Умови договору, щодо яких має бути досягнута згода, не повинні суперечити законодавчо визначеним умовам, за яких такий договір може бути укладений (ст. 6 ЦК України).
У протилежному випадку правочин, що не відповідає закону, не створює правових наслідків, на які він спрямовувався, оскільки застосування імперативної норми закону не може залежати від волі приватних осіб.
ВПВС у постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/118036819 від 06.03.2024 у справі № 902/1207/22 знову зауважила, що абз. 3 ч. 1 ст. 15 та ч. 1 ст. 19 Закону № 161-XIV встановлюють, що дата укладення договору оренди землі є істотною умовою цього правочину і саме з цієї дати починається перебіг строку його дії.
Тому сторони договору оренди землі не можуть на власний розсуд встановити інші правила визначення дати початку перебігу строку дії цього правочину або не зазначати дати його укладення.
Наведені висновки спростовують доводи скаржника, що сторони договору оренди землі, керуючись засадою свободи договору, врегулювали свої відносини на власний розсуд та досягли згоди про те, що цей правочин вважатиметься укладеним після підписання та державної реєстрації.
Оскільки річний строк дії договору почав свій перебіг з дати його укладення (з моменту досягнення сторонами згоди з усіх його істотних умов та підписання) і сплинув на час прийняття спірних рішень, а так само припинилось і речове право оренди Товариства на земельну ділянку, ВПВС погодилась з відсутністю порушеного права Товариства.
ВПВС відступила від висновків КЦС ВС, викладених у постанові від 16.11.2022 у справі № 447/2461/20.
