15 жовтня 2026 року Європейський суд з прав людини ухвалив остаточне рішення у справі OSTROLUTSKYY v. UKRAINE
Заява стосується неефективності національного провадження за скаргами заявника на те, що з метою отримання фінансової вигоди йому проводилися необгрунтовані медичні втручання.
З дитинства заявник страждає на цукровий діабет 1-го типу. У 2014 році лікарі державної лікарні в Києві діагностували в нього численні патології серця, після чого він переніс там три кардіохірургічні операції. Усі три втручання були проведені за власний кошт заявника. Після виписки з лікарні заявник поскаржився, що йому було встановлено неправильний діагноз, зазначені вище операції не були медично необхідними та проводилися виключно з метою отримання від нього коштів.
У квітні 2017 року Клініко-експертна комісія Міністерства охорони здоров’я України розглянула медичну документацію заявника та склала висновок, у якому дійшла висновку, що медична допомога, надана заявникові в лікарні, не відповідала встановленим стандартам. На думку Комісії, з огляду на стабільний стан серцево-судинної системи заявника показань до хірургічного втручання не було, натомість йому слід було провести додаткові клінічні обстеження.
У 2017 році поліція розпочала кримінальне провадження за фактом заявлених порушень під час надання заявникові медичної допомоги. У межах цього провадження було вилучено низку медичних документів заявника та направлено їх на судово-медичну експертизу. У 2020 році за результатами експертизи було зроблено висновок про відсутність медичної недбалості. Відомості про проведення будь-яких слідчих дій у період відтоді до кінця 2025 року відсутні. Наприкінці 2025 року провадження було закрито у зв’язку з відсутність складу злочину. У січні 2026 року національний суд визнав рішення про закриття кримінального провадження необґрунтованим і постановив відновити провадження. Інформація про його поточний стан відсутня.
У вересні 2017 року, посилаючись на висновок Міністерства охорони здоров’я та стверджуючи, що нібито необґрунтовані операції спричинили ускладнення для його здоров’я, зокрема тимчасове порушення функції нирок, погіршення зору, респіраторні ускладнення та артеріальну гіпертензію, заявник звернувся до суду з цивільним позовом до лікарні про відшкодування шкоди. У межах цього провадження в лютому 2020 року за результатами судово-медичної експертизи, призначеної національним судом, було встановлено, що, попри певні недоліки в діагностуванні заявника, проведення операцій було обґрунтованим, а післяопераційні ускладнення були зумовлені наявними в нього захворюваннями.
Заявник оспорив висновки судово-медичних експертів, стверджуючи, що експертизу було проведено на підставі неповної інформації, оскільки певні медичні документи, зокрема результати доопераційних обстежень, виконаних до операцій, були вилучені поліцією в межах триваючого кримінального розслідування та не були надані групі експертів. Він також стверджував, що одного з експертів, які брали участь у проведенні експертизи, не можна вважати незалежним. Зокрема, заявник зазначав, що цей експерт був підлеглим головного лікаря в медичному навчальному закладі, де вони обоє працювали за сумісництвом. Заявник також просив призначити повторну експертизу, яку національний суд у вересні 2020 року призначив за рахунок заявника. Експертам було надано всі матеріали, що містилися у справі.
У листопаді 2020 року національний суд звернувся до поліції з вимогою також надати оригінали медичних документів заявника, долучених до матеріалів кримінального провадження, зокрема результати досліджень, проведених до операцій. Заявник неодноразово звертався із запитами до національного суду, поліції та судово-експертної установи, однак немає жодних відомостей про виконання зазначеної судової вимоги. У червні 2022 року експерти повідомили національний суд, що не можуть продовжити проведення експертизи, оскільки заявник не сплатив їхні послуги.
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 14 липня 2023 року в задоволенні позову заявника було відмовлено. Суд переважно спирався на висновок судово-медичної експертизи 2020 року та зазначив, що саме з вини заявника подальшу медичну експертизу не було завершено. Суд не надав оцінки висновку Міністерства охорони здоров’я та не розглянув доводи заявника щодо відсутності незалежності одного з експертів. Заявник подав апеляційну скаргу, повторивши свої аргументи. 20 лютого 2024 року Київський апеляційний суд залишив його апеляційну скаргу без задоволення. Апеляційний суд повторив мотиви суду першої інстанції та зазначив, що заявник не навів жодних аргументів, здатних поставити під сумнів його висновки. 25 квітня 2024 року Верховний Суд визнав неприйнятною касаційну скаргу заявника.
Заявник скаржився на неефективність національного провадження за його твердженнями про неналежне надання медичної допомоги, а також на незаконну відмову в задоволенні його позову про відшкодування шкоди, відповідно до статті 3, 6 і 13 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1 до неї. Він стверджував, inter alia, що це провадження тривало надмірно довго, один із судово-медичних експертів у його справі не був незалежним, а національні суди не надали відповіді на його ключові аргументи. Суд, який самостійно визначає юридичну кваліфікацію фактів справи, розгляне скарги заявника виключно в аспекті процесуального зобов’язання за статтею 8 Конвенції.
Уряд не висунув жодних заперечень щодо прийнятності заяви. Щодо суті справи він стверджував, що національна судова система забезпечила заявникові ефективні засоби правового захисту як у кримінальному, так і в цивільному провадженні. Стосовно останнього Уряд посилався, зокрема, на три приклади національної судової практики, у яких потерпілі від медичної недбалості успішно домоглися задоволення цивільних позовів до медичних установ без встановлення вини в межах кримінального провадження. На думку Уряду, однак, заявник не виявив належної ретельності під час відстоювання своїх вимог, оскільки не сплатив витрати на проведення експертизи.
Заявник наполягав на своїх доводах про те, що ані цивільний, ані кримінальний засіб правового захисту, до якого він вдався, не був ефективним на практиці. Щодо несплати ним витрат на проведення судово-медичної експертизи заявник зазначив, що, попри всі докладені ним зусилля, національний суд не забезпечив експертам доступу до його медичної документації, вилученої в межах паралельного кримінального розслідування. За таких обставин він вважав недоцільним продовжувати проведення цієї експертизи та вирішив покладатися на наявні докази.
Суд зазначає, що заява не є явно необґрунтованою в розумінні пункту 3 (а) статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Відповідно, її слід визнати прийнятною.
Загальні принципи щодо процесуальних зобов’язань держави у сфері охорони здоров’я узагальнено у справі MEHMET ULUSOY AND OTHERS V. TURKEY 2019 року.
Переходячи до розгляду цієї справи, Суд зауважує, що заявник покладав на працівників лікарні відповідальність за проведення, як він стверджував, необґрунтованих медичних втручань та за погіршення стану його здоров’я. Він доводив, що національні органи влади не забезпечили ефективного встановлення відповідальності відповідних медичних працівників. Відповідно, завдання Суду полягає в оцінюванні ефективності засобів правового захисту, використаних заявником, а отже, у визначенні того, чи забезпечила судова система належне застосування законодавчих і нормативних положень, спрямованих на захист права пацієнтів на фізичну недоторканність
Суд зазначає, що заявник скористався правовими засобами захисту як у кримінальному, так і в цивільному провадженні. Суд розгляне кожен із цих засобів окремо.
Щодо кримінально-правового засобу захисту Суд зазначає, що розслідування заявленої медичної недбалості тривало понад дев’ять років, причому в період із 2020 року до закриття провадження у 2025 році жодних слідчих дій не проводилося. Крім того, у 2026 році, тобто через дев’ять років після початку розслідування, національний суд визнав, що рішення про закриття кримінального провадження було ухвалене без достатнього обґрунтування, та направив справу на подальше розслідування. На думку Суду, ці обставини можуть свідчити про те, що кримінальне провадження у справі заявника не відповідало вимозі оперативності.
Переходячи до цивільного провадження, яке, в цілому, було найбільш належним засобом захисту щодо скарг заявника, Суд не може не визнати, що спосіб здійснення цього провадження в цій справі так само не забезпечив належного захисту права заявника на фізичну недоторканняість.
Зокрема, Суд зазначає, що, попри конкретні посилання заявника на висновок Міністерства охорони здоров’я, у якому вказувалося на неналежність дій відповідних медичних працівників і який у цьому аспекті суперечив висновкам подальшої судово-медичної експертизи, національні суди залишили цей документ без розгляду та не пояснили, чому надали перевагу одному медичному висновку перед іншим. Крім того, видається, що суди не розглянули обґрунтовані твердження заявника про те, що один з експертів, залучених до проведення призначеної судом судово-медичної експертизи, не був незалежним від головного лікаря лікарні, медичний персонал якої був причетний до подій, що розглядалися. На думку Суду, обидва ці питання мали важливе значення для вирішення справи заявника, а тому вимагали конкретної відповіді.
Щодо доводу Уряду про несплату заявником витрат на проведення експертизи Суд зазначає, що після призначення додаткової експертизи національний суд витребував низку медичних документів із паралельного кримінального провадження, тим самим визнавши їхню релевантність. Однак не було доведено, що ці документи були надані. За таких обставин Суд сумнівається, що навіть у разі сплати заявником витрат на експертизу її результати могли б належним чином допомогти у вирішенні його скарг, з огляду на відсутність в експертів доступу до всієї медичної документації, яку національний суд визнав релевантною. У будь-якому разі, не вдаючись до припущень щодо можливого результату такої експертизи, Суд вважає, що несплата заявником витрат на її проведення за жодних обставин не звільняла національні суди від обов’язку розглянути його доречні доводи та надати їм належну оцінку.
Наведених вище обставин достатньо для висновку Суду про те, що заявник не отримав належної судової відповіді, яка б відповідала вимогам, невід’ємно пов’язаним із захистом права на фізичну недоторканність. Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції.
З огляду на ці висновки Суд не вважає за необхідне окремо розглядати інші аспекти скарги заявника за зазначеним положенням Конвенції.
За результатами розгляду справи суд одноголосно постановив, що було порушено статтю 8 Конвенції.
Суд зобов’язав Україну виплатити заявнику 5 000 євро, на відшкодування матеріальної та нематеріальної шкоди та 1 500 євро на відшкодування судових та інших витрат.
