Позивач звернувся до суду з позовом про визнання договорів купівлі-продажу майна та договору іпотеки недійсними.
Суд першої інстанції позов задовольнив. Так, суд виходив з того, що укладення особою договору купівлі-продажу майна з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на нього в рахунок погашення боргу свідчить, що його правова мета є іншою, ніж безпосередньо передбачена правочином, а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
Суд апеляційної інстанції ухвалив нове рішення, яким в задоволенні позову відмовив. Так, суд зазначив, що дійшовши правильного висновку щодо обґрунтованості позовних вимог, місцевий суд безпідставно не застосував наслідки спливу позовної давності.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19.01.2022р. у справі №359/861/19 касаційну скаргу позивача було частково задоволено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій були скасовані та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову. Таке рішення Верховного Суду було обґрунтоване наступним:
Суд касаційної інстанції нагадав, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019р. у справі №910/17792/17 (провадження №12-280гс18) вказано, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача, якщо рішення у справі може вплинути на їхні права чи обов’язки щодо однієї зі сторін. Отже, особа, яка бажає взяти участь у справі як третя особа без самостійних вимог, має перебувати з однією зі сторін у матеріальних правовідносинах, які в результаті прийняття судом рішення у справі зазнають певних змін. Підставою для вступу (залучення) в судовий процес такої третьої особи є її заінтересованість у результатах вирішення спору – ймовірність виникнення в майбутньому в неї права на позов або пред’явлення до неї позовних вимог зі сторони позивача чи відповідача. Водночас предмет спору повинен перебувати за межами цих правовідносин, інакше така особа може мати самостійні вимоги на предмет спору. Для таких третіх осіб неможливий спір про право з протилежною стороною у зазначеному процесі. Якщо такий спір допускається, то ця особа повинна мати становище співвідповідача у справі, а не третьої особи. Отже, не можна покладати на третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, будь-які матеріально-правові обов’язки, а також установлювати чи захищати їх права, тобто винести рішення або ухвалу суду про права чи обов’язки цих третіх осіб.
Верховний Суд встановив, що звертаючись до суду позивач визначив відповідачами не всіх сторін за оспорюваними правочинами, а деякі з них були залучені до участі у справі як треті особи.
Верховний Суд вказав, що вирішення заявлених позовних вимог, спрямованих на втручання у право особи, яку визначено як третю особу у справі, не відповідає процесуальному статусу сторін цивільного процесу. А суди попередніх інстанцій, вирішивши заявлені позовні вимоги по суті, фактично вирішили питання про їх права та обов’язки, що є порушенням норм процесуального права.
Тому Верховний Суд дійшов висновку, що судам слід було відмовити в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними оспорюваних правочинів через неналежний суб’єктний склад учасників справи.
