22 жовтня 2026 року Європейський суд з прав людини ухвалив остаточне рішення у справі ANNA POGHOSYAN v. ARMENIA.
Заявниця була відповідачкою у справі за позовом фізичної особи про стягнення заборгованості за договором позики. 26 травня 2016 року Суд загальної юрисдикції першої інстанції районів Арабкір і Канакер-Зейтун міста Єреван ухвалив рішення не на її користь.
27 червня 2016 року заявниця подала апеляційну скаргу на зазначене рішення та клопотала про відстрочення сплати державного мита. 10 серпня 2016 року Апеляційний суд у цивільних справах прийняв апеляційну скаргу до розгляду та задовольнив її клопотання.
13 січня 2017 року заявниця подала клопотання про відвід двох із трьох суддів, які розглядали її справу. Зокрема, вона стверджувала, що судді К.C. і Т.Н. були упередженими щодо неї, оскільки 3 червня 2011 року обидва зазнали дисциплінарних стягнень, накладених тодішньою Радою правосуддя, за скаргою її чоловіка, який виступав представником у справі, що перебувала на розгляді одного з них. Крім того, це було вже друге дисциплінарне стягнення, накладене на суддю К.C., голову колегії, протягом одного року, а третє стягнення призвело б до його звільнення. Заявниця зазначила, що сама по собі ця обставина не обов’язково ставила б під сумнів неупередженість суддів, якби вона була лише клієнткою адвоката, який ініціював дисциплінарне провадження. Однак, оскільки вона була дружиною цього адвоката, на її думку, виникали об’єктивно обґрунтовані сумніви щодо їхньої неупередженості.
16 січня 2017 року обидва судді окремими ухвалами відмовили в задоволенні клопотання заявниці про їх відвід. Вони зазначили, що з огляду на те, що між моментом, коли заявниця дізналася про склад апеляційного суду, та поданням клопотання про відвід минуло понад п’ять місяців, таке клопотання було спробою чинити на них неправомірний вплив, тиск або залякування, якому вони зобов’язані протидіяти.
Посилаючись норми Суддівського кодексу, судді зазначили, що він передбачав відвід «коли суддя є упередженим щодо сторони у провадженні, її представника чи захисника або будь-якого іншого учасника провадження». Вони вважали, що ця підстава для відводу до них не застосовувалася. Насамперед судді наголосили, що формулювання «є упередженим» у зазначеному положенні не може тлумачитися як «може бути упередженим», оскільки правові норми мають тлумачитися відповідно до буквального значення використаних у них слів і виразів.
Судді вважали сумніви заявниці теоретичними, зазначивши, що не виявляли ворожості чи недоброзичливості, а навпаки – задовольняли її процесуальні клопотання, зокрема щодо відстрочення сплати державного мита. Вони також наголосили, що Суддівський кодекс передбачав відвід через упередженість щодо учасників провадження, але не членів їхніх сімей, і що без клопотання заявниці вони не знали б про зв’язок її чоловіка, згаданого в матеріалах справи, з адвокатом, який подав дисциплінарну скаргу проти них. Ухвали про відмову у відводі оскарженню не підлягали.
26 січня 2017 року Апеляційний суд у цивільних справах відхилив апеляційну скаргу заявниці як необґрунтовану та залишив рішення Районного суду без змін. Суд також відхилив клопотання заявниці про дослідження компакт-диска, який, за її твердженням, містив запис розмови між її чоловіком і позивачем, що підтверджував факт погашення заявницею боргу. Апеляційний суд дійшов висновку, що заявницю не було позбавлено можливості подати цей доказ під час розгляду справи в районному суді.
25 лютого 2017 року заявниця подала касаційну скаргу, у якій, inter alia, порушила питання щодо відмови двох суддів заявити самовідвід у її справі.
3 травня 2017 року Касаційний суд визнав касаційну скаргу заявниці неприйнятною через відсутність підстав для її задоволення. Заявниці було вручено відповідне рішення 10 травня 2017 року.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, наявність безсторонності для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції повинна опиратися на: (i) суб’єктивну перевірку, яка враховує особисті переконання і поведінки конкретного судді, тобто з’ясування того, чи мав суддя особисте упередження або схильність до упередженості у відповідній справі; та (ii) об’єктивну перевірку, яка полягає у встановленні того, чи забезпечив суд і його склад достатні гарантії для виключення будь-яких обґрунтованих сумнівів щодо його безсторонності.
У переважній частині справ, у яких порушувалися питання безсторонності, Суд зосереджувався на об’єктивній перевірці . Водночас між суб’єктивною та об’єктивною безсторонністю немає чіткого розмежування, оскільки поведінка судді може не лише викликати об’єктивно обґрунтовані сумніви щодо його безсторонності з погляду стороннього спостерігача (об’єктивний критерій), а й стосуватися питання його особистих переконань (суб’єктивний критерій). Тому в окремих випадках, коли складно отримати докази для спростування презумпції суб’єктивної безсторонності судді, вимога об’єктивної безсторонності становить додаткову важливу гарантію.
За об’єктивним критерієм навіть зовнішні ознаки можуть бути важливими. Йдеться про довіру, яку суди в демократичному суспільстві повинні викликати у громадськості. Тому будь-який суддя, щодо якого існують обґрунтовані підстави побоюватися відсутності безсторонності, повинен заявити самовідвід.
Визначаючи, чи були судді K.C. та T.Н. безсторонніми, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції, Суд насамперед зазначає, що матеріали справи не містять жодних відомостей про те, що судді робили заяви або проводили провадження у спосіб, який міг би викликати сумніви щодо їхнього особистого упередження проти заявниці або її чоловіка за суб’єктивним критерієм. У цьому зв’язку Суд нагадує, що особиста безсторонність судді презюмується, доки не буде доведено протилежне.
Залишається з’ясувати, чи існують, незалежно від особистої поведінки суддів, встановлювані факти, які можуть викликати сумніви щодо їхньої об’єктивної безсторонності. У цьому зв’язку Суд зазначає, що судді K.C. та T.Н. не надали всебічної оцінки доводам заявниці щодо упередженості відповідно до критеріїв, передбачених пунктом 1 статті 6 Конвенції. Зокрема, вони дійшли висновку, що самовідвід був би необхідним лише за умови доведення їхньої упередженості проти заявниці шляхом ворожої поведінки або недоброзичливого ставлення до неї.
Таким чином, заяву про відвід було розглянуто виключно з погляду суб’єктивного критерію безсторонності. Судді не перевірили, чи міг склад суду, незалежно від їхньої особистої поведінки, викликати об’єктивно обґрунтовані сумніви щодо його безсторонності в очах стороннього спостерігача, якби вони залишилися у складі суду (об’єктивний критерій). Суд також зазначає, що рішення суддів, хоча й були ухвалені окремо, містили майже ідентичне, доволі шаблонне обґрунтування. Крім того, вони значною мірою посилалися на те, що чоловік заявниці не був стороною провадження.
Однак, на думку стороннього спостерігача, близький сімейний зв’язок між заявницею та її чоловіком - особою, з ініціативи якої щодо суддів було застосовано дисциплінарні стягнення, був би достатнім для виникнення сумнівів щодо їхньої об’єктивної безсторонності.
Відповідно до усталеної практики Суду, присутність у складі суду навіть одного судді, безсторонність якого викликає обґрунтовані сумніви, може поставити під питання безсторонність усього складу суду, оскільки з огляду на таємницю нарад суддів може бути неможливо встановити фактичний вплив такого судді на результат розгляду. За обставин цієї справи сумніви щодо безсторонності складу суду посилювалися тим, що відповідні судді становили більшість його складу, а один із них - K.C. головував у суді.
Щодо процедури розгляду та відхилення заяви про відвід Суд не розглядатиме цей аспект безсторонності, оскільки заявниця не висувала відповідного доводу. Водночас Суд зазначає, що національне законодавство, очевидно, не передбачало ані розгляду заяви про відвід суддями, відмінними від тих, чию безсторонність було поставлено під сумнів, ані можливості оскарження в звичайному апеляційному порядку рішення про відвід, якщо його ухвалювали самі відповідні судді.
Підсумовуючи, Суд підтверджує важливість зовнішніх ознак безсторонності для забезпечення об’єктивної безсторонності та, відповідно, впевненості в системі правосуддя. Він також нагадує, що за об’єктивним критерієм безсторонності заявниця мала довести наявність ознак упередженості, підтверджених встановлюваними фактами, а не фактичну упередженість або необ’єктивність суддів. У цьому зв’язку Суд зазначає, що дисциплінарне провадження щодо суддів, яке завершується застосуванням стягнень, є серйозною обставиною, що, у принципі, може істотно вплинути на приватне та професійне життя відповідного судді й бути підставою для обґрунтованої скарги щодо відсутності безсторонності. Тому Суд доходить висновку, що доволі поверховий розгляд доводів заявниці не усунув її побоювань щодо безсторонності двох суддів Апеляційного суду з цивільних справ.
За цих підстав суд одноголосно:
1. Постановляє, що було порушено статтю 6 § 1 Конвенції;
Постановляє, що Вірменія зобов’язана протягом трьох місяців виплатити заявнику 3600 євро, як відшкодування моральної шкоди, а також будь-який податок, який може бути стягнуто із цієї суми.
