ЄСПЛ перевірить статтю 615-1 КПК України. Чи є процедура, передбачена статтею 615-1 КПК (зі змінами, внесеними Законом 2751-IX від 16 листопада 2022 року) ефективним національним засобом правового захисту.
Чи мало місце порушення статті 6 § 1 Конвенції у справі заявника ( Куроченко та Золотухін проти України, № 20936/16 та 53257/16 , §§ 113-17, 11 лютого 2021 року).
Саме такі запитання до Уряду України поставив ЄСПЛ у справі Євген Анатолійович ЯЧНЄВА до України та росії, заява № 53182/19.
Заява випливає зі збройного конфлікту з росією на сході України. Вона стосується кількох питань, що виникають, у зв'язку з утриманням заявника під вартою в Донецькій області з 13 липня 2013 року.
За обставинами справи 13 липня 2013 року заявника було заарештовано за підозрою у скоєнні злочину та взято під варту в Донецькому СІЗО за рішенням українського суду в Донецьку. Термін утримання під вартою згодом неодноразово продовжувався протягом усього спалаху збройного конфлікту та після того, як Донецьк перейшов під контроль так званої «Донецької Народної Республіки» («ДНР»).
Не пізніше 11 травня 2014 року росія почала здійснювати ефективний контроль над сходом України («Україна та Нідерланди проти росії» (рішення) [ВП], № 8019/16 та 2 інші, § 696, 30 листопада 2022 року).
7 серпня 2014 року сили «ДНР» взяли під свій контроль Донецький СІЗО. Водночас, до 28 серпня 2014 року місцеві суди в Донецьку, діючи як українські суди, продовжували продовжувати термін тримання заявника під вартою. Останнє таке рішення продовжило термін тримання заявника під вартою до 25 жовтня 2014 року.
7 жовтня 2014 року уряд України офіційно припинив свою фактичну владу над Донецьком.
З 25 жовтня 2014 року по 5 березня 2015 року заявник перебував у Донецькому СІЗО без жодних законних підстав. 5 березня 2015 року «суд» «ДНР» продовжив термін тримання заявника під вартою на необмежений термін. Згідно з останньою інформацією, доступною Суду, він досі перебуває під вартою.
Усі матеріали кримінального провадження проти заявника залишалися на непідконтрольній Уряду України території. З огляду на це, 25 грудня 2014 року місцевий суд за на підконтрольній Уряду України зупинив провадження проти заявника та оголосив його в розшук, оскільки «не було можливості перевірити його місцезнаходження на непідконтрольній Уряду України території. Це рішення не підлягало оскарженню. Воно досі чинне.
У 2016 році адвокат заявника звернувся до місцевого суду на підконтрольній Уряду України території з клопотанням про звільнення заявника з-під варти. 11 липня 2016 року суд відхилив клопотання, заявивши, що він не має інформації про провадження проти заявника та його місцезнаходження.
11 грудня 2019 року адвокат заявника звернувся до правоохоронних органів України з клопотанням про закриття провадження проти заявника у зв'язку з його незаконним утриманням під вартою в «ДНР» з 2013 року. 19 грудня 2019 року клопотання було відхилено, оскільки нібито не було правових підстав для закриття провадження.
P.S. Нагадаю, що в рішенні у справі «Хлєбік проти України», пункт 71 ЄСПЛ вважав, що у таких справах необхідно було відповісти на питання, чи вжила держава-відповідач усіх доступних їй заходів для організації судової системи таким чином, щоб забезпечити в конкретній ситуації заявника ефективність прав, гарантованих статтею 6 Конвенції, з огляду на давно усталений принцип, згідно з яким Конвенція покликана гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними та ілюзорними. Слід враховувати і контекст, в якому була порушена справа.
Однак, ситуація Владислава Вікторовича Золотухіна у рішенні («Куроченко та Золотухін проти України», № 20936/16 та 53257/16) відрізняється від ситуації заявника в рішенні у справі «Хлєбік проти України», пункт 25), оскільки національне законодавство на той момент не передбачало жодної процедури звернення із заявою про відновлення втрачених матеріалів справи у ситуаціях, коли не було ухвалено вироку суду.
З цієї причини національні суди ніколи не розглядали суть справи Золотухіна В.В. та не досліджували можливість відновлення матеріалів справи. ЄСПЛ також вважає переконливим аргумент Золотухіна В.В., що це виключило можливість зняти пред’явлені проти нього обвинувачення та закрити провадження.
Так само, це перешкодило органам державної влади перевірити, чи відповідало суспільним інтересам продовження розгляду кримінальної справи щодо Золотухіна В.В. за відсутності будь-яких перспектив прогресу у цьому провадженні і чи переважав такий інтерес шкоду, заподіяну Золотухіну В.В. продовженням провадження.
ЄСПЛ пам’ятає, що забезпечення поваги до конвенційних прав Золотухіна В.В. вимагало внесення законодавчих або інших еквівалентних змін до національної нормативно-правової бази. Однак ЄСПЛ вважає, що національні органи влади мали провести таку перевірку, оскільки Золотухін В.В., не був визнаний винним судами будь-якої інстанції та обвинувачувався у вчиненні відносно менш тяжкого злочину, який, як вбачається, безпосередньо не впливав на права третіх сторін за статтями 2 та 3 Конвенції.
Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо Золотухіна В.В.
У листопаді 2022 року Верховна Рада України внесла зміни до КПК України, передбачивши в статті 615-1 кодексу, яка встановлює процедуру відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження в умовах воєнного стану.
На нашу точку зору, процедура, передбачена статтею 615-1 КПК є неефективним національним засобом правового захисту, більшість кримінальних проваджень, що залишилися на тимчасово окупованих територіях, навряд чи вдасться відновити, оскільки вони вчасно не відсканувалися.
