Правова позиція ЄСПЛ у справі «DEREVYANKO AND TARASOVA v. UKRAINE» від 23.07.2026, заяви №№ 39465/23,43066/23 https://t1p.de/tn08p
Перший заявник, підозрюваний у колабораційній діяльності на території українського міста, окупованого російськими військами у березні 2022 року, скаржився, що національні суди не розглянули можливість застосування запобіжного заходу, не пов’язаного з триманням під вартою, та не врахували його аргументи на користь звільнення.
З матеріалів справи вбачається, що національні суди обґрунтовували тримання заявника під вартою суворістю можливого покарання, ризиком його переховування, впливу на свідків, а згодом — також ризиком повторного вчинення правопорушення.
ЄСПЛ зазначив, що інкриміноване заявнику правопорушення було найменш серйозною формою діяння, передбаченою відповідною нормою, класифікувалося як нетяжкий злочин, а позбавлення волі було лише альтернативним видом покарання. Тому посилання на суворість покарання як на підставу ризику переховування було особливо непереконливим.
Національні суди не спростували доводи заявника, що він міг залишити територію після її звільнення українськими військами, однак залишався за зареєстрованим місцем проживання. Ризик впливу на свідків також не був підтверджений переконливими обставинами та продовжував зазначатися навіть після допиту всіх свідків. Ризик повторного вчинення правопорушення суди належним чином не обґрунтували.
ЄСПЛ дійшов висновку, що тримання заявника під вартою з 10.03.2023 до 30.10.2024 не ґрунтувалося на відповідних і достатніх підставах.
Отже, мало місце порушення п.3 ст.5 Конвенції.
