50 000 євро за самогубство під час проходження військової служби. Таку суму зобовʼязав виплатити Європейський Суд з прав людини державу відповідача.
17 вересня 2026 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі MARGARYAN v. ARMENIA, у якій розглянув питання ефективності розслідування загибелі призовника під час проходження військової служби в Нагірному Карабаху, а також наявності в національному законодавстві дієвого засобу правового захисту для батьків загиблих.
Заявник, Перч Маргарян, громадянин Вірменії, 1963 року народження, який проживає у Гюмрі. У грудні 2013 року його сина А. Маргаряна призвали до вірменської армії та направили до військової частини в Нагірному Карабаху. Всі офіційні оцінки під час призову та військової служби характеризували його як психологічно стабільну особу без будь-яких проблем з проходженням служби. 4 грудня 2014 року А. Маргаряна знайшли в окопі поруч із вартовим постом з вогнепальним пораненням грудей; він помер по дорозі до військового шпиталю.
Цього ж дня Слідчий комітет порушив кримінальну справу за статтею 110 Кримінального кодексу Вірменії (підбурювання до самогубства) та провів огляд місця події. Вже з перших днів слідчі виходили з версії самогубства, і весь подальший хід розслідування був підпорядкований цій передумові. Протягом розслідування справу було передано п'ятьом різним слідчим; було допитано десятки свідків, проведено розтин, балістичні та судово-медичні експертизи, слідчу реконструкцію, а також посмертну психолого-психіатричну експертизу. У лютому 2016 року провадження закрили, встановивши, що А. Маргарян покінчив життя самогубством через особливості свого характеру та психологічної дезадаптації. Заявник оскаржив це рішення, вказавши на численні процесуальні недоліки, однак апеляційний та касаційний суди відхилили його аргументи.
ЄСПЛ нагадав усталений принцип своєї практики: призовники, як і особи, що перебувають під вартою, повністю перебувають у руках держави, а будь-які події в армії знаходяться у виключній компетенції органів влади. Тому держава зобов'язана надати задовільне та переконливе пояснення будь-яких поранень або смертей, що сталися під час військової служби. Суд підкреслив, що ефективність розслідування не може вимірюватися лише кількістю складених звітів, допитаних свідків або вжитих слідчих заходів — висновки розслідування повинні ґрунтуватися на ретельному, об'єктивному та неупередженому аналізі всіх відповідних елементів. Недотримання очевидного напрямку розслідування вирішальним чином підриває його здатність встановити обставини справи.
Застосовуючи ці принципи, Суд виявив у розслідуванні низку серйозних недоліків. По-перше, слідчий орган прийняв версію самогубства з першого дня провадження та провів усе розслідування, виходячи виключно з цієї передумови.
По-друге, розслідування так і не з'ясувало, чи був чутний постріл і коли саме. Між тим слідча реконструкція підтвердила, що постріли на місці події були чутні з вартового поста № 4, а єдиний свідок, який повідомив, що щось чув, у першому та другому допитах надав кардинально різні версії подій – і жодної спроби з'ясувати причини цих розбіжностей зроблено не було.
Також залишилося нез'ясованим, як постріл з автомата Калашникова 7.62-мм – зброї, постріл якої видає гучний та характерний звук – міг залишитися непочутим черговими з навколишніх постів, які мали спеціальне завдання підтримувати пильність і фіксувати будь-які ознаки загрози. Слідча реконструкція обмежилася лише двома постами і навіть не намагалася встановити, чи міг постріл бути чутний з інших позицій.
Крім того, не було надано належного пояснення відсутності відбитків пальців А. Маргаряна і будь-яких відбитків взагалі на штурмовій гвинтівці. Прокурор послався на контакт зброї з вологим ґрунтом, проте не навів жодних конкретних судово-медичних доказів на підтвердження цього пояснення; самі ж експерти такого зв'язку не встановили.
Судово-балістичні експерти так і не визначили відстань, з якої було здійснено постріл, а цей недолік серйозно підірвав здатність розслідування остаточно виключити можливість того, що постріл був здійснений іншою особою. Крім того, мазки для перевірки на наявність слідів вогнепальної зброї взяли лише у чотирьох військовослужбовців, один із яких отримав позитивний результат, однак жодних змістовних подальших заходів щодо цього вжито не було.
Суд також звернув особливу увагу на те, що висновок про самогубство ґрунтувався на характеристиках особистості А. Маргаряна, які повністю суперечили всім прижиттєвим оцінкам, що базувалися на особистих взаємодіях з посадовими особами, відповідальними за його призов та службу. Всі офіційні документи описували його як стабільну особу без будь-яких проблем, а старші офіцери, включаючи тих, хто знав його з першого дня служби, підтверджували, що жодної негативної чи дивної поведінки ніколи не спостерігалося. Ці матеріали та свідчення взагалі не були згадані у звіті посмертної психолого-психіатричної експертизи, на якій значною мірою ґрунтувалося рішення про закриття провадження. З огляду на відсутність переконливих матеріалів, що підтверджують версію самогубства, для органів влади було тим важливішим ретельно вивчити інші можливі сценарії — зокрема можливість того, що А. Маргарян став об'єктом цілеспрямованого нападу у помсту за свідчення у кримінальній справі, засуджений за якою особа вийшла на волю за місяць до його смерті. Натомість органи влади закрили розслідування на підставі того, що можна охарактеризувати лише як поспішно зроблені висновки.
Окремо Суд розглянув питання відсутності ефективного засобу правового захисту за статтею 13 Конвенції. Суд констатував, що засіб правового захисту, за яким покладання відповідальності на державу за смерть особи під її опікою залежить від того, чи призвело кримінальне провадження до переслідування та засудження конкретного державного службовця, встановлює занадто високий стандарт відповідальності як передумову для отримання компенсації за моральну шкоду згідно з національним законодавством, щоб його можна було вважати ефективним у значенні статті 13 Конвенції. Суд також підкреслив, що відповідно до своєї практики у контексті статті 2 Конвенції держава зобов'язана забезпечити доступність механізму для встановлення відповідальності державних органів або посадових осіб за дії чи бездіяльність, що тягнуть за собою порушення прав за Конвенцією, а компенсація моральної шкоди за порушення статті 2 повинна в принципі бути доступною як частина комплексу засобів відшкодування.
У результаті Суд одностайно констатував порушення статті 2 Конвенції в її процесуальному аспекті – через серйозні недоліки розслідування, та в матеріальному аспекті – оскільки органи влади не змогли надати правдоподібного пояснення смерті, що сталася під їхньою опікою.
Суд також констатував порушення статті 13 Конвенції через відсутність у заявника юридичної можливості вимагати компенсації за моральну шкоду, завдану внаслідок порушення права його сина на життя.
Суд присудив заявнику 50 000 євро відшкодування моральної шкоди – повну суму, яку той вимагав. Вимог щодо судових витрат заявник не подавав.
P.S. Схоже судове рішення щодо України «Петрик проти України» (Заява № 11103/18), від 12 березня 2026 року.
