Помилки органів влади і повна відсутність компенсації добросовісному власнику - це класичний рецепт порушення права власності.
04 грудня 2025 року Європейський Суд з прав людина виніс рішення у справі Космацька проти України.
Заявниця придбала у 2008 році 14 земельних ділянок у приватних осіб, об’єднавши їх у масив площею 28 га. Право власності було належно оформлене та зареєстроване, а сума угод склала понад 3 млн грн.
Через кілька років, за позовом прокурора, суди скасували первинні рішення районної державної адміністрації про виділення землі, пославшись на порушення під час приватизації початковими власниками. Надалі прокурор ініціював низку процесів, у результаті яких право власності заявниці було визнано недійсним, а землю повернуто державі як таку, що «незаконно вибула» з її володіння.
Аргументи про добросовісне набуття та пропуск строку позовної давності судами відхилено, вони визнали, що прокурор дізнався про порушення лише у 2013 році.
У своїх наступних заявах до Суду заявниця стверджувала, що прокурор подав ще віндикаційний позов щодо придбання ще кількох земельних ділянок. У рішенні, винесеному Верховним Судом 13 листопада 2019 року (справа № 360 /625/16-ц), позовні вимоги прокурора були відхилені, оскільки він пропустив трирічний строк позовної давності, який мав бути обчислений з моменту проведення прокурором розслідування у 2008 році. Суд також зазначив, що не було жодних доказів того, що заявниця мала будь-який стосунок до прийняття рішень Бородянської районної державної адміністрації 2008 року, і що її право власності було належним чином зареєстровано на той час.
У 2020 році прокурор подав ще один позов щодо цих земельних ділянок, цього разу вимагаючи усунення перешкод у використанні землі, негаторний позов. Його позов був відхилений місцевим судом, оскільки негаторний позов був неправильним засобом правового захисту за даних обставин, а правильний засіб правового захисту, віндикаційний позов, вже був використаний. За інформацією наявною в Суду апеляційне провадження триває.
Суд зазначив, що безперечним є те, що заявниця придбала відповідну землю за кількома договорами купівлі-продажу та компетентні органи зареєстрували її право власності на об'єднану земельну ділянку. Суд враховує особливу ситуацію навколо купівлі землі заявницею, оскільки, очевидно, вона придбала приблизно в один і той же час значну кількість менших земельних ділянок в тій самій місцевості, а пізніше утворила з них кілька більших ділянок. Хоча, згідно з версією подій прокурора, деякі з початкових власників ніколи самі не зверталися до органів влади з проханням про приватизацію землі, а треті сторони діяли шахрайським шляхом, представляючи їх інтереси, за відсутності висновку компетентного національного суду з цього приводу або іншої переконливої інформації та документів, Суд не може робити припущення щодо того, чи мала заявниця знати про пов'язані з цим порушення під час придбання спірної землі.
Крім того, жодного разу відповідні національні органи влади не вважали, що заявниця діяла недобросовісно або могла бути причетна до будь-яких правопорушень. У зв'язку з цим Суд зазначає висновки Верховного Суду у справі № 360/625/16-ц щодо інших земельних ділянок заявниці про те, що заявниця не мала жодного стосунку до незаконності початкового виділення землі у 2008 році. Уряд також не припускав, що заявниця була якимось чином причетна до ситуації навколо виділення зазначеної землі. З огляду на ці факти, видається, що підстави для застосування статті 387 ЦК України в такому випадку були явно відсутні.
Щодо статті ч.3 ст.388 ЦК України, яка стосується повернення майна від добросовісного набувача, який отримав це майно безкоштовно від особи, яка не мала права його відчужувати, Суд погоджується з аргументом заявника про те, що її застосовність була так само явно сумнівною, оскільки заявник явно придбав відповідну землю за договорами купівлі-продажу, тобто не безкоштовно, як зазначено в цьому положенні. Національні суди не згадували жодних інших статей цієї статті, які могли б слугувати підставою для визнання права власності заявника недійсним.
У зв'язку з цим Суд також зазначає, що під час національного провадження заявниця стверджувала, що жодна з підстав для припинення права власності на землю, як це вичерпно передбачено статтею 140 Земельного кодексу, не застосовувалася до її справи. Національні суди залишили цей аргумент без будь-якої відповіді. Уряд також не надав жодних пояснень з цього приводу. Суд зазначає, що він вже розглядав подібну ситуацію у справі Дроздик та Мікула проти України (№ 27849/15 та 33358/15 , §§ 44 та 47, 24 жовтня 2024 року), і цей аргумент був однією з причин сумніватися в законності втручання в права заявників у цій справі.
Крім того, ще одним елементом, який не можна ігнорувати у цій справі, є застосування встановленого законом строку позовної давності. Сторони не заперечували, що встановленой законом строку позовної давності становив три роки, які мали обчислюватися з дати, коли особа або установа (у цьому випадку прокурор) дізналися або мали дізнатися про стверджувані порушення. Прокурор стверджував, і національні суди погодилися, що датою початку був 2013 рік, коли прокурор провів другу перевірку щодо виділення землі Бородянською РДА. Суд зазначає, що в постанові про призначення цієї перевірки зазначено, що вона була необхідною, оскільки під час початкової перевірки та судового розгляду, тобто у 2008 та 2010 роках, не було встановлено, що документи на право власності на землю були видані приватним особам, хоча такі документи були видані невдовзі після прийняття рішень про виділення землі (липень та грудень 2008 року). У зв'язку з цим Суд також не може ігнорувати той факт, що в наступних провадженнях, ініційованих прокурором проти заявника щодо інших земельних ділянок, суди відхилили позов прокурора, встановивши, що він пропустив строк позовної давності, який мав обчислюватися з 2008 року.
Суд усвідомлює, що його завданням не є заміщення національних судів у тлумаченні національного законодавства, але він вважає, що підхід, прийнятий судами у цій справі щодо застосування встановленого законом строку позовної давності, викликає сумніви щодо його обґрунтованості та сумісності з принципом правової визначеності.
З огляду на вищезазначені серйозні сумніви щодо законності втручання, існування фактичного суспільного інтересу, здатного виправдати анулювання права власності заявника, також видається сумнівним.
Щодо пропорційності, Суд повторює, що стаття 1 Протоколу № 1 вимагає, щоб при будь-якому втручанні існувало розумне співвідношення пропорційності між застосованими засобами та переслідуваною метою.
Уряд покликався на те, що заявниця могла б подати до суду на продавців зазначеного майна відповідно до положень Цивільного кодексу щодо недійсності правочинів (див. статті 217 та 661 Цивільного кодексу), щоб повернути кошти, які вона за нього сплатила.
Суд зазначає у зв'язку з цим, що, якщо цього вимагає національне законодавство, заявники можуть бути зобов'язані або розпочати окреме провадження для отримання компенсації за майно, втрачене внаслідок помилки органів влади, або продемонструвати існування перешкоди, яка перешкоджала поданню або успішному задоволенню обґрунтованих позовів
Водночас, у справі Gladysheva v. Russia, no. 7097/10, §§ 80-81, 06 грудня 2011, Суд постановив, що вимога порушувати окремі позови про компенсацію проти колишніх власників була надто формальною та надмірним тягарем для заявниці. У цій справі заявницю було позбавлено права власності на квартиру, яка шахрайським шляхом перейшла з володіння держави та яку заявниця придбала у іншої особи. Їй не було надано жодної компенсації, і вона не мала жодних перспектив отримати заміну житла від держави. Суд вважав, що вимога до заявниці подати до суду на продавця відповідної нерухомості за відшкодування збитків буде рівносильна пропозиції заявниці перекласти свій надмірний індивідуальний тягар на іншого добросовісного фізичного покупця. У такій ситуації Суду було важко зрозуміти, як це покращить баланс між суспільними інтересами та необхідністю захисту прав осіб.
Суд зазначає, що ситуація у цій справі подібна до ситуації у справі Гладишевої цитованої вище, оскільки, враховуючи версію подій прокурора (хоча вона й не встановлена в жодних остаточних рішеннях, згідно з інформацією, наданою Суду), земельні ділянки, про які йде мова, спочатку вийшли з володіння держави шахрайським шляхом, що негативно вплинуло не лише на заявника як останнього добросовісного власника, але й, можливо, на осіб, на чиє ім'я земля була спочатку приватизована. За таких обставин держава мала, перш за все, забезпечити дотримання чинної процедури приватизації землі, а пізніше, коли було виявлено можливі правопорушення, забезпечити притягнення винних до відповідальності, зокрема щодо можливої цивільної відповідальності за збитки, понесені державою. Суд вважає, що якщо не було вжито жодних ефективних кроків у цьому напрямку, як це, очевидно, сталося в цій справі, внаслідок чого останній добросовісний власник, найімовірніше, не зможе визначити осіб, які в кінцевому підсумку відповідають за збитки, щоб отримати від них компенсацію, виникають сумніви щодо пропорційності втручання держави у майнові права добросовісного власника. Крім того, перспектива отримання заявником повної компенсації з розумною швидкістю шляхом подання позову проти продавців щодо особи та ролі яких, очевидно, також існували сумніви також була малоймовірною та дуже невизначеною.
На підставі вищезазначеного Суд не вважає виправданим з точки зору необхідної пропорційності втручання та необхідності підтримувати справедливий баланс між інтересами, що стоять на кону, вимагати від заявника подати до суду на початкових власників зазначеної землі для отримання компенсації. З цього випливає, що втручання у майнові права заявника не можна вважати пропорційним заходом.
Суд також зазначає, що український законодавець шляхом внесення змін до Цивільного кодексу 2025 року, спрямованих на захист прав добросовісних власників, по суті визнав, що у разі повернення майна у таких власників саме держава повинна нести наслідки, зокрема фінансові. Це чітко підтверджується вимогою забезпечити на момент подання віндикаційного позову наявність коштів, які будуть присуджені як компенсація відповідній особі, якщо цей позов буде задоволено. Крім того, ці зміни, не розрізняють способи придбання майна останнім (або єдиним) власником – безпосередньо від держави (шляхом приватизації) або через іншу операцію, таку як продаж. Важливо те, що відповідне майно спочатку належало державі (або місцевим органам влади) і що останній власник є добросовісним набувачем. Це правда, що нове законодавство не може виправити ситуацію заявника, оскільки воно застосовується лише до майбутніх справ (зі зворотною дією лише для справ, що розглядаються судами першої інстанції), але Суд вважає, що такий підхід є показником погляду законодавця на спосіб вирішення складних ситуацій, які стоять на кону в цій справі
Європейський Суд з прав людини постановив, що мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
Держава-відповідач повинна забезпечити, належними засобами та протягом розумного терміну, повне повернення заявнику права власності на рекультивовану землю або надання заявнику грошової компенсації чи аналогічного майна.
