Військовослужбовця було засуджено за ч.5 ст.407 КК України за самовільне залишення місця служби в умовах воєнного стану.
Захисник стверджував, що через розквартирування після ракетного обстрілу орендована квартира фактично була місцем служби, а письмового наказу з’явитися на службу у визначений день військовослужбовець не отримував.
ККС ВС зазначив, що розквартирування особового складу поза територією військової частини не звільняє військовослужбовця від виконання військових обов’язків. В умовах воєнного стану накази та вказівки командування могли доводитися в усній формі або через месенджери.
Сам факт відсутності письмового індивідуального наказу про необхідність з’явитися на службу у конкретний день не спростовує обов’язку військовослужбовця перебувати у розпорядженні командування та прибувати для виконання завдань.
ВС виснував, що під самовільним залишенням місця служби слід розуміти залишення військовослужбовцем території військової частини або місця служби без дозволу відповідного начальника.
Якщо військова частина і місце служби не збігаються, місцем служби є будь-яке інше місце, де військовослужбовець повинен протягом певного часу виконувати військові обов’язки або перебувати відповідно до наказу чи дозволу командира.
Рішення ВС у справі № 336/6067/23 від 19.08.2026 https://t1p.de/tesao
