E. становили вирішальний доказ, на якому ґрунтувалося засудження заявника. Під час другого розгляду справи він не надав оцінки доказовій вазі цих показань. Суд не вбачає підстав відступати від оцінки, наданої Верховним Судом під час першого розгляду справи, оскільки всі інші свідки, допитані під час судового розгляду, не мали безпосередніх відомостей про обставини, які є предметом розгляду, а лише свідчили про те, що їм розповіла E.
Суду залишається визначити, чи існували достатні врівноважуючі фактори, здатні компенсувати обмеження, яких зазнала сторона захисту внаслідок долучення до матеріалів справи показань E., яку не було допитано під час судового розгляду. Суд повторює, що у випадках, коли, як і в цій справі, обвинувальний вирок вирішальною мірою ґрунтується на показаннях свідка, якого сторона захисту не мала можливості допитати, провадження підлягає особливо ретельній перевірці.
Насамперед Суд зазначає, що відповідно до національного законодавства за обставин, подібних до тих, що склалися в цій справі, допит потерпілої особи міг проводитися за допомогою аудіовізуальної трансляції без присутності сторін, причому вразлива потерпіла особа не повинна була безпосередньо контактувати з обвинуваченим. У таких випадках захисник та інші особи, які мали право ставити запитання, повинні були робити це через орган, що здійснював провадження, психолога, соціального працівника або інших експертів. Аудіовізуальний запис допиту потерпілої особи міг використовуватися як доказ під час судового розгляду, а повторний допит допускався лише у виняткових випадках.
Суд не вбачає недоліків у зазначених положеннях національного законодавства, які, безсумнівно, були спрямовані на захист інтересів особливо вразливих потерпілих. Однак Суд має перевірити, чи забезпечував спосіб практичного застосування цих положень у цій справі достатній захист права заявника на захист і гарантував справедливий судовий розгляд.
Суд зауважує, що в цій справі відтворення під час судового розгляду аудіовізуального запису досудового допиту E. дало змогу суду першої інстанції сформувати власне враження про її показання, а стороні захисту – порушити питання щодо їх достовірності. Однак, визнаючи важливість цього чинника, Суд вважає, що за обставин цієї справи сам по собі він не може вважатися достатнім для захисту прав сторони захисту, з огляду на такі причини.
По-перше, як уже зазначалося, показання E. були вирішальним доказом для засудження заявника. Хоча батька E. та доктора Ф. було допитано під час судового розгляду, і сторона захисту мала можливість ставити їм запитання, їхні свідчення лише опосередковано підтверджували показання E., оскільки вони могли повідомити лише про те, що їм розповіла E., та про власні спостереження за її поведінкою.
По-друге, щодо можливості поставити E. письмові запитання Суд, беручи до уваги позицію національних судів та Уряду, доходить висновку, що така можливість не була надана заявнику з достатньою чіткістю. У цьому зв’язку Суд зазначає, що Апеляційний суд вважав, що заявнику, який отримав запис досудового допиту E., було надано можливість поставити їй письмові запитання у строк, передбачений Законом про кримінальне провадження, однак не зазначив конкретного положення цього Закону. Верховний Суд погодився з таким обґрунтуванням.
По-третє, Суд зазначає, що національне законодавство не лише передбачало спеціальні процесуальні гарантії для захисту вразливих свідків і потерпілих, а й зобов’язувало органи влади забезпечити обом сторонам можливість ставити таким свідкам запитання. Попри ці вимоги, заявнику такої можливості надано не було.
У цьому контексті Суд вважає особливо важливим зазначити, що органи влади повинні були усвідомлювати, що досудовий допит E., найімовірніше, буде єдиною можливістю поставити їй запитання, з огляду на зазначені вище обов’язки щодо забезпечення її захисту, покладені на них національним законодавством. Попри це, вони організували допит E., який проводив прокурор, що разом з експертом ставив їй безпосередні запитання без участі сторони захисту. Така ситуація щонайменше створювала враження несправедливої переваги сторони обвинувачення.
Хоча Суд бере до уваги довід Уряду про нагальну необхідність допиту E. як вразливої потерпілої особи, він зауважує, що в рішеннях національних судів, окрім посилань на відповідні положення національного законодавства, які, серед іншого, вимагали від органів влади діяти з певною невідкладністю під час здійснення кримінальних проваджень за участю дитини, яка постраждала від правопорушення, не наведено жодних конкретних обставин, які свідчили б про таку невідкладність, що за обставин цієї справи виправдовувала б відмову від забезпечення участі захисника, принаймні в опосередкованій формі, під час допиту E. на досудовій стадії, як це допускалося національним законодавством.
Зокрема, Суд зазначає, що особу заявника було встановлено одразу після того, як батько E. повідомив поліцію про ймовірне сексуальне насильство. При цьому не було наведено жодних обставин, які свідчили б про побоювання органів влади, що їм не вдасться забезпечити затримання заявника. Навпаки, заявника було затримано, і призначено адвоката в той самий день.
Крім того, хоча Суд готовий погодитися з тим, що безпосередній контакт між E. та заявником за цих обставин був би недоцільним, ані національні суди, ані Уряд не стверджували, що опосередкована участь захисника заявника в її допиті суперечила б захисту інтересів E.
Суд повторює, що якщо органи влади обґрунтовано дійшли висновку, що відповідного свідка не буде допитано під час судового засідання, принципово важливо забезпечити стороні захисту можливість поставити йому запитання на досудовій стадії.
У відповідь на зауваження національних судів про те, що заявникові слід дорікнути за те, що він не просив про допит E. під час першого розгляду справи, Суд зазначає, що, крім того, що така можливість була очевидно обмежена національним законодавством, показання E. було включено до переліку доказів сторони обвинувачення. Отже, вона була свідком обвинувачення, і, на відміну від свідків захисту, заявник не був зобов’язаний доводити важливість її особистої явки та допиту.
Суд також зауважує, що заявник заперечував проти використання показань E. як під час першого, так і під час другого розгляду справи. Під час другого розгляду, коли всі докази досліджувалися повторно, він безуспішно клопотав про допит E. та виключення запису її досудового допиту з числа доказів.
Суд не вважає, що поведінка заявника протягом провадження свідчила про його відмову від права допитати E. Достатньо зазначити, що національні суди були належним чином поінформовані про обмеження, яких зазнавала сторона захисту внаслідок допиту вирішального свідка на досудовій стадії без участі захисника, і повинні були вжити заходів для компенсації цих обмежень.
Суд повторює, що Договірні держави зобов’язані вживати активних заходів, зокрема забезпечувати обвинуваченому можливість допитати свідків, які дають показання проти нього, або домогтися їх допиту. Такі заходи є складовою належної ретельності, якої Договірні держави повинні дотримуватися, щоб гарантії, передбачені статтею 6 Конвенції, забезпечувалися ефективно.
Насамкінець Суд не може не зауважити, що, попри несприятливе становище, в якому опинилася сторона захисту під час досудового допиту E., у рішеннях національних судів немає жодних ознак того, що вони поставилися до її показань із особливою обережністю. Хоча захисник заявника неодноразово скаржився на те, що під час допиту E. переважали навідні запитання, видається, що національні суди не приділили цьому питанню належної уваги, щоб продемонструвати, що вони виявили необхідну обачність під час оцінювання показань E., отриманих на досудовій стадії.
Сам по собі факт того, що доктор Ф., призначений прокурором, надав оцінку достовірності свідчень E., з огляду на наведені обставини не міг достатньою мірою компенсувати несприятливе становище сторони захисту.
Отже, Суд доходить висновку, що стороні захисту не було надано достатніх врівноважуючих гарантій, здатних компенсувати обмеження, спричинені долученням до матеріалів справи показань E.
З огляду на викладене та зваживши, з одного боку, на права заявника на захист, беручи до уваги також суворість призначеного йому покарання у виді позбавлення волі, а з іншого, відсутність будь-яких ознак того, що усунення сторони захисту від участі в досудовому допиті E. було фактично необхідним для захисту її інтересів, Суд доходить висновку, що за обставин цієї справи обмеження, яких зазнав заявник під час реалізації свого права на захист у зв’язку з допитом E., були несумісними з гарантіями справедливого судового розгляду.
За результатами розгляду справи Суд встановив порушення пунктів 1 і 3(d) статті 6 Конвенції.
Суд відмовив заявнику в призначенні грошової сатисфакції на підґрунті відсутності документального підтвердження витрачених коштів на судовий розгляд.










