28 травня 2026 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі KOVALENKO v. UKRAINE, у якій розглянув питання відповідальності держави за насильство, вчинене працівниками поліції поза виконанням службових обов’язків, а також ефективності розслідування таких подій.
Заявник, є громадянином України, який проживає у місті Буча Київської області. У лютому 2008 року в місті Ірпінь заявник зазнав жорстокого побиття групою осіб. Серед нападників перебували двоє працівників поліції, які на той момент офіційно не перебували на службі. Унаслідок нападу заявник отримав тяжкі тілесні ушкодження.
Після події було розпочато кримінальне провадження. Однак розслідування тривало роками, супроводжувалося численними затримками та процесуальними недоліками. Заявник стверджував, що держава не забезпечила належного захисту від жорстокого поводження та не провела ефективного розслідування його скарг.
ЄСПЛ зазначає, що для цілей статті 3 жорстоке поводження повинно досягати мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімального рівня є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках – стать, вік та стан здоров'я жертви. Стосовно особи, яка стикається з працівниками правоохоронних органів, будь-яке застосування фізичної сили, яке не було абсолютно необхідним через її власну поведінку, принижує людську гідність і, в принципі, є порушенням права, викладеного у статті 3.
Суд повторює, що усталеним принципом прецедентного права Суду є те, що Договірна держава несе відповідальність згідно з Конвенцією за порушення прав людини, спричинених діями її представників, здійсненими під час виконання своїх обов'язків. Однак держава також може бути притягнута до відповідальності навіть тоді, коли її представники діють ultra vires або всупереч інструкціям. Для того, щоб встановити, чи може держава нести відповідальність за незаконні дії її представників, здійснені поза межами їхніх офіційних зобов’язань, Суд повинен оцінити сукупність обставин та врахувати характер і обставини відповідної поведінки.
Суд також постановив, що від держав очікується встановлення високих професійних стандартів у своїх правоохоронних системах та забезпечення відповідності осіб, які служать у цих системах, необхідним критеріям.
Суд також повторює, що якщо незаконна поведінка представника держави вважається далекою від його офіційних обов'язків, це не тягне за собою матеріальної міжнародної відповідальності держави, особливо за відсутності згоди з боку влади
У цій справі заявник отримав серйозні травми в результаті суперечки з групою осіб, двоє з яких були поліцейськими. Безперечно, що поліцейські не перебували при виконанні службових обов’язків, були одягнені в цивільний одяг та, очевидно, святкували день народження на момент сварки. Суд вважає, що ці обставини є достатніми для виключення відповідальності держави за дії поліцейських. Відповідно до своєї усталеної практики, він повинен розглянути сукупність обставин та врахувати характер оскаржуваної поведінки, зокрема, чи була ця поведінка пов'язана зі здійсненням поліцейських повноважень, чи була іншим чином пов'язана зі службовим статусом поліцейських. У цій справі Суду необхідно оцінити, враховуючи характер оскаржуваних дій, чи були вони можливими завдяки посаді поліцейських, а також те, як ці дії сприймалися та як відреагували на них інші державні органи.
Суд зазначає, що мати заявника свідчила поліції, що поліцейські, які не перебували при виконанні службових обов’язків, пред'являли їм або перехожим свої поліцейські посвідчення, тим самим прямо посилаючись на свій статус поліцейських. Вони або інші свідки також засвідчили, що коли прибули патрульні поліцейські, поліцейські, які брали участь в конфлікті показали їм свої поліцейські посвідчення, привітали їх рукостисканням та віддали їм накази щодо арешту заявника. Б.М. засвідчив, що він та інші особи затримували заявника та Б., поки вони чекали на прибуття патрульних поліцейських, що належить до сфери примусових повноважень, які зазвичай здійснюють співробітники правоохоронних органів. Схоже, що співробітники патрульної поліції, зі свого боку, не ставили під сумнів повноваження поліцейських, які не перебували під час виконання службових обов'язків, а діяли відповідно до наданих вказівок, тим самим розглядаючи їх як таких, що діяли в офіційній якості. Цей факт був мовчазно підтверджений у рішенні прокурора вищого рівня про скасування відмови поліції порушити кримінальну справу щодо жорстокого поводження із заявником, коли він наказав встановити обставини щодо того, як патрульні поліцейські визначили винних осіб на місці події, а також причини, чому патрульні поліцейські заарештували саме заявника та Б.
Беручи до уваги все вищезазначене, Суд вважає, що матеріали справи містять докази, які розкривають достатньо вагомі, чіткі та узгоджені елементи, що свідчать про те, що поліцейські, незважаючи на те, що вони перебували поза виконанням службових обов’язків, здійснювали поліцейські повноваження та діяли у спосіб, що був можливим завдяки їхньому офіційному статусу.
Суд також наголошує, що для того, щоб розслідування було ефективним, особи, відповідальні за його проведення та ті, хто його проводить, повинні бути незалежними та безсторонніми від тих, на кого воно спрямоване. Це означає не лише відсутність ієрархічного чи інституційного зв'язку з тими, хто причетний до подій, але й практичну незалежність. Суд зазначає, що у 2014 році розслідування було зрештою доручено поліцейському відділку Ірпеня, в якому працювали поліцейські, які нібито жорстоко поводилися із заявником. Суд зазначає, що він уже засудив відсутність незалежності слідчих органів у випадках, коли розслідування проводилося відділком поліції, в якому працювали поліцейські, які нібито жорстоко поводилися із заявником, або коли розслідування залишалося під відповідальність прокуратури, розташованої в тому ж місті, що й відділок поліції, співробітників якого заявник звинувачував у жорстокому поводженні з ним. Аналогічно, Суд дійшов висновку, що у цій справі розслідування не супроводжувалося гарантіями незалежності та неупередженості.
Суд також зазначає, що у відповідь на скаргу заявника про те, що його вдарили кийком, поліція призначила додаткову судово-медичну експертизу травм заявника. Однак судово-медичний лікар, проти якого було порушено кримінальну справу за підозрою у видачі явно неправдивого експертного висновку, заявив, що медична карта не містить опису травм, які могли б призвести до висновку про те, що заявника побили кийком. Цей висновок не підтверджується медичними документами, які засвідчують, що заявник отримав перелом черепа, та заявами свідка про те, що працівник поліції неодноразово відкривав і закривав свій розтяжний кийок або що він бив ним заявника.
Крім того, Суд не може не помітити, що заявнику було надано статус потерпілого лише 30 січня 2015 року, і саме тоді він надав свої свідчення як потерпілий прокуратурі. Після допиту потерпілих та свідків у 2015 році прокуратура не вжила жодних подальших процесуальних дій, окрім об'єднання кримінальної справи з іншими кримінальними справами, порушеними проти слідчих або працівників прокуратури, а потім закриття її за браком доказів.
Суд також повторює, що у випадках, коли існують різні версії фактів, Суд приймає висновки, які, на його думку, підтверджуються вільною оцінкою всіх доказів, включаючи такі висновки, які можуть випливати з фактів та заяв сторін.
Посилаючись на свої вищезазначені висновки щодо неадекватного характеру розслідування, неодноразової та незрозумілої нездатності органів влади проводити надзвичайно важливі слідчі дії, а також їхньої відмови протягом шести років порушити кримінальну справу за фактом тілесних ушкоджень заявника, Суд вважає, що необхідно зробити негативні висновки, що призводить до встановлення факту, що дії поліцейських, які не перебували при виконанні службових обов’язків, призвели до тяжких тілесних ушкоджень заявника, не являли собою законне застосування сили, яке було абсолютно необхідним за даних обставин.
Розглянувши всі наявні докази, Суд вважає, що в ніч подій поліцейські, які не при виконанні службових обов’язків, завдали заявнику тяжких тілесних ушкоджень, виконуючи принаймні частково свої службові обов'язки до та під час прибуття патрульних поліцейських. Крім того, держава не провела ефективного розслідування скарг щодо травм заявника.
Відповідно, мало місце порушення як матеріальних, так і процесуальних аспектів статті 3 Конвенції.
В результаті Суд присудив виплатити заявнику 8000 євро, як компенсація моральної шкоди та 3000 євро на відшкодування судових витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на рахунок представника заявника.
