Кожен громадянин має природне, абсолютне й невідчужуване право на захист свого життя, здоров’я та законних інтересів від суспільно небезпечного посягання. Це право, закріплене на законодавчому рівні, діє незалежно від можливості уникнути конфлікту або звернутися за допомогою до органів влади. Проте в юридичній практиці межа між вимушеною самообороною та протиправними діями часто стає предметом гострих дискусій через схильність правоохоронних органів до обвинувального ухилу.
Типовою процесуальною проблемою є кваліфікація дій особи за статтею про хуліганство в ситуаціях, які за своїм фактичним змістом є класичним прикладом реалізації права на необхідну оборону.
Ключовим критерієм для розмежування хуліганства та самооборони є мотив та спрямованість умислу особи. Хуліганство обов'язково передбачає грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства. Якщо ж дії особи викликані виключно прагненням припинити агресію з боку іншої сторони та відвернути загрозу для свого здоров'я, хуліганський мотив повністю відсутній.
При оцінці таких ситуацій судова практика вимагає враховувати баланс сил, обстановку захисту та психофізіологічний стан сторін:
Дисбаланс фізичних можливостей
Істотна різниця у віці, стані здоров'я та рівні фізичної чи професійної підготовки учасників конфлікту безпосередньо впливає на сприйняття загрози як реальної.
Поведінка ініціатора конфлікту
Умисна агресія, скорочення дистанції, нецензурна лайка та демонстрація сили дають особі, яка захищається, об'єктивні підстави вважати посягання небезпечним.
Чинник раптовості та сильного хвилювання
Стан душевного хвилювання, викликаний агресією, часто заважає особі миттєво й бездоганно оцінити відповідність заходів захисту, що за законом розцінюється на користь необхідної оборони.
Постконфліктна поведінка
Перебування особи на місці події та повернення до повсякденної діяльності після інциденту додатково спростовують умисел на порушення громадського порядку.
Для правильної кваліфікації дій важливо враховувати роз’яснення вищих судових інстанцій щодо змісту хуліганського мотиву. Відповідно до правових позицій Верховного Суду, суб'єктивна сторона хуліганства (ст. 296 КК України) характеризується виключно прямим умислом і специфічним спонуканням — бажанням протиставити себе суспільству, продемонструвати зневагу до загально-прийнятих правил поведінки, самоутвердитися за рахунок приниження інших або проявити нічим не спровоковану агресію.
У Постанові Пленуму Верховного Суду України № 10 від 22.12.2006 року «Про судову практику у справах про хуліганство» зазначено:
«Обов'язковою ознакою суб'єктивного боку хуліганства є мотив явної неповаги до суспільства. Якщо протиправні дії особи були зумовлені суто особистими неприязними стосунками, прагненням захистити власні інтереси чи інтереси інших осіб від протиправних дій, то такі дії не можуть кваліфікуватися як хуліганство за відсутності умислу на грубе порушення громадського порядку».
Ці положення детально розвинув Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду (ККС ВС) у своїх нещодавніх рішеннях. Зокрема, у Постанові ККС ВС від 5 березня 2024 року у справі № 202/716/22 колегія суддів наголосила, що для юридичної оцінки діяння за ст. 296 КК України обов'язковим є встановлення того, що «головною рушійною силою дій є бажання не завдати шкоди конкретно визначеному потерпілому, а протиставити себе оточуючим узагалі, продемонструвавши зневагу до суспільства». Якщо ж конфлікт мав локальний, адресний характер і виник на ґрунті раптових неприязних відносин у межах захисту приватного простору, кваліфікація дій за статтею про хуліганство є безпідставною.
Юридичними критеріями, які повністю виключають наявність хуліганського мотиву, є:
Наявність тривалого або раптового міжособистісного конфлікту, якщо дії особи стали реакцією на неправомірну або провокаційну поведінку іншого учасника події, спонукальним чинником є захист власних інтересів.
Відсутність спрямованості на невизначене коло осіб, при самообороні дії мають адресний характер і спрямовані виключно на нейтралізацію конкретного джерела небезпеки (нападника).
Локалізація та обставини події, якщо інцидент виникає в межах приватного простору або за місцем проживання під час виконання побутових чи громадських робіт, це вказує на внутрішній характер конфлікту, що виключає явну неповагу до соціуму.
Право на необхідну оборону відповідно ст. 36 КК України виникає не лише в момент безпосереднього фізичного нападу, а й за наявності реальної загрози його вчинення. Усталена позиція, сформульована у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 1 від 26 квітня 2002 року «Про судову практику у справах про необхідну оборону», чітко визначає:
«Стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з'ясуванні наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну».
Сучасна судова практика Касаційного кримінального суду ВС активно закріплює та розширює цей підхід. У Постанові ККС ВС від 6 липня 2026 року у справі № 285/3433/24 Суд прямо вказав, що «право на необхідну оборону виникає з моменту створення реальної загрози заподіяння шкоди. Закон не вимагає від особи чекати, поки їй буде завдано тяжких тілесних ушкоджень». Раптовий напад або агресивні дії осіб, які блокують простір і завдають ударів або демонструють готовність до них, створюють очевидну небезпеку, що надає особі повне право на захист.
На основі поєднання класичних та сучасних правових позицій виділяються такі об'єктивні критерії дійсності загрози:
- Динаміка та спрямованість дій нападника: послідовність та наполегливість дій агресора, стрімке скорочення дистанції, блокування шляхів для відступу, стиснуті кулаки — все це свідчить про сформований намір завдати шкоди.
- Вербальний контекст конфлікту: поєднання дій із нецензурною лайкою та психологічним тиском створює обстановку, в якій небезпека сприймається як невідворотна.
- Об'єктивні переваги ініціатора нападу: суттєва перевага нападника у фізичній силі, віці чи спеціальній підготовці. У такому разі Пленум ВСУ № 1 від 26 квітня 2002 року наголошує, що «перехід використовуваних при нападі знарядь або інших предметів від нападника до особи, яка захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання», а закон надає право діяти негайно.
- Суб'єктивне сприйняття обстановки захисту: Пленум ВСУ № 1 від 26 квітня 2002 року вказує, що «суспільно небезпечне посягання... може викликати в особи, яка захищається, сильне душевне хвилювання. Якщо в такому стані вона не могла оцінювати відповідність заподіяної нею шкоди... її дії слід розцінювати як необхідну оборону». Крім того, практика Верховного Суду наголошує на абсолютному характері цього права: «Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади».
Для формування належної доказової бази захисту необхідно фокусуватись на виправленні процесуальних недоліків досудового розслідування, серед яких найчастішими є:
- Безпідставне відхилення клопотань про проведення слідчих експериментів та одночасних допитів.
- Нехтування обов'язком допитати підозрювану особу для з'ясування її версії подій.
- Спирання виключно на суб'єктивні оцінки свідків, які не спроможні оцінити внутрішній психологічний стан учасників інциденту.
Головним інструментом доказування в таких провадженнях стає призначення судово-психологічних та медичних експертиз. Вони дозволяють науково підтвердити стан сильного душевного хвилювання, а також наявність хронічних захворювань чи вікових змін (наприклад, тремтіння рук), які могли вплинути на координацію рухів і призвести до випадкового чи мимовільного використання засобів захисту.
Таким чином, право на самооборону є фундаментальною гарантією безпеки особи в правовій державі. Наявність службового статусу чи фізичної переваги в однієї зі сторін конфлікту не може бути підставою для обмеження прав іншої сторони на захист. За відсутності хуліганського мотиву та за наявності реальної загрози здоров'ю, кримінальні провадження за обвинуваченням у порушенні громадського порядку підлягають закриттю у зв'язку з відсутністю складу злочину.
