Україна виплатить заявнику компенсацію за застосування непропорційного арешту майна в кримінальному провадженні.
ЄСПЛ визнав арешт автомобіля в рамках кримінального провадження на більше, ніж 4 роки непропорційним заходом забезпечення кримінального провадження.
30 квітня 2026 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі Levchenko v. Ukraine.
4 квітня 2014 року заявник придбав уживаний автомобіль. Згодом було встановлено, що автомобіль був проданий йому на підставі підробленого доручення. В грудні 2014 року у зв’язку з цим було розпочато кримінальне провадження щодо заволодіння майном шляхом шахрайства.
28 травня 2015 року, коли заявник керував відповідним автомобілем, працівники Уманської ДАІ зупинили його та вилучили автомобіль як такий, що перебував у розшуку. Автомобіль було доставлено на місцевий штрафмайданчик ДАІ.
Майже через місяць, 25 червня 2015 року, слідчий звернувся до Богунського районного суду міста Житомира із клопотанням про арешт автомобіля. 30 червня 2015 року Богунський суд задовольнив зазначене клопотання в судовому засіданні за участю прокурора, однак без повідомлення заявника про це засідання.
Заявник оскаржив ухвалу про арешт в апеляційному порядку після того, як дізнався про її існування. Він посилався, зокрема, на частину п’яту статті 171 Кримінального процесуального кодексу, яка передбачала, що якщо слідчий не звернувся з клопотанням про арешт майна протягом одного дня з моменту його тимчасового вилучення, таке майно має бути негайно повернуте особі, у якої його було вилучено. У справі заявника слідчий, однак, звернувся з клопотанням про арешт автомобіля приблизно через один місяць після його вилучення. Заявник також стверджував, що цей захід був непропорційним.
5 серпня 2015 року Житомирський апеляційний суд відхилив зазначену апеляційну скаргу як необґрунтовану. Він зазначив, що Богунський суд дотримався застосовних положень законодавства, а законного власника автомобіля ще має бути встановлено.
25 березня 2016 року заявнику було надано процесуальний статус потерпілого в межах триваючого кримінального провадження. Він неодноразово звертався з клопотаннями про скасування арешту.
1 грудня 2016 року Богунський суд частково задовольнив одне з таких клопотань. Хоча суд залишив чинною заборону на відчуження або обтяження автомобіля, суддя постановив, що автомобіль має бути переданий заявнику на відповідальне зберігання. Було зазначено, що заявник мав процесуальний статус потерпілого, автомобіль не мав жодних слідів використання у вчиненні правопорушення, а його подальше зберігання просто неба на штрафмайданчику поліції з 28 травня 2015 року означало б погіршення його технічного стану.
4 листопада 2019 року той самий суд повністю скасував арешт. Суд зазначив, що з вересня 2016 року в межах відповідного кримінального розслідування не було проведено жодної слідчої дії, а жодній особі не було повідомлено про підозру. Суддя також послався на те, що добросовісність набуття заявником права власності на автомобіль ніколи не ставилася під сумнів.
17 червня 2020 року провадження було закрито, оскільки було встановлено неможливість ідентифікувати будь-яких підозрюваних.
Заявник скаржився, що арешт його автомобіля був свавільним, зокрема з огляду на недотримання поліцією відповідних процесуальних гарантій. Він також стверджував, що цей захід був необґрунтованим і непропорційним, що порушило статтю 1 Протоколу № 1 до ЄКПЛ.
ЄСПЛ повторює, що різні форми арешту майна в межах судового провадження зазвичай стосуються контролю за користуванням майном, що підпадає під дію другого абзацу статті 1 Протоколу № 1 ЄКПЛ. Такий захід має бути передбачений національним законодавством, переслідувати легітимну мету та бути пропорційним поставленій меті.
Переходячи до обставин цієї справи, Суд зазначає, що національні суди, не розглянули аргумент заявника щодо недотримання органами прокуратури застосовних гарантій, передбачених частиною 5 статті 171 Кримінального процесуального кодексу, яка вимагала або звернення за судовим рішенням про арешт тимчасово вилученого майна протягом одного дня з моменту його вилучення, або його негайного повернення заявнику. За таких обставин заявник справді мав підстави ставити під сумнів відповідність цього заходу процесуальним правилам.
Водночас, беручи до уваги свої обмежені повноваження щодо оцінки фактів і перевірки дотримання національного законодавства, Суд залишає це питання відкритим і оцінюватиме легітимність мети та пропорційність відповідного втручання, що є центральним питанням у цій справі.
Суд погоджується, що арешт переслідував легітимну мету забезпечення належного функціонування правосуддя, а тому відповідав «загальному інтересу» суспільства. Суд зазначив, що для визначення пропорційності відповідного заходу необхідно враховувати його тривалість, а також його необхідність з огляду на хід розслідування, наслідки його застосування для відповідної особи та рішення, ухвалені органами влади у цьому зв’язку.
У цій справі втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном тривало понад чотири роки і п’ять місяців. Протягом початкових одного року і шести місяців автомобіль перебував на штрафмайданчику поліції, і заявник не мав до нього жодного доступу, протягом решти періоду, приблизно двох років і одинадцяти місяців, він міг користуватися автомобілем, але не міг ним розпоряджатися. Хоча транспортний засіб очевидно знецінювався і втрачав ринкову вартість, необхідність подальшого втручання залишалася сумнівною, особливо з огляду на повну стагнацію розслідування протягом більш ніж трьох років.
Суд визнав наведені міркування достатніми для висновку, що оскаржуваний захід був непропорційним, що порушує статтю 1 Протоколу № 1 ЄКПЛ.
Заявник вимагав 10 000 євро компенсації моральної шкоди та 2 348 євро компенсації судових витрат. Суд задовільнив вимогу заявника частково та призначив 3000 євро моральної шкоди та 2348 євро на компенсацію судових витрати.
