26 березня 2026 року ЄСПЛ виніс рішення у справі Тарасова проти України.
За обставинами справи заявниця, яка володіла половиною квартири в Україні, скаржилася відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції, що вона не була належним чином повідомлена про намір іншого співвласника продати її частку і тому не змогла скористатися своїм першочерговим правом на її придбання.
У жовтні 2012 року, після спору, пов'язаного зі спадщиною, заявниця стала власницею половини квартири у м. Василькові Київська область. У вересні 2013 року інша співвласниця, В., передала приватному нотаріусу заяву про свій намір продати свою частку за 120 000 українських гривень (UAH). Як зазначено в ній, заяву слід було надіслати заявниці відповідно до статті 362 Цивільного кодексу України (яка передбачає, що у разі продажу частки спільного майна співвласник має право переважної купівлі). Заявниці було запропоновано протягом одного місяця з дати отримання цієї заяви повідомити нотаріуса, чи бажає вона придбати відповідне майно за зазначеною ціною, чи відмовляється вона від свого права переважної купівлі.
16 вересня та 13 листопада 2013 року нотаріус надіслав два рекомендовані листи до Естонії, повідомивши заявника про майбутній продаж. За відсутності будь-якої відповіді (і, очевидно, без отримання жодних переконливих документів для відстеження пошти), 29 листопада 2013 року нотаріус надіслав письмовий запит до поштового відділення. Згідно з відповіддю останнього від 10 грудня 2013 року, кореспонденція зберігалася в місцевому поштовому відділенні в Естонії, і «адресата було повідомлено про необхідність її забрати».
24 січня 2014 року В. продала свою частину квартири певному М.
29 липня 2016 року заявниця подала позов, вимагаючи визнання договору купівлі-продажу недійсним та визнання її переважного права на купівлю частини квартири. Вона стверджувала, що її ніколи не повідомляли про намір В. продати її частку і, відповідно, нотаріус не мав законних підстав для посвідчення оскаржуваного договору. За словами заявниці, вона дізналася про продаж у травні 2016 року.
30 липня 2018 року Васильківський міськрайонний суд Київської області задовольнив позов заявниці. Він зазначив, що нотаріус надіслав її кореспонденцію на адресу сина заявниці та що немає жодних доказів того, що заявниця її отримала. Відповідно, було зроблено висновок, що нотаріус не виконав свого обов'язку забезпечити належне повідомлення заявниці про запланований продаж. Заявниця також не відмовилася від свого переважного права купівлі. Таким чином, суд визнав договір купівлі-продажу від 24 січня 2014 року недійсним, передав заявниці права та обов'язки покупця, передбачені в ньому, та зобов'язав її відшкодувати М. 120 000 гривень.
М. подав апеляцію. Він стверджував, що і В., і нотаріус зробили все можливе, щоб повідомити заявника про запланований продаж. Крім того, М. посилався на обмін електронними листами між своїм адвокатом та заявником 26 січня 2014 року, з якого було очевидно, що заявник знав про продаж від 24 січня 2014 року. Крім того, М. зазначив, що матеріали справи містять рішення Білоцерківського міськрайонного суду від 12 серпня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 1 жовтня 2014 року, винесену в рамках іншого провадження за цивільним позовом, поданим заявником проти В. про стягнення витрат на утримання майна, що перебуває у спільній власності. Посилаючись на той факт, що в цих судових рішеннях прямо згадувався продаж від 24 січня 2014 року, М. стверджувала, що заявниця не могла стверджувати, що вона не знала про це до травня 2016 року. М. також стверджувала, що сума, яку заявниця мала відшкодувати йому згідно з рішенням суду першої інстанції, більше не відповідає ринковій вартості нерухомості, яку він придбав.
21 грудня 2018 року Київський апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції від 30 липня 2018 року та виніс нове рішення, яким відхилив позов заявниці. Апеляційний суд зазначив, що відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5), якщо нотаріус мав інформацію про те, що співвласник спільного майна відмовився отримувати повідомлення продавця про намір продати свою частку, це розглядалося як відмова співвласника від свого переважного права купівлі, після чого більше не існувало жодних юридичних перешкод для продажу відповідної частки майна іншій особі. Таким чином, було зроблено висновок, що нотаріус мав усі підстави для посвідчення оскаржуваного договору купівлі-продажу від 24 січня 2014 року після того, як поштове відділення підтвердило, що заявниця була повідомлена про адресоване їй листування, але не забрала його. Щодо аргументу заявниці про те, що повідомлення було надіслано на неправильну адресу, було зазначено, що це була адреса, вказана нею в довіреності, підписаній з її адвокатом 23 лютого 2012 року, та в позові, поданому нею до Білоцерківського міськрайонного суду 16 квітня 2014 року. Підсумовуючи, апеляційний суд вважав, що заявниця не довела, що оскаржуваний договір купівлі-продажу був укладений з будь-якими порушеннями законодавства.
Заявниця подала касаційну скаргу. Вона стверджувала, що нотаріус мав звернутися до органів влади Естонії за правовою допомогою з метою встановлення правильної адреси заявниці, і що лише адреса, зазначена компетентними органами, може вважатися дійсною. Іншими словами, заявниця стверджувала, що нотаріус помилково використав адресу, раніше зазначену самою заявницею. Заявниця також зазначила, що вона подала до апеляційного суду документи, що підтверджують, що на той час вона орендувала квартиру за адресою, відмінною від тієї, яку використовував нотаріус. Також вона стверджувала, що лише відмітка поштової служби на звороті рекомендованого листування про те, що адресат відмовився його отримувати, повинна вважатися дійсним доказом такої відмови. Тому вона стверджувала, що лист з поштового відділення до нотаріуса, в якому зазначається, що заявниця була повідомлена про листування, але не забрала його, має незначну доказову цінність.
29 травня 2019 року Верховний Суд, засідаючи колегією з п'яти суддів Касаційного цивільного суду, залишив рішення апеляційного суду без змін. Він вважав, що договір купівлі-продажу від 24 січня 2014 року був укладений відповідно до чинного законодавства і що не було жодних ознак недобросовісності з боку заявниці. Одна із суддів написала окрему думку, в якій вона підтримала аргумент заявниці про те, що лише відмітка поштової служби на звороті рекомендованого листа про те, що адресат відмовився його отримувати, повинна вважатися дійсним доказом такої відмови, і що у справі заявниці такі докази відсутні.
Заявниця скаржилася відповідно до статті 1 Протоколу № 1 на те, що її було незаконно позбавлено її майна, враховуючи, що майно, на придбання якого вона мала переважне право, було продано третій особі, нібито з порушенням передбачених законом процедур, і що національні суди не виправили це.
ЄСПЛ нагадав, що навіть у справах, що стосуються судових процесів між приватними сторонами, держава має позитивний обов'язок вживати необхідних заходів, превентивних або коригувальних, для захисту права власності.
У цій справі заявниця не стверджувала, що держава не вжила всіх необхідних заходів. Вона не висловлювала жодної критики щодо чинних законодавчих та нормативних положень. Суть її заяви радше стосується стверджуваної несправедливості результату майнового спору, ініційованого нею. Іншими словами, заявниця по суті поставила під сумнів адекватність заходів щодо її справи.
ЄСПЛ повторив, що його юрисдикція перевіряти правильність тлумачення та застосування національного законодавства є обмеженою, і що його функція не полягає в тому, щоб замінювати національні суди, а радше в тому, щоб забезпечити, щоб рішення цих судів не були свавільними або явно необґрунтованими.
Суд не бачить у цій справі нічого, що вказувало б на те, що висновки та тлумачення відповідного права національними судами можна було б вважати свавільними або явно необґрунтованими. Суд також зазначає, що заявниця мала перевагу змагального провадження, а її аргументи були ретельно розглянуті судами трьох рівнів юрисдикці.
З цього випливає, що заява є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до статті 35 §§ 3 (a) та 4 Конвенції.
